— Пильність і наклепи — це, як говорять в одному місті, дві великі різниці... Що ж, товариші, ми, очевидно, молодого, працьовитого педагога підтримаємо, а його занадто пильних опікунів, що закидали нас духовним порожняком, стримаємо. На цьому будемо кінчати. Від себе особисто я хочу привітати Богдана Романишина: хороші, душевні вірші він умістив у нашій газеті,— і посміхнувся Богданові.— Росте хлопець!
Усі підвелися, а Погрибінський, тріумфуючи, розгонисто підійшов до Богдана, розцілував його і паче з докором ущипнув:
— А хто не вірив у сили районної преси?
— Спасибі, Марку Еммануїловичу.
— Спасибі не відбудете: нові вірші подавайте,— не випускає Богдана з своїх ручищ молотобійця.
— Яке зворушливе єднання,— зашипів позаду Хворостенко.— Не радійте зарання. Не перепало сьогодні — завтра перепаде.
— Поки мені перепаде, я згадаю вас незлим тихим словом у газеті,— безтурботно відповів Погрибінський.
У коридорі, коли Пасикевич уже вискочив на вулицю, до Богдана скрався Меркурій Юхримович, вчепився рукою в його плече, вичавив на обличчі винувато-радісну посмішку, тільки не міг оволодіти очима — вони все кидалися врозтіч.
— Богдане Васильовичу, дорогенький, повірте мені, я дуже і дуже радий, що все воно так закінчилося,— він озирнувся.— Я трохи винен перед вами, бо Пасикевич увесь час збивав з пуття. Але більше не зіб’є! — І насварився пальцем услід Пасикевичу, і зітхнув, що не збувся сон, у якому все варили і пекли, їли і пили.— Я, Богдане Васильовичу, за мир. А коли ви грішите на мене, то хоч за компроміс.
Богдан мовчки струсив його руку з плеча і пішов з коридора. На вулиці від ліхтаря одділилася постать Івана.
— Де ти взявся?! — здивовано кинувся до нього Богдан.
Іван зітхнув:
— Та прийшов сюди підпирати стовпа, а то ще впаде комусь на голову.
— І довго ти підпирав?
— Увесь вечір, уже й міліції встиг сподобатись,— він обняв друга, неждано закліпав очима й провів вказівним пальцем по них.
— Іваночку, що з тобою?
— Та ну тебе к бісу,— махнув рукою.— Його тут вихваляють, а я мало душі не позбувся. Ось зараз почну її видобувати з п’ят,— він пригнувся, неначе справді хотів щось дістати з черевиків чи п’ят, а в його очах засвітилася волога радість.
— Лелеко мій! — притулився до рамена друга.
— Після всіх страхів у мені голодний вовк оселився.
— Як це?
— По-вовчому захотілося їсти... Що ж ти, бідолашний, виніс із цього вечора? Одні тривоги?
— І науку!
— Інтересно.
— Я завжди думав, що на клячах злоби далеко не заїдеш. Згризе злоба людину, мов гусінь качан капусти, виздихають клячі, та й усе.
Іван посміхнувся:
— Чи ти не думаєш про коня святого Юрія?
Богдан спохмурнів — згадав оту кулю, що примостилася в гнізді перепілки.
— Коли б нам усім не довелося думати і про коня, і про спис Юрія, щоб чавити змія.
Іван обірвав його:
— Не треба такої сумної. І невже тебе сьогодні похвалили за вірші?
— А чого тебе це дивує?
— До них можна було он як чіплятися.
— Іваночку, я ж їх писав, щоб люди думали, а не чіплялися.
— Будемо думати, що ти народився в сорочці. Не бачив, як щойно чкурнули Пасикевич і Шинкарук?
— Не мав такої щасливої нагоди.
— Потягли хвости, як шолудиві пси. Що в них тільки в споді каламутиться? Десь я чув: коли озеро стає болотом — тяжко, а коли людина, то страшно,— і, поморщивши лоба, ввійшов у давнину літописів, які знав, наче вірші: — "Чого нищимо Руську землю, самі між собою живучи в незгоді? Половці ж розносять нашу землю і раді, що між нами досі ще війни". Ох, ці половці перехідного періоду! Та поразить господь мечем своїм тяжким, і великим, і міцним левіафана, змія, що прямо біжить, і левіафана, змія, що вививається...
— А це звідки? Ісайя?
— Він, мудрий і передбачливий. А як же нам притьмом додому добратися?
— Добрий вечір вам! — проспівав знайомий голос.
Вчителі оглянулись. До них підійшла розпашіла від щастя Олена Метелиця, за нею йшов ставний високочолий військовий, тримаючи поперед себе перев’язану руку, на кітелі його красувався орден Червоного Прапора.
— Це мамин брат, наймолодший,— зажебоніла Оленка.— Щойно з Іспанії повернувся, фашистів бив! Там і поранили його...
— Годі, Оленко, годі! — аж смикнув дівчину за рукав і вибачливо поглянув на вчителів: — Кого не побачить, мою біографію розказує, а тієї біографії — одна краплина.
Коли вони відійшли, Богдан сказав:
— От і зустріли людину, яка була на коні святого Юрія і чавила змія чи сучасних левіафанів.
— Яке гарне і вольове обличчя в цього вояки,— задумався Іван...
У село вони приїхали вночі, коли вже зачинялися хвіртки за дівчатами, а парубки заносили їхні поцілунки в пропахлі яблуками вулиці й оселі.
— Осінні ночі любощів і треті півні на раменах ранку,— забурмотів сам до себе Богдан, почуваючи, як з нього, паче друга шкура, сповзають болі цих днів.
Іван посміхнувся, поглянув у той бік, де стугонів млин.
— А знаєш, осінні ночі любощів не поступляться перед весняними.
— Тобі це видніше.
— Підемо, Богдане, до млина?
— Чого?
— Розбудимо Ніну, зготуємо на лузі якесь вариво, бо в мене вовк уже кишки догризає.
— А не перепаде нам від твого кохання?
— Побачиш, як вона зрадіє. До чого лише не звикне дівчина: навіть до мого носа. От тільки до рук ніяк не привикне: сказала, що битиме їх до самого весілля.
— А я й не знав, чого в тебе підпухають руки.
— Осінні ночі любощів і треті півні на раменах ранку,— повторив Іван.— Коли ж прийдуть і твої ночі? Коли й тобі за весняним туманом засиніють фіалки очей? Чом не поезія?
— Ох,— тільки зітхнув Богдан.
— Не подобаються фіалки очей? Тоді перейдемо на іншу квітку,— він підштовхнув Богдана і сказав сам собі: — От ми й знову разом! Отак би й завжди! А як працювати вже хочеться!
— А їсти?
— Такий маю ненажер, що з’їв би їжака з голками.
Із темряви виріс млин, а під темряву, розкришуючи зорі, падала вода, і сердилась на когось, і жалілась комусь, що немає спочину ні вдень ні вночі. Іван греблею побіг до млина, а його побратим зупиняйся біля колеса, воно обдало бризками, шумовинням і шумом, що так втихомирювали серце і якимсь дивом переносили чи в казку, чи в дитинство. А Іван уже по-злодійськи стукав у двері, і на цей стукіт обізвався наполоханий голос: