— Фашист! Мало тобі цього! Ми тебе зовсім уб'ємо, і навіть твій гер не врятує тебе!
Відтоді Отто не з'являвся в дворі. Він тільки дивився вниз із вікна, притуливши носа до шибки. На лиці у нього, мабуть, був добрячий слід від того удару, але ми намагались не дивитися на вікно Отто, хоч нам самим було дуже неприємно відчувати його погляд.
А з гером Шульцом почали траплятися раптом усякі неприємності.
У гера Шульца заболів живіт — про це розповідав його ординарець, який бігав по всіх усюдах, розшукуючи якогось свого лікаря. Лікар приходив потім зо два рази.
А коли в гера Шульца перестав боліти живіт, він послизнувся на сходах і впав, та так впав, що не міг потім розігнути поперек кілька днів підряд.
Ми дивились, як він шкандибає вздовж подвір'я, і мовчки раділи: оце тобі за партизанів! Оце тобі за все!
Напевно, гер Шульц був гарний — високий, ставний, широкоплечий, з рівними густими бровами. І, напевно, гера Шульца любила його мама. Але нам було все одно, гарний з лиця гер Шульц чи поганий, любить його хтось чи не любить. Ми гера Шульца ненавиділи. І через гера Шульца ми почали ненавидіти Отто, який теж був трохи німець. Ми тоді не багато розуміли. Ми тоді знали, що світ ділиться на дві частини — на нас і німців.
Німці і фашисти — це для нас тоді було одне і те ж. І не ми в цьому були винні. А наші батьки перебували надто далеко, щоб могли пояснити нам, що і як. Шульц німець — значить, фашист і ворог. Отто німець — значить, він теж фашист і ворог. І мама його теж. Ми не думали, що батько Отто — дядько Максименко, і він у партизанах, а Отто завжди жив тут, на нашій землі, у нашому будинку. Ми думали, що мама Отто працює в комендатурі, а Отто, може, подає зранку чай геру Шульцу і розмовляє з ним по-німецькому.
І те, що я відкрила того вечора, було майже неймовірним.
Це сталось у середу, я напевно знаю, що того дня була середа, і був дуже сильний мороз. І ми чомусь допізна бавились, ми ховались по закутках, а хтось один шукав, а потім ми грались у німців і в партизанів, і ніхто нізащо не хотів називатися німцем, і тоді ми зійшлись на тому, що ми всі партизани, а Отто — німець, він їхній генерал, і його треба знищити. І мене послали в розвідку. Я немовбито знала німецьку мову і мала вияснити, коли генерал Отто вийде із штабу і сідатиме в машину.
Як це все я мала здійснити, мені було ще не ясно. Однак я тихо, крадькома подалась на другий поверх. Раптом нагорі скрипнули двері. Ставало зовсім цікаво і навіть лячно. Ще трохи фантазії — і я уявила, що мені загрожує небезпека, що доведеться загинути. Але завдання слід виконати, хай буде, що буде — треба боротись до загину!
Я причаїлася, притулившись до стіни. У сутінках мені було видко, як з квартири Отто хтось вийшов. Це був сам "генерал" Отто Максименко. Він тримав у руках лійку, ту саму лійку, з якої ми колись дуже давно, страшенно давно,— невже насправді це було всього лиш півроку тому? — поливали квіти, всі разом поливали квіти у дворі.
Отто озирався не менш сполохано, ніж я. Отто нахилився і почав з лійки поливати сходи. У мене серце калатало, як наш великий шкільний дзвінок. "Генерал" Отто Максименко поливав дерев'яні сходи, ніби сходи — це квіти. Навіщо він поливав сходи?
І в цю мить вискочив на сходову клітку гер Шульц.
— А-а-а,— ревів гер Шульц, і в його руках Отто здавався тим' горобцем, котрого ми недавно знайшли — напівзамерзлий, він все одно тріпотів крильцями і тремтів.— А-а-а,— репетував гер Шульц і кричав щось по-німецькому, з чого я зрозуміла тільки одне — "щеня прокляте, прокляте російське щеня!"
Він термосив хлопця, а Отто не просився й не плакав, він тільки намагався вирватись, а я боялася поворухнутись, я немов закам'яніла і нічим на світі не могла допомогти бідному Отто, який поливав сходи. Я тепер зрозуміла, навіщо Отто поливав сходи.
Та не тільки я, ніхто не міг допомогти Отто. Навіть його власна мама. Вона вийшла з кімнати, вона просила гера Шульца по-німецьки, і по-українськи, і по-російськи, вона виривала Отто з рук гера, але все було марно.
— Не треба, не треба... Отто! Гер Шульц, що сталося?!
Розлютований Шульц штовхнув Отто так, що той вдарився об протилежну стіну, і показав на залиті водою сходи.
— Проклятий хлопчисько! Щеня!
— Я не щеня! Я... я партизан! — кричав Отто по-німецькому, чудовою німецькою мовою кричав Отто.
— Найн! — сказала мама Отто.— Найн!
— Партизан! І я ненавиджу вас, і тебе, і тебе, ти погана, ти фашистка! Нехай тільки тато повернеться, я йому все розповім!
— Ні, Отто, ні, це неправда! Я тебе прошу, тихше!
— Швайген! — гукнув гер Шульц.— Генук! Швайген зі!
Він, мабуть, щось второпав із розмови матері й сина, він звелів їм увійти в кімнату. Отто, підкоряючись матері, перестав кричати і тихо пішов слідом за нею.
Була війна, і ми багато до чого звикли, ми знали, що коли війна — то не можна нічого просити, не можна сміятись, і не можна плакати, і не можна ходити до школи. Я знала все це, але знати — цього не завжди досить. Я сиділа на холодних і темних сходах, які поливав "генерал" Отто, і понад усе на світі мені хотілося, щоб Отто вийшов у двір і підійшов до нашого гурту...
І вже зовсім ввечері Отто і його маму повів кудись гер Шульц. Він ішов, шкандибаючи, позаду. Мама Отто низько опустила голову і дивилась собі під ноги. А Отто дивився на небо, і очі в нього були синіші від акварельної фарби, і Отто бачив небо, і сніг, і нас. Він помахав нам рукою і сказав:
— Я не фашист. Я Отто Максименко, я партизан.
— Швайген! — сказав гер Шульц і прикурив сигарету, прикрившись од вітру рукою у шкіряній рукавиці.
Отто і його мама ніколи не прийшли більше в свою квартиру, де на стінах висіли килимки і вишиті зеленим та жовтим папуги.
Зате ті двоє партизанів, що їх допитували кілька днів тому, втекли до лісу. їм допомагала мама Отто, яка працювала перекладачем у комендатурі.
Але про це ми довідались набагато пізніше, коли вже прийшли наші, коли повернувся з лісу дядько Максименко, якого ніхто не чекав у квартирі з килимками на стінах.