І уявляється перед моїми зажмуреними очима пан становий з його завжди червоним обличчям та рішучим поглядом його жартівливо-лукавих очей.
— Ану, що скажете, добродію, про се? — усміхаючись, питаю його.
— А ви не знаєте, що се таке?.. і чим воно пахне?.. — спитав мене, похнюпившись, становий.
— Чим же воно, — перепитую його, — пахне?
Він на те нічого не відказав, тілько нехотя якось почав розстібувати мундира, пошарив під ним рукою і витяг із бокової кишені невеличку книжечку в чорній обгортці.
— Гляньте сюди! — додав, указуючи пальцем на обгортку, де вгорі великими літерами було друковано: "Соціалізм".
У мене аж мурав'ї забігали попід шкурою, як прочитав я оте слово.
Він прикро-прикро глянув на мене.
— Бачили? — суворо спитався.
— Бачив, — ледве чутно одказав я.
— Задля тих мудраків, що отаке пишуть або про се базікають, є у мене, щоб ви знали, добра схованка... Отака! — додав він і, заховавши книжечку в ту саму кишеню, звідки витяг, почав застьобувати мундира. — Раз заліз туди, зогниєш там, а не вискочиш!.. Не втручайся не в своє діло! Не клопочи начальства! — бубонів становий. Потім, усміхнувшись, повернувся до мене й каже:
— А пo-приятельству до вас ось що я вам на ваше питання скажу: ви знаєте, що тепер панщини нема, що обов'язувала панів піклуватися про своїх людей? Не захотіли ж її... самі не захотіли... Волі, гукали, дай! А тепер знову кричать: свобода личності!.. Оце ж вам воля й свобода... Сам про себе дбай, сам про себе піклуйся! — знову забубонів становий, і від його гомону чогось мене почало гойдати — немов хвиля підхопила мене, колише і стиха несе кудись... Я так і незчувся, коли заснув.
* * *
Прокинувся, а сонце вже геть повернуло з півдня, котилося низом до спочинку. У хаті від його світла було якось червоно-червоно.
— Осе так заснулось! — промовив я, почуваючи себе таким бадьорим та дужим, та й почав мерщій вставати. Коли тут і Параска нагодилася.
— Уставайте вже, — каже, — обід давно перестоявся. Я вже не то в печі, а й у вас у хатах груби давно витопила; а ви все спите.
Поки я умивався та прибирався, сонце зовсім почало сідати. Зокола на вікнах бігали його червоні зайчики, та крізь намерзлі шибки пробивалися в хату якимсь жовтуватим світлом, окриваючи ним тілько середню частину, а по кутках стояла вечірня темнота і блимала своїми сіронепрозорими очима.
— Мабуть, таке, що світи світло та й давай обідати! — наказав я Парасці.
Тілько що я сів за стіл та почав борщу в тарілку всипати, як Параска, ускочивши до мене, замовила:
— А до нас гость прибув! — І шатнулась до шафи, щоб гостеві тарілок наготувати.
— Який гость? — попитався я.
— Отой самий, щоб вас добре вилаяти, — чую я у прихожій: гучний голос Пищимухи.
— За те, мабуть, що на вибори не прибув? — догадуючись, питаюся і встаю стрічати гостя.
— За те самісіньке, що ви людей тілько дурите!.. Злякалися свого приятеля-станового, чи що? — докоряє він мене, роздягаючись.
— Чого мені його лякатись? Я ще вчора звечора наказав Омелькові, щоб усе готово до від'їзду було. А на ранок захворів.
— Знаю я вас, як захворіли! Удаєте тілько з себе хворого, — каже Пищимуха, ледве просовуючись у двері.
— Ви мені не вірите, то повірте стороннім людям. Он вам і Параска засвідчить, — одказую йому.
А Параска так і запорощала:
— От уже що правда, то правда!.. Цілу ніченьку тобі не спали: то стогнали, то бухикали...
— Здався циган на свої діти! — неласкаве вимовив Пищимуха. — А ти не порощи! — сердито перебив він Параску. — Твоє діло кухня — то туди і йди!
— Я ж задля вас посуд готовила, — усміхаючись, мовила Параска. — Певно, виголодалися, обідати будете.
— І обідати не хочу... Я лаятись приїхав. Зло мене таке розбирає, що аж гавкати хочеться! — гучно бубонить Пищимуха, розмахуючи своїми довжелезними руками.
Параска зареготалася... З усіх моїх знайомих найбільше уподобався їй Пищимуха. Чи, може, через те, що вона була куца, а він — саженного росту, з такими довгими усами, що кінці їх аж за уха закладай, і на його завжди суворім обличчі карі очі з-під настовбурчених брів грали якоюсь доброю усмішкою.
— Осе чоловік, так чоловік! — хвалилась вона. — З ним і побалакаєш як слід, і натішить він тебе своєю розмовою!
— Воно ж, мабуть, хто перший у хату ввіходить, то й здоровкається, — жартуючи, кажу йому і, подаючи руку, вітаю: — Здрастуйте!
— Та вже нічого з вами робити — здрастуйте! — відказує він, простягаючи і мені свою, завбільшки з доброго накостеня, руку.
Поздоровкались ми.
— Ну, сідайте ж до столу. Будемо обідати та балакати, — кажу йому.
— І сяду. Уже коли забився до вас, то треба і сісти, — каже він, опускаючись на стілець по другий бік столу, якраз напроти мене. — Та вже і гнів свій до вас на милість поверну — попоїм трохи, — додав, беручись за ложку і насипаючи собі борщу в тарілку.
— О-о, бач! А казали, що обідати не хочу?! — усміхаючись, мовила до нього Параска.
— А ти, сороко, не скрекочи... Киш на своє гніздо! — скрикнув він на неї, скоса блимнувши оком.
— Та осе ж і побіжу, щоб тому, хто не хоче їсти, ще й печеного з свого гнізда принести, — жартівливо відказала вона і вискочила з хати.
— Ну й де ви отаку пащекувату видрали? — повернувся він до мене, кутуляючи в роті чималий шматок хліба та запиваючи його борщем. — Якби в моїй хаті отака зозуля щодня кувала, то я, мабуть би, і не їв, і не спав та все її слухав! — жартує він, не перестаючи борщ сьорбати.
— Та годі вам, — кажу йому, — на чужих зозуль очі дерти; краще скажіть, чи були ви на виборах?
— Люблю бісове коріння, хоч воно й до гріха доводить... Недаром і Адам согрішив, — бормотав Пищимуха, а потім до мене повернувся:
— Чи був на виборах, — питаєте? Аякже...
— Ну... що ж там? Чия гору взяла, чи праві, чи ліві?
— Краще не питайте, — сердито відказує. — Нагадали вибори — і їсти перехотілося, — веде він далі, кладучи ложку. — Ох-хо-хо-хо-хо! — заохав він на всю хату. — Головонько наша бідна, що в нас матінка нерідна!
— Значить, праві взяли гору? — догадався я.
— Які праві? Які праві? — з огидою в голосі скрикнув він. — Той правий, хто йде прямою стежкою, а не збоку, як потайна собака, забігає... Юди лукаві! Чорносотенці! — загукав він щосили, витріщивши на мене свої гострі очі.