Два веронці

ДІЯ ДРУГА
СЦЕНА 1
Мілан. Світлиця в герцоговім палаці.
Входять Валентин та Спід.
Спід Синьйоре, ваша рукавичка...
Валентин Ні,
Мої ось на руках.
Спід Ця теж — до пари...
Валентин А покажи... О, дай її мені!
Божественної ручки гарний покрив!..
Ох, Сільвіє кохана!..
Спід Синьйоро Сільвіє! Синьйоро Сільвіє!
Валентин Чого ти кричиш, йолопе?
Спід Вона так далеко, що нічогісінько не почує, синь-
йоре.
Валентин А хто ж вам звелів, синьйоре, кликати її?
Спід Та ви ж самі, синьйоре, ваша милість; а втім —
може, я помилився...
Валентин Ви надто метушливі, синьйоре; весь час забігає-
те наперед.
Спід Та ви ж самі нещодавно гримали на мене за те,
що я надто неповороткий.
Валентин Не меліть казна-чого, синьйоре; скажіть краще,
чи знаєте ви синьйорину Сільвію?
Спід Оту, що в неї ваша милість закохані?
Валентин А звідки ти знаєш, що я в неї закоханий?
Спід На це є сила-силенна різних прикмет: по-перше,
ви навчились, як синьйор Протей, схрещувати руки на грудях,
немов ви з усього чисто невдоволені; далі — невпинно мугикати
любовну пісеньку, мов та вільшанка; уникати людей та блукати
самотою, мов який зачумлений; зітхати, мов школяр, що загубив
свого букваря; плакати, мов яке дівчисько, що поховало свою ба-
буню; постити, мов тяжкохворий, що його посаджено на дієту; не
спати ночами, мов людина, яка схибнулася на тому, що її неод-
мінно обікрадуть; скиглити, мов жебрак у день усіх святих.
А перш, коли ви сміялися, можна було подумати, що то кукурікає
півень; коли ви йшли, то ступали, мов гордий лев на прогулянці;
коли постили, то це траплялося тільки по обіді; коли сумували, то
тільки зразу тоді, як вам бракувало грошей. Тепер же вас так за-
чарував погляд вашої повелительки, що, дивлячись на вас, я по-
чинаю вагатися: чи мій ви господар, а чи не мій.
Валентин Та невже ж ти все це помічаєш у мені*
Спід Не в вас, а поза вами.
Валентин Поза мною? Такого не може бути.
Спід А звісно, поза вами. Той, хто обмірковував би
свої вчинки сам у собі, не витворяв би таких дурниць. А ви де не
ступите,— аж гульк! — нова дурниця. Ви щось вимудруєте й від-
разу ж виставляєте це напоказ. І, коли дивишся на вас, усі ваші
дурощі просвічують крізь вас, як сеча в нічній посудині; отже,
яке б око вас не побачило, воно відразу ж, як досвідчений лікар,
відгадає, яка саме у вас хвороба.
Валентин Та скажи ж мені, нарешті, чи знаєш ти синьйо-
рину Сільвію?
Спід Оту, що на неї під час обіду й вечері ви раз у
раз витріщаєте очі?
Валентин Ти помітив це? Саме її я й маю на думці.
Спід Ні, синьйоре, я її не знаю.
Валентин Як же це так? Ти знаєш, що я витріщаю на неї
очі, а кажеш, що ти її не знаєш?
Спід Це, може, ота, виродлива з себе?
Валентин Таке сказав! Не виродлива, а вродлива. Власне,
не така вродлива, як чарівна й приваблива...
Спід Еге ж, синьйоре! Це я добре знаю.
Валентин Що ти знаєш?
Спід Що вона зовсім не така чарівна й привабли-
ва, як вам здається.
Валентин Я хотів сказати, що врода її витончена, а при-
вабливість безмірна.
Спід А звісно, бо врода її намальована, а привабли-
вість ніхто не обмірював.
Валентин Як-то — намальована? Як-то — не обмірював?
Спід Я хочу сказати, синьйоре, що вона так витонче-
но малюється, аби тільки здаватися вродливою, а краса її ні для
кого не має ні міри, ні ціни.
Валентин А я що кажу? Те й кажу, що краса її безмірна і
безцінна.
Спід Та ви ж її й не бачили відтоді, як вона зміни-
лась на гірше.
Валентин А відколи ж то вона змінилась на гірше?
Спід Відтоді, як ви закохалися в неї.
Валентин Я покохав її, щойно вперше побачив, і повсяк-
часно бачу, яка вона прекрасна.
Спід Якщо ви кохаєте її, то ви її не можете бачити.
Валентин Чому б то?
Спід А тому, що кохання сліпе. О, якби ви мали мої
очі! Або якби ваші власні очі були такі ж гострі, як тоді, коли ви
сварились на синьйора Протея за те, що він ходить без підв'язок!
Валентин Ну, й що ж би я тоді побачив?
Спід Тоді б ви побачили вашу теперішню дурість, а
також і те, що ота синьйорина Сільвія споганіла. Синьйор Протей,
закохавшись, і не помічав, що забуває застібнути підв'язки; а ви,
закохавшись, не помічаєте, що забули натягнути й самі панчохи.
Валентин Ого, хлопче, виходить, що й ти закохався!
Адже ж учора вранці ти таки добре недобачав і, мабуть, через те
не зміг почистити моїх черевиків.
Спід Щирісінька правда, синьйоре; я був закоханий
у мою постіль. Дякую вам, що ви дали мені доброго стусана за
мою закоханість; це надає мені відваги погримати на вас за вашу.
Валентин Моя любов стоїть у моєму серці непохитно, як
скеля.
Спід А ви спробуйте її посадовити, тоді вона заспо-
коїться.
Валентин Вчора синьйорина просила мене написати кілька
рядків тому, кого вона кохає.
Спід І ви написали?
Валентин Написав.
Спід А вони не дуже кульгають?
Валентин Ні, хлопче: я намагався написати якомога кра-
ще. Але цить... ось і вона.
Спід
(убік)
Лялькова комедія, та й годі! О, чудова маріо-
нетка! Тепер усю її роль він проказуватиме сам.
Входить С і л ь в і я.
Валентин Синьйоро й повелителько моя, тисячу разів ба-
жаю вам доброго ранку!
Спід
(убік)
Побажав би вже зразу доброї ночі. А тоді вже —
цілий мільйон всіляких утіх!
Сільвія Синьйоре Валентине й мій покірний служнику,
бажаю й вам того ж — дві тисячі разів!
Спід
(Убік)
Годилося б, щоб він платиз відсотки їй; а ви-
ходить, що вона їх платить йому.
Валентин Звеліли ви, я й написав листа
До вашого неназваного друга;
Я це робив би вельми неохоче,
Коли б не мав пекучого бажання
Вам догодить, володарко моя.
Сільвія Спасибі вам, мій служнику ласкавий!
Чудовий лист...
Валентин Повірте, синьйорино,
Важка то праця навмання писати,
Не знаючи кому; того й вагавсь я.
Сільвія Виходить, ви над міру потрудились?
Валентин Ні, синьйорино, тільки накажіть,
І я вам напишу таких листів
Хоч тисячу, якщо це вам потрібно.
А втім...
Сільвія Чудовий вираз! Знаю я,
Що має йти по тому; втім — мовчу я;
А втім — мені байдуже; втім — візьміть;
А втім, велике вам спасибі; більше
Я не збираюсь турбувати вас.
Спід
(убік)
А втім, ти турбуватимеш, а втім...
А втім, іще щось буде...
Валентин Синьйорино,
То лист мій вам не до вподоби?
Сільвія Ні,
Листа написано чудово. Все ж,
Якщо писали ви так неохоче,
Я повертаю вам його — візьміть!
Валентин Синьйоро, він належить вам...
Сільвія Так-так,
Я знаю це, синьйоре; я просила
Сама вас написати, та не хочу
Брать вашу працю. Отже, лист оцей —
Цілком належить вам. Та я б хотіла,
Щоб ви уклали в нього більш чуття...
Валентин Лиш накажіть — я напишу нового!
Сільвія Коли напишете його, тоді
й читайте замість мене. І якщо
Сподобається він вам — що ж, чудово;
Як ні — ще краще.
Валентин Що із того, панно,
Що припаде мені він до вподоби?
Сільвія Тоді візьміть його собі в віддяку
За вашу працю... Отже, прощавайте!
(Виходить)
Спід О хитрощі тонкі! О гро розкішна!
Вклепався мій господар,— просто смішно!..
Незримий насміх — ніс незримий на лиці,
І як на вежі тій — незримі прапорці!
Все коло неї мій господар упадає,
Вона ж свого учителя сама навчає.
Знать, раптом сталося, чого ніхто не ждав:
Листа пан писар сам до себе написав!
Валентин У чім річ, синьйоре? Про що ви міркуєте сам із
собою?
Спід Та так собі,— намагався віршувати, синьйо-
ре; а ось в а м не завадило б поміркувати.
Валентин Про що?
Спід Про те, що ви обернулись на посередника синь-
йорини Сільвії.
Валентин Посередника? Між ким?
Спід Між нею й вами самим. Та вона ж фігурально
посваталася до вас.
Валентин Як то фігурально?
Спід Тобто — листовно, мав би я сказати.
Валентин Та вона ж мені нічого не писала.
Спід А навіщо ж їй було писати, коли вона так сприт-
но примусила вас зробити це за неї,— тобто написати листа до
самого себе? Та невже ж ви не збагнули цього жарту?
Валентин Не збагнув, повір.
Спід Аж ніяк не можу вам повірити, синьйоре. Хіба ж
не помітили ви, як хитромудро вона говорила?
Валентин Нічого я не помітив, крім того, що вона розгні-
валась на мене.
Спід Як? Ви не помітили, що вона віддала вам листа?
Валентин Але ж це той лист, що я його написав її дру-
гові...
Спід І того листа вона віддала вам. Зрозуміли, на-
решті?
Валентин Ох, коли б за цим не крилося чого лихого!
Спід Ручуся вам, що вийде все на добре:
"Ви часто їй писали й на відповідь чекали;
А дівчині писати до нас не випадало,
Боялась, мабуть, зради, а отже — крадькома
Коханого писати примусила сама".
Це я вам кажу, мов із книжки читаю, бо таки з книжки й вичитав.
Про що замислились, синьйоре? Час обідать.
Валентин Я вже обідав.
Спід То й гаразд; тільки послухайте, синьйоре: хоч
хамелеон-кохання й може живитися самим повітрям, я, проте, на-
лежу до тих, котрі воліють з'їсти чималий шмат добрячого м'яса і
зараз не від того, щоб пообідати. Ах, не будьте ж такі суворі й
невблаганні, як ваша кохана! Згляньтесь на мене, згляньтесь на
мене!
Виходять.
СЦЕНА 2
Верона. Садок Джулії.
Входять Протей та Джулія.
Протей Терпіння, Джуліє...
Джулія Терпіти мушу,
Адже ж нема між чим і вибирати.
Протей Як тільки зможу я, вернусь негайно.
Джулія Якщо ви не відвернетесь від мене,
То вернетеся хутко... Ось візьміть —
Від Джулії на згадку.
(Дає йому персня)
Протей Ось вам мій.
(Дає їй свого)
Дарую вам: хай буде на заміну.
Джулія І закріпім ці змовини цілунком.
Протей Моя рука тому є запорука,
Що вірність я довіку не зламаю...
Як на добу мине хоча б година,
Щоб не зітхав я за тобою, люба,
Нехай поб'є мене найтяжча кара
За те, що я на мить тебе забув!
Але мені вже час іти... На мене
Мій батько жде... О не кажи нічого!
Надходить час припливу; не роби ж
Його припливом сліз: такий приплив
Мене лишень загаяв би даремно...
Джулія виходить.
Прощай же, Джуліє! Вона пішла?
Пішла, не мовивши до мене й слова?..
Таке-бо є кохання, щире справді!
Воно мовчить, живе лише ділами
І марно красномовності не тратить!
Входить П а н т і н о.
Пантіно Синьйоре, ждуть вас.
Протей Я іду! Кохана...
О, як болить мені це розставання!..
Нам одбирає мову в час прощання.
Виходять.
СЦЕНА З
Там само. Вулиця.
Входить Ланс, ведучи свого собаку.
Ланс Ні-ні, я почуваю, що плакатиму ще цілу годину,
поки не висохну від жалю й не виплачу моїх очей; весь рід Лансів
має таку ваду. Зараз мені видали, як блудному синові, мою пайку
і звеліли їхати з синьйором Протеєм у Мілан до герцогського дво-
ру. Мені здається, що Креб, мій собака, найбездушніше створіння
в цілім світі. Моя мати плакала, мій батько ридав, моя сестра
голосила, наша служниця ревла, наша кицька в розпачі ламала
руки,— одне слово, усе в нашій господі поперекидалося догори
ногами з нудьги та горя, а оцей клятий пес, наче затявся,— не
зронив і сльозиночки. Він — камінь, справжній бруковий камінь,
і має в серці не більше жалю до ближніх, аніж собака. Єврей —
і той заплакав би, дивлячись, як ми прощаємося... Навіть моя слі-
па бабуся, уявіть собі, так ридала, прощаючись зі мною, що мало
не осліпла. Стривайте, ось я вам зараз покажу, як це все відбува-
лося: оцей черевик хай буде мій батько; ні, цей лівий черевик —
мій батько; ні-ні, лівий черевик — це моя мати; ні, так не годить-
ся! А втім, може, й так... Звісно, що так! У лівого черевика пі-
дошва протерлася. Отже, цей черевик із діркою — моя мати, а
цей — мій батько. А хай йому дідько — так чи не так? Авжеж, так!
А оця ковінька, синьйоре,— моя сестра; бо, бачте, вона біла, мов
лілея, і тонка, мов скіпка. Цей капелюх — наша служниця Нен.
А я — собака... Ні-ні, собака — це собака; ні — я за собаку. О, со-
бака — це я... Та ні ж бо — я сам за себе... Авжеж, так буде кра-
ще... Гаразд! Отож підходжу я до батька та й кажу: "Благосло-
віть мене, тату". А черевик мовчить,— за сльозами й слова ви-
мовити не може; тож я цілую батька; а він ще дужче плаче. Тоді
підходжу я до матері. (О, коли б оцей черевик та міг тепер за-
гомоніти, як божевільна жінка!) Ні, мовчить, мов колода... Ну, я,
звісно, цілую її,— ось отак... Атож, це вона, я відчуваю подих моєї
матері. Тепер я підходжу до сестри. Чуєте, чуєте, як вона стогне...
А тим часом цей клятий пес не зронив жодної сльозинки і пари
з уст не пустив... йому й байдуже, що я всю землю полив моїми
слізьми!.. Гляньте, аж порох став мокрий.
Входить П а н т і н о.
Пантіно Агов, Лансе!.. Поспішай, поспішай! Твій госпо-
дар уже на кораблі; тобі доведеться доганяти його човном, якщо
встигнеш довеслувати. Та що сталося? Чого це ти розрюмсався,
хлопче? Ану лиш, ворушися швидше! Осел!.. Проґавиш приплив,
якщо баритимешся...
Ланс Ну що ж, проґавлю то й проґавлю... Це не тва-
рина, а сущий іягар...
Пантіно Який там у тебе тягар?
Ланс А звісно, який: Креб, мій пес.
Пантіно Не базікай, бовдуре! Кажу ж тобі, що ти проґа-
виш приплив; а якщо проґавиш приплив, то проґавиш подорож;
а якщо проґавиш подорож, то проґавиш свого господаря; а якщо
проґавиш свого господаря, то проґавиш свою службу; а якщо про-
ґавиш свою службу... Чого це ти мені затуляєш рота?
Ланс Боюсь, щоб ти не проґавив свого язика.
Пантіно Як же я можу проґавити язика?
Ланс А дуже просто,— ти його загубиш, бо верзеш
дурниці.
Пантіно Я верзу дурниці?
Ланс Атож. Подумаєш, налякав! Я проґавлю і при-
плив, і подорож, і господаря, і службу?! І приплив! Ого!.. А чи
знаєш ти, бовдуре, що як не буде припливу, то я підніму воду в
морі моїми слізьми. А якщо вітер ущухне, я надму вітрила моїми
зітханнями!
Пантіно Ну, ходім, ходімо, чоловіче; мене послали по-
кликати тебе.
Ланс То й кличте, синьйоре, якщо маєте охоту.
Пантіно Підеш ти, нарешті?
Ланс Та йду вже, йду.
Виходить.
СЦЕНА 4
Мілан. Світлиця в герцоговім палаці.
Входять Сільвія, Валентин, Туріо та Спід.
Сільвія Служнику мій...
Валентин Велителько?
Спід Господарю, синьйор Туріо сердиться,— він по-
глядає на вас кривим оком.
Валентин Так, хлопче, це з кохання.
Спід Та тільки не до вас.
Валентин Ну, то до моєї велительки.
Спід Не завадило б вам нагодувати його стусанами.
Сільвія Служнику мій, у вас смутне обличчя,
Валентин Так, синьйорино, я виглядаю немов смутний.
Туріо Хіба ж ви виглядаєте не на того, хто ви є?
Валентин Можливо.
Туріо То ви прикидаєтесь?
Валентин Як і ви.
Туріо Ким же я прикидаюсь?
Валентин Розумним.
Туріо А які докази на протилежне?
Валентин Ваша дурість.
Туріо У чому ж ви вбачаєте мою дурість?
Валентин У вашому камзолі.
Туріо Мій камзол добрячий, та ще й подвійний.
Валентин Ну, то можна подвоїти й вашу дурість.
Туріо Як?!
Сільвія Ви гніваєтеся, синьйоре Туріо? Ви мінитесь на
обличчі?
Валентин Не турбуйтеся, синьйорино; адже ж він мінить-
ся, як хамелеон.
Туріо Який воліє поживитись вашою кров'ю, щоб не
жити поруч вас та не дихати з вами одним повітрям.
Валентин Ви щось сказали, синьйоре?
Туріо Так, синьйоре. Що сказав, те й зроблю! І цього
разу — скінчено справу.
Валентин Я те добре знаю, синьйоре: ви завжди кінчаєте
перш, ніж почнете.
Сільвія Чудова перестрілка словами, синьйоре! Це про-
сто швидкий вогонь.
Валентин Ви маєте рацію, синьйорино: нам лишається дя-
кувати тому, хто постачає нам набої.
Сільвія Кому ж то, служнику мій?
Валентин Вам, ласкава господине. Ви наділили нас вог-
нем: синьйор Туріо черпає свою вогневу дотепність у поглядах
вашої милості і потім великодушно розсипає той запозичений
вогонь у вашому товаристві.
Туріо Синьйоре, якщо ви так неощадно розсипатимете
ваші слова, обмінюючись ними зі мною, то я дуже швидко призве-
ду вашу дотепність до банкрутства.
Валентин Знаю, синьйоре, дуже добре, знаю; ви маєте цілу
скарбницю розмаїтих слів і жодної іншої монетки, бачиться мені,
не даєте вашим слугам. Якщо звернути увагу на їхні нікчемні
лівреї, ви платите тільки вашими нікчемними словами.
Сільвія Годі, синьйори, годі... Сюди йде мій батько.
Входить герцог.
Герцог Ну, дочко Сільвіє, ти мов в облозі! —
Синьйоре Валентине,— добрі вісті:
Здоровий батько ваш. А що б то ви
Тому сказали, хто привіз листа вам?
Валентин Я був би щиро вдячний, ваша світлість,
Гінцеві доброму.
Герцог Чи знаний вам
Земляк ваш, дон Антоньйо?
Валентин Так, мій пане.
Синьйор він вельми гідний і шляхетний:
Всі віддають йому належну шану.
Герцог Він має сина?
Валентин Так, ласкавий пане.
І син цілком достойний тої слави,
Якої заробив його отець.
Герцог Ви добре знаєте його?
Валентин Так, знаю,
Як і себе самого; ще з дитинства
Ми завжди з ним у приязні жили.
Я, на той час, був безтурботний ледар;
Я марнував години найцінніші,
Не прагнучи ніяких ідеалів,
І занедбав найвищу досконалість.
Але ж Протей,— таке його ім'я,-
Встиг збагатити розум свій знанням,
Не згаявши й хвилини на дурниці.
Роками юний, досвідом старий він;
Хоч молодий, а має ум дозрілий;
Коротше (гарні якості його
Затьмарюють усі мої хвали
Своїм яскравим сяйвом),— все він має,
Що прикраша шляхетного синьйора,-
Він досконалий тілом і душею!
Герцог Ну що ж, синьйор, як справді він такий,
То вартий він кохання королеви
І королю буть радником достойним!
То знайте ж, пане,— він до нас приїхав;
Його мені в листах рекомендують
Шановані вельможі. Він — наш гість.
Гадаю, звістка ця не засмутить вас.
Валентин Мені тут бракувало лиш його!
Герцог То привітайте ж гостя, як належить.
Я, Сільвіє, звертаюся до тебе
Й до вас, синьйоре Туріо; а вас
Мені просить не треба, Валентине.
Я йду й пришлю його до вас, панове.
(Виходить)
Валентин Це той синьйор, моя ласкава панно,
Що я про нього вам розповідав.
Ми з ним приїхали б сюди удвох,
Коли б його очей не полонив
Красуні-любки погляд кришталевий.
Сільвія Тепер же в нього очі, мабуть, вільні,
І він покинув їй заставу іншу
В знак незрадливості?
Валентин Ні, певен я,-
Вони ще й досі в неї у полоні.
Сільвія То він осліп; але ж, як він сліпий,
Чи міг би він знайти до вас дорогу?
Валентин Кохання має двадцять пар очей.
Туріо А я ось чув, що буцімто кохання
Очей не має зовсім.
Валентин Для таких
Коханців, Туріо, як ви. Коли
Потворний хто — кохання мружить очі.
Туріо виходить.
Сільвія Ну, досить, досить!.. Ось і той синьйор.
Входить Протей.
Валентин Привіт тобі, мій дорогий Протею!
Прошу, синьйоро, ствердіть цей привіт
Ласкавою прихильністю своєю.
Сільвія його достойність — запорука в тому.
Що він у нас для всіх бажаний гість,
Якщо це справді друг ваш.
Валентин Так, синьйоро.
Володарко моя, дозвольте нам
Віднині з ним вам разом слугувати.
Сільвія Негідна я таких високих слуг...
Протей О ні, прекрасна панно, навпаки,
Слуга негоден ваших слів ласкавих.
Валентин Покиньте говорить, що хтось негоден...
Прийміть, синьйоро, і його до послуг!
Протей Вам вірність — то моя повинність, панно!
Сільвія За вірність вас чекає щира дяка.
Слугу віта негідна господиня.
Протей Якби це інший хто сказав, я вмер би!
Сільвія Тому, що привітав вас?
Протей Ні, тому,
Що ви негідною себе назвали.
Входить Туріо.
Туріо Синьйорино, володар мій, ваш батько, хоче по-
балакати з вами.
Сільвія Я йду.
Слуга виходить.
Синьйоре Туріо, прошу вас,
Ходім зі мною. Вас, новий слуго,
Вітаю ще раз я і залишаю,
Щоб побалакати могли ви з другом.
Як скінчите — приходьте, ми ждемо.
Протей Обидва ми до послуг синьйорини.
Сільвія, Туріо та Спід виходять.
Валентин Розповідай, як там ведеться^вдома?
Протей Здорові всі, привіт тобі від друзів.
Валентин А як твої?
Протей Здорові і вони.
Валентин А як красуня? Як твоє кохання?
Протей Мої сердечні справи? Не для тебе:
Не полюбляв раніш ти цих розмов.
Валентин Протею, друже, все тепер змінилось!
Мене кохання тяжко покарало
За те, що зневажав його раніш.
Живу, немов якась душа покутна!..
З думок не йде мені моя кохана,
І я не їм, нудьгую, день у день
Нема мені просвітлої години,
А ніч по ночі сльози ллю гіркі...
Помстилося кохання за зневагу,
Забрало сон з подоланих очей,-
Вони стоять на варті і пильнують
Над невгамовним серцем цілу ніч!..
О друже мій! Кохання — це тиран,
І я йому скоривсь! Тепер для мене —
Немає мук над муки від кохання,
Немає втіх — над радощі його!
Немає балачок поза коханням...
Кохання — все для мене! В слові цім —
Мій сон, обід, сніданок і вечеря.
Протей Спинись! В твоїх очах читаю я
Твою судьбу; а твій кумир, звичайно,
Був зараз тут?
Валентин Вона — небесний ангел!
Протей О ні, вона — довершеність земна.
Валентин Скажи — божественна...
Протей О ні, не хочу
Підлещувати їй.
Валентин Ну, то мені.
Підлещуй; таж хвала живить кохання!
Протей Коли заслаб я на кохання, ти
Мені давав гіркі пілюлі; зараз
Ті ж самі ліки я даю тобі.
Валентин Тоді кажи про неї тільки правду;
Якщо і не богиня, то найвища
Вона з усіх красунь, і на землі
Ніхто їй дорівнятися не може!
Протей За винятком коханої моєї...
Валентин Без винятків, мій друже, як не хочеш
Образи щонайтяжчої завдати
Моїй коханій.
Протей Як? То я не можу
Віддать моїй над нею перевагу?
Валентин Я й сам твою звеличу: я вшаную
Твою кохану дозволом носити
Шлейф Сільвії, аби земля низька
Не запишалась тим, що поцілує
її вбрання і раптом не зреклася
Вирощувати квіти запашні
І літніх днів не обернула в зиму!
Протей Це що за хвастощі, мій Валентине?
Валентин Пробач! Все, що кажу я,— це ніщо,
Коли із Сільвією порівняти,
Всі вищі досконалості — ніщо!..
її краса сіяє самотою...
Протей Хай самотою і живе.
Валентин О ні!
Нізащо в світі!.. Ні! Вона моя!
Владаючи цим скарбом, я багатий,
Як двадцять океанів, хай би в них
Був перлами коштовними пісок,
Прозорі хвилі хай були б нектаром,
А золотом — скелясті береги...
Даруй мені, що я забув про тебе,
Збагни — я ввесь захоплений коханням...
Ось щойно з нею вийшов мій суперник;
На розум небагатий він, але
Багатий він на гроші, й через те
її отець йому дав перевагу;
Тож мушу я за ними поспішатись.
Адже кохання,— знаєш сам,— ревниве!
Протей Ну, а вона ж тебе кохає?
Валентин Так.
Ми заручилися, ба, навіть більше:
Уже призначено годину шлюбу,
І склав я хитрий план, як утекти нам;
Я влізу по драбині мотузяній
В її вікно. Я вже обміркував.
Сприятливо все склалось, нам на щастя!
Ходім до мене, любий мій Протею,-
Твоя порада стане нам в пригоді.
Протей Іди вперед; а я не забарюсь.
Я мушу йти до гавані по речі,
Які лишилися на кораблі;
Я заберу їх і прийду до тебе.
Валентин Повернешся негайно?
Протей Так, звичайно.
Валентин виходить.
Як світлом ясним поглинають кволе
Чи клином вибивають інший клин,
Так згадка про мою любов колишню
Зітерлася і зникла, мов туман
Супроти сонця нового. Чому б то?
Чи очі то мої, чи захват друга,
її краса, а чи моя зрадливість
Мені зненацька розум замутили...
Вона красуня, так, але ж красуня
І Джулія, що я її кохаю...
Кохаю?.. Ні! Кохав колись, давно...
Моя любов свій загубила образ,
Розтанувши, мов лялька воскова
Перед вогнем. Отож у мене в серці
Від неї вже нічого не лишилось...
Здається, я й до друга охолов,
Враз запалившись до його коханки...
О, як шалено маритиму нею,
Коли я ближче знатиму її,
Бо ж і не знаючи, зміг покохати!
Я щойно бачив тільки вроду панни,
І голову стуманено мені...
Коли ж її засяє досконалість,
Ручусь, вона мені засліпить очі!
Вгамуйсь, моя жаго! Скорись! Забудь!
А ні,— звоюй кохану будь-що-будь!..
(Виходить)
СЦЕНА 5
Там само. Вулиця.
Входять Спід та Ланс.
Спід Лансе! Честю присягаюсь, ти — бажаний гість у
Мілані.
Ланс Не давай фальшивої присяги, любий хлопче;
зовсім я не бажаний гість. Я завжди кажу, що чоловік іще не за-
гинув, допоки його не повішено. І ще не бажаний гість у будь-
якому місці, допоки не оплачено його рахунку в пивничці та гос-
подиня не сказала йому: "Ласкаво просимо до господи!"
Спід Ну, то ходімо зі мною, шибайголово, ходімо
мерщій до пивнички; там тобі за п'ять пенсів щонайменше п'ять ти-
сяч разів "ласкаво просимо" промовлять. А розкажи-но мені, хит-
рюго, як розстався твій господар із синьйориною Джулією?
Ланс Ну, що ж! Коли вони навсправжки поєдналися,
то роз'єдналися жартома.
Спід А вона вийде за нього заміж?
Ланс Ні.
Спід Як-то? Адже він з нею побереться?
Ланс Ні, і це не так.
Спід Виходить, у них щось поламалось?
Ланс Та ні ж бо! Цілісінькі й здоровісінькі обоє, мов
ті рибки в воді.
Спід Ну, то як же стоїть справа з ними? В чому ж
річ?
Ланс А отак: якщо його річ добре стоїть, то й для її
речі все гаразд.
Спід Який-бо ти справді осел! Ніяк не доходить це до
мене...
Ланс Якщо не доходить, осел не я, а ти. В мою ковінь-
ку швидше заженеш розум, аніж у твою голову.
Спід Що ти мелеш?
Ланс А ось глянь.
(Втикає в землю свою ковіньку)
Ну що? Бачив?
Спід Ти загнав ковіньку в землю, а не розум у ко-
віньку.
Ланс Однаково.
Спід Скажи мені правду: буде весілля?
Ланс Спитай мого собаку: якщо він скаже "так",-
отже, буде; якщо він скаже "ні",— буде; якщо він покрутить хво-
стом і нічого не скаже,— виходить, однаково буде.
Спід Отже,— висновок: весілля буде.
Ланс Ти можеш вивідати в мене таку таємну справу
тільки через порівняння.
Спід Як не вивідати, аби вивідати. А що ти скажеш,
Лансе, про мого господаря? Адже ж він зовсім згорів з кохання.
Ланс Та він зроду-віку здурілий.
Спід Який?
Ланс Який, який!.. Здурілий,— он який, як ти й сам
його допіру назвав.
Спід Ти мене не розумієш, лахудрин ти сину, ослячі
твої вуха!
Ланс Ех ти, бовдуре! Не я, а твій пан-господар анічо-
гісінько не розуміє.
Спід Я кажу тобі, що мій господар згорів з кохання.
Ланс А я кажу тобі, що мені байдужісінько,— згорів
він чи здурів, твій пан-господар! Якщо хочеш піти зі мною до пив-
нички,— добре; якщо не хочеш, то ти єврей, нехрист і негоден
зватися християнином.
Спід Чому?
Ланс А тому, що тобі бракує милосердя,, щоб почасту-
вати християнина пивом; ну, то йдеш?
Спід Та йду вже, йду.
Виходять.
СЦЕНА 6
Там само. Світлиця в палаці.
Входить Протей.
Протей Покину Джулію — зламаю клятву;
Цю покохаю — теж зламаю клятву;
Як друга зраджу — зраджу я подвійно.
Та ж сила, що примусила мене
Дать першу клятву, змушує тепер
її ламати тричі. Так — любов
Сама заприсягнулася на вірність,
Сама ж вона й присягу ту ламає!..
Любове, ти у гріх мене ввігнала.
Навчи ж тепер, як маю гріх покрити!
Я поклонявся зірці мерехтливій,
Тепер обожнюю яскраве сонце...
Розумний-бо лама дурну присягу!
Нікчема той, кому бракує волі
Погане щось на краще замінити.
О, посоромсь, блюзнірський язику!
Ти звеш "поганим" ту, що сам хвалив
І двадцять тисяч раз їй присягався!
Кохання з серця викинуть не можна;
Проте я викинув: але ж для того,
Щоб покохати дужче. Я втрачаю
І Джулію, і Валентина; втім,
Зберігша їх, я втратив би себе;
А втративши обох, я зберігаю
Себе самого замість Валентина
І Сільвію, про Джулію забувши.
Адже я сам собі найближчий друг...
Кохання ж бо для нас — то найцінніше!..
А Сільвія — клянуся чистим небом! —
Перетворила Джулію зненацька
На чорну ефіопку... То забуду ж
Я навіть те, що Джулія живе!
Нехай в душі моїй лишиться згадка,
Що почуття моє до неї вмерло;
А Валентина буду я вважати
За ворога, щоб Сільвія мені
За подругу щонаймилішу стала.
Не можу буть я вірний сам собі,
Якщо не зраджу дружби з Валентином.
По мотузяній міриться драбині
До Сільвії залізти у вікно;
І я, його суперник, все те знаю!
Я батькові відкрию їхній намір,
І, під гарячу руч, він Валентина
Негайно прожене, бо вже замислив
Дочку свою за Туріо віддати.
Та не страшний мені дурний суперник.
Я спритно бевзя оплету лукавством
І покладу його зальотам край,
Аби з палацу Валентин забрався...
Вділи мені, любове, дужі крила,
Так як ума для задуму вділила!
(Виходить)
СЦЕНА 7
Верона. Кімната в господі Джулії.
Входять Д ж у л і я та Лючетта.
Джулія Порадь мені, Лючетто, поможи!
Тебе коханням ніжним заклинаю,
Тебе — живу табличку, що на ній
Накреслено мої думки й бажання:
Навчи мене, скажи, як я могла б,
Додержавши звичаю, звідси рушить
Туди, де зараз любий мій Протей?
Лючетта На жаль, важкий той шлях і надто довгий.
Джулія Ретельний пілігрим не знає втоми,
Як сходжує ослаблими ногами
Він різні землі. То хіба втомлюсь я,
Коли помчу в далеку путь на крилах
Мого кохання, летючи в той край,
Де жде мене жаданий і найкращий
Протей неоціненний!
Лючетта Чи ж не краще
Заждати, щоб вернувся він до вас?
Джулія Ах, погляди його мені потрібні
Більш, ніж пожива! Зворушись, Лючетто,
Стражданням зголоднілої душі...
Коли б ти відала всю міць кохання,
То, мабуть, заходилася б скоріш
Вогонь розпалювать холодним снігом,
Аніж гасить вогонь жаги словами.
Лючетта Я не збираюся гасити в вас
Вогонь жаги; я тільки намагаюсь
Погамувать його,несамовитість,
Щоб він у межах розуму лишився.
Джулія Що більше гасиш, то ясніш горить він.
Струмок, що тихо лісом протікає,
Ледь стріне перешкоду на шляху,
Враз закипає, мов несамовитий;
Коли ж ніщо йому не заважає,
Леліє тихо він по камінцях
І дзюркотить мелодію чудову.
Цілуючи очеретинку кожну,
Що хилиться до нього по дорозі;
І так, звиваючись, він тихо плине,
й хлюпочеться безжурно, несучи
Свою прозору воду, й, шлях скінчивши,
її вливає в грізний океан...
То не ставай же на моїм шляху,
І буду я терпляча, мов струмок,
І шлях важкий легким для мене здасться,
Аби він до коханого мого
Привів мене. Тоді я — відпочину!
Отак, пройшовши путь свою тернисту,
Раює праведна душа, коли
В Елізіум нарешті попаде.
Лючетта В якім убранні хочете ви їхать?
Джулія Не у жіночім, щоб, бува, в дорозі
Пожадливі чоловіки не липли.
Лючетто, поможи добуть вбрання
Таке, як носить скромний паж шляхетний.
Лючетта Але ж тоді синьйорі доведеться
Остригти коротко волосся.
Джулія . Ні;
Шовковим підв'яжу його шнурком,
А потім заплету його в дрібушки,
Зроблю аж двадцять вузликів упертих,
Як те кохання щире. Фантастична
Така покраса й юнакові личить.
Хоч би він старший був, ніж я здаюсь,
Лючетта Якого ж крою мають буть штани?
Джулія Та це ж однаково, якби спитати:
"Яку завширшки, пане мій шановний,
Зробити вам спідницю?" В цьому я
На тебе покладаюся, Лючетто.
Лючетта їх треба з буфами зробить, синьйоро.
Джулія Покинь, Лючетто! Бо невже це гарно?
Лючетта Штани без буфів шпильки й то не варті;
Ви ж хоч шпильки могли б там заховати.
Джулія Лючетто, мила, як мене ти любиш,
Придбай мені вбрання пристойне й гарне.
А що, коли про мене пустять славу
Про те, що я сама, так легковажно,
Помандрувала в небувалу путь?
Боюсь, що це мене збезчестить...
Лючетта Що ж,
Як боїтесь, то зоставайтесь дома.
Джулія Ні-ні, не згодна я.
Лючетта Тоді рушайте
І викиньте безчестя з голови.
Якщо Протея ваш приїзд потішить,-
Дарма, як хто засудить ваш від'їзд!
А втім, боюсь я, що синьйор Протей
І трішки не зрадіє вам.
Джулія Якраз
Цього я зовсім не боюсь, Лючетто.
О, тисячі присяг, його благання,
І сліз його безмежний океан,
його слова про вічнеє кохання,-
Усе те запорукою мені,
Що я — бажана гостя для Протея!
Лючетта Таж річ відома: сльози і слова —
Знаряддя всіх чоловіків облудних.
Джулія Лише низьких, задля мети низької!
Ні, люба, мій Протей з'явивсь на світ
Під зіркою правдивою, й тому
Його слова — міцні зобов'язання;
Його присяги — непохитна правда;
Його кохання — чисте і безгрішне;
Від серця щирого він сльози ллє
Й такий далекий серцем від облуди,
Як і блакить небесна від землі.
Лючетта Просіть же небо, щоб довів це він,
Коли ви з ним зустрінетесь!
Джулія Лючетто,
Як любиш ти мене, не ображай
Протея так, під сумнів беручи
Його чесноти. Полюби його,
І цим ти й на мою любов заслужиш.
Ну, а тепер ходім мерщій до мене;
Поможеш ти мені зібрати все,
Що треба для жаданої мандрівки.
Все, що я маю, кидаю на тебе:
Моє добро, маєтності,— все, все
І навіть добру славу, а взаміну —
Лиш виряди мене в далеку путь.
Ні слова більш! Берися ж до роботи!
Баритися не маю я охоти!
Виходять.