— До секретаря Центрального Комітету,— відповів працівник ЦК.
Богдан зрозумів це, як недотепний жарт.
— А без пересміхів можна?
— Я не жартую — до секретаря.
— Не може бути! — вже починає непокоїтись хлопець.
— Виходить, може,— посміхається біляволиций.
— Ви не знаєте чого?
— Це вам секретар скаже.
Машина під’їхала до будинку ЦК. Супроводжуючий сказав Богданові почекати, сам пішов до будинку, але за кілька хвилин повернувся:
— Поїдемо на стадіон. Там школярі святкують закінчення учбового року.
І справді, увесь стадіон був забитий учнями. Богдан, як у сні, підіймався на урядову трибуну. Неждано, йдучи вузьким переходом, він попереду побачив секретаря ЦК, якого не раз бачив на портретах. Супроводжуючий підійшов до нього. Секретар підвівся, загасив цигарку і пішов назустріч Богданові.
— Добрий день, товаришу Романишин,— простягнув руку, примружився, й навколо його очей зібралися півкола зморщок.— А я думав, що ви значно старші. Присядьмо?
— Коли ваша ласка,— розгублено відповів Богдан, не розуміючи, як воно все трапилось і чого про нього думали, що він повинен бути старшим?
Секретар, бачачи хвилювання вчителя, заспокійливо поклав на його плече руку.
— Мені, товаришу Романишин, передали вашу книгу з піснями. І я, і мої друзі уважно розглянули її. Хороше ви діло почали робити. Дуже хороше! Напевне, жодна країна не має таких народних скарбів, як наша, і треба нам більше думати не тільки про ті скарби, що лежать у землі, але й про ті, що тримає в пам’яті народ. Як будете й далі збирати народну творчість, зверніть увагу на тих співців, що знають багато пісень. Нам пора видавати і їхні книги, і книги про таких людей. Ви з Академією наук не маєте зв’язків?
— Не маю.
— Якщо не заперечуєте, ми вам допоможемо.
— Спасибі.
— Передайте моє вітання усім учням, які працювали над книгою. Коли не помиляюся, працювало тридцять два школярі?
— Тридцять два.
— Бажаю вам успіху...
На пероні, як змучений лелека, дибав Іван. Він здалеку побачив Богдана, поніс до нього гніздо кучерів і гарячковий полиск очей, але побоявся запитати.
— Зі мною, Іваночку, розмовляв про наші пісні секретар ЦК.
— Не бреши, безсовісний! — обурився Іван.— Кажи: хто і чого викликав?
Коли Богдан закінчив свою розповідь, в Івана почали оживати лиця. Він обняв друга і радісно сказав одне слово:
— Дива!
— Таки дива!
— А тепер знаєш, що зробимо?
— Ні.
— Поїдем на пристань, сядемо на якийсь пароплав і попливемо в романтику.
— А за цю романтику з прогулом разом не попросять нас з роботи?
— Ми знайдемо такий рейс, щоб завтра вранці бути тут. Ідея?
— Поїдемо, Іваночку...
Це була незабутня ніч надій, із печаллю води, з купальськими копицями на лугах, з дівочими піснями по селах і зорями над усім світом. Жага діянь, жага добра, жага поезії увесь час озивались і озивались під серцем, а плече торкалося плеча вірного друга. І не знали вони, що вже за їхніми плечима ворушилися тіні ночі...
В селі їх чекала ще одна несподіванка: школа отримала від секретаря ЦК піаніно, учні — бібліотечки і ласощі, а Богдан — путівку до Криму.
І, звичайно, найбільше всьому цьому радів Меркурій Юхримович:
— Я ж казав: з пісень воно починається, а чим воно закінчиться? От і напророкував! — І кружляв навколо Богдана, мовби той принаймні став завідувачем райнаросвіти.
Придивляючись до завуча, Іван глибокодумно сказав:
— Ох і часто він у різних водах полоще свою душу.
— Декорацію,— уточпив Богдан,— бо в цьому лукавому м’ясі розчинилась чи потонула душа.
IX
Негадано перед самим від’їздом до Криму прийшов з полотняною торбинкою, що пахла тмином, його шпаковусий тато. Так він колись із цією самою торбинкою й до інституту добирався, ніяково клав на стіл задубілі коржики з разовки, дивився на схудлого сина й похитував головою, що вершилась перестояним, як напровесні сіно, волоссям.
— Нелегко, видать, учитися?
— Нелегко, тату.
— Вода замерзає у вас? — дивився на стіни гуртожитку, що вичавлювали з себе паморозь.
— Іноді замерзає.
— А чорнило?
— І чорнило.
— Це вже кепсько,— турбувався батько наукою і передавав од рідні поклони до самої землі...
Батько і зараз поклав торбинку на стіл, у пій сухо застукотіли незмінні коржики з разовки.
— Оце ж мама напекла. Може, ти на вчительських харчах і забувся про них?
— Спасибі. Як вона?
— Та наше діло, як той казав, просте: ори, жни, мели, їж,— усе товчемось біля землі,— і пустив невеселу посмішку по дротах вусів.— А як учителюється тобі?
— Гарно, тату.
— Ти ж, звиняй, любиш своє діло чи тільки жалування?
Богдан засміявся:
— За кого ж ви мене маєте? За поганого ледаря?
— Та воно тепер так: посад побільшало, а ледачих не поменшало... А це правда, що ти навіть премію маєш?
— Маю путівку до Криму.
— До графа Воронцова? — здивувався тато.— Був і я там колись на заробітках, без премії,— зітхнув, сум заліг і в його очах, і в усіх зморшках на обличчі, що найбільше тримали в собі насмішку.
Богдан відчув щось недобре.
— Ви чимось зажурені?
— Нема чого радіти в цьому році. Того й прийшов до тебе на раду чи пораду,— забубонів, немов осінній дощ, і осіння осмута обвела його добре, пропечене, мов хліб, обличчя.— Ти скажи: як тобі наш Максим Туровець.
— Максим Туровець? Та ви ж знаєте, тату, що він дуже славна і розумна людина.
— Еге ж,— погодився батько.— Та завтра його мають скидати з головування.
— За що?! — вражено скрикнув Богдан.
— Хіба ж тепер трудно знайти за що? І зерно, і людину легко з’їсти, а от виростити — важче. Не сподобався наш Максим Хворостенкові — от і скидає.
— Він і раніше підкопувався під Туровця.
— Так раніше не вдалося. А тепер, коли все коловоротиться і в газетах, і на землі, Хворостенко, не знати за що, вискочив на місце Івана Васильовича Марущака.
Богдан згадав задумане привісплене обличчя людини, що було схоже на осінній соняшник.
— Де ж тепер Марущак?
— На цьому тижні забрали. І на геройство в громадянську не подивилися, і душевність забули,— знову зітхнув батько.— Ось тепер і згодився Хворостенко. Й одразу ж у жнива заходився скидати Туровця. Зараз у нас така ревізія, такий підготовчий період іде, що й світу не видно... Що тільки буде, як не стане Туровців? Поменшав розуму в голові, поменшає і хліба на землі. А найбільше, сину, боюся за душевність. Так вона потрібна людям. А жорстокосердці й нерозумники підстрілюють та підстрілюють її, наче й вона вже ворогом стала. Ох, цей рік...