Два веронці

ДІЯ ЧЕТВЕРТА
СЦЕНА 1
Ліс поблизу Мантуї.
Входить кілька розбійників.
1-й розбійник Тримайтесь, хлопці, он іде прохожий.
2-й розбійник А хоч би й десять,— бийте їх, не бійтесь!
Входять Валентин та Спід.
3-й розбійник Спиніться! Стійте! Нічичирк!.. Хутчій
Давайте все, що маєте, а ні,
То зв'яжемо й самі повідбираєм.
Спід Синьйоре, ми загинули! Це ті
Негідники, що їх тут навкруги
Бояться всі мандрівці.
Валентин Друзі...
1-й розбійник Ні
Не друзі ми: ми — ваші вороги!
2-й розбійник Та цить! Послухаймо його, що скаже.
3-й розбійник Клянусь моєю бородою,— правда!
Здається, він пристойний чолов'яга.
Валентин То знайте ж, нічого мені втрачати.
Мене так тяжко доля покарала,
І сам не знаю за що!.. Все добро,
Що маю я,— це мій нужденний одяг.
Як тільки ви роздягнете мене,
То й візьмете усе моє багатство.
2-й розбійник Куди простуєте?
Валентин В Верону.
1-й розбійник Звідки ви йдете?
Валентин 3 Мілана.
3-й розбійник А довго там жили?
Валентин Шістнадцять місяців, і жив би й довше,
Коли б не вигнала мене звідтіль
Лукава доля.
1-й розбійник Ви вигнанець?
Валентин Так.
2-й розбійник За віщо ж вигнано вас звідти?
Валентин Ох,
За те, про що мені й згадати гірко...
Я вбив там одного й тепер караюсь;
Але я вбив його у чеснім герці,
Без підступу й без ошуканства.
1-й розбійник Ну,
Якщо це так, нема чого й каратись.
Невже вас вигнано за ту дрібницю?
Валентин Атож, ще й радий я, що лиш на цьому
Все лихо окошилося.
2-й розбійник Так-так...
А мови знаєте ви чужоземні?
Валентин Я замолоду мандрував чимало,
Й завдячений цьому, що знаю їх;
А ні, то попадав не раз би в скруту,
3-й розбійник Клянуся голим черепом ченця
Із славної ватаги Робін Гуда,
Цей молодець — отаман пречудовий
Для зграї нашої!
1-й розбійник До діла кажеш".
Прошу вас всіх на кілька слів, панове!
Спід Синьйоре мій, пристаньте-бо до них;
Не бачив я розбійників чесніших.
Валентин Мовчи, негіднику!
2-й розбійник Чи вам що-небудь у житті лишилось?
Валентин Нічого. В нас надія лиш на долю.
3-й розбійник То знайте ж бо, що серед нас є хлопці
Значного роду; юність невгамовна
Нас викинула геть із товариства
Людей достойних. Так мене, наприклад,
З Верони вигнано за те, що я
Хотів був викрасти одну синьйору
Багату вельми й герцогову кревну.
2-й розбійник Мене — із Мантуї за те, що я
Синьйорові шляхетному у сварці
Прошив кинджалом серце.
1-й розбійник І мене
Так само вигнано за ті ж дрібниці.
Але вернімося до справи! (Ми
Самі признались вам в провинах наших,
Щоб виправдати перед вами те,
Що ми розбійники). Отож, синьйоре,
Ми бачимо, що ви ставні й вродливі,
Ще й мови знаєте чужі, а нам
Освіченого чоловіка треба,
Такого ось, як ви, у нашім ділі...
2-й розбійник До того ж ви — вигнанець, як і ми,
Й тому ми перш за все у вас питаєм:
Чи згодні за отамана в нас бути,
Й, скоряючись потребі неминучій,
Із нами разом жити тут у лісі?
3-й розбійник Що скажеш ти? Чи пристаєш до нас?
Скажи лиш "так", і станеш на чолі,
І за отамана у нас ти будеш:
Всі, як один, ми скоримось тобі,
Й любити будемо, і шанувати,
Як нашого привідця й короля.
1-й розбійник А скажеш "ні", то знай: тобі не жити!
2-й розбійник Щоб не хваливсь ти ласкою, що ми
її тобі зробили.
Валентин Згоден я
І з вами залишусь, але за те
Кляніться, що не вчините ви кривди
Ні бідакам-мандрівцям, ні жінкам.
3-й розбійник Та ми й самі гидуємо з таких
Негідних і ганебних справ. Ходімо ж!
До хлопців наших відведем тебе.
На нами придбані скарби поглянь,
Що, як і ми усі, віднині будуть
У віданні твоєму, отамане.
Виходять.
СЦЕНА 2
Мілан. Перед герцоговим палацом.
Входить Протей.
Протей Я спершу зрадив друга Валентина,
Тепер я мушу Турйо одурити.
Удаючи, що взяв його під захист,
Я про своє лише кохання дбав;
Та Сільвія правдива надто й чесна,
її ніяк я спокусить не можу
Негідним даром залицянь моїх.
Ледь переконувать її почну,
Що вірно й щиро я її кохаю,
Вона відразу ж докоря мені,
Що друга я мого підступно зрадив;
Ледь словом прохоплюся про її
Красу непереможну — починає
Вона мене картати, що забув я,
Як Джулії в коханні присягався...
Та, насміхам її наперекір,
Я перед нею — мов той хатній цуцик:
Що більш вона любов мою жене,
То більше лащиться любов до неї...
Ось Туріо іде; я мушу з ним
Потішить серенадою кохану.
Входять Туріо та музиканти.
Туріо Синьйоре, ви? Сюди ви прослизнули
Раніш за нас, як бачу.
Протей Так, синьйоре,
Кохання прослизає там, де йти
Не можна прямо.
Туріо Все ж я сподіваюсь,
Що вашого закохання предмет
Живе не тут?
Протей Звичайно, тут, інакше
Мене б тут не було.
Туріо То хто ж предмет той?
Не Сільвія ж?
Протей Так, Сільвія,— для вас.
Туріо Коли це так — велике вам спасибі!
Ну, почнемо ж, панове. Інструменти
Настроюйте і грайте веселіше.
Входять і спиняються віддалік господар заїзду та Джулія в хлоп-
чачому вбранні.
Господар Ну що ж, юний мій постояльцю, здається мені,
що вам якийсь клопіт серце крає; щось ви невеселі, чому б то?
Джулія А тому, господарю мій, що я не можу бути весе-
лий.
Господар Ет, дурниці! Зараз ми вас розвеселимо: тут ви
почуєте музику й побачите того синьйора, що про нього ви роз-
питували нині.
Джулія Я почую голос його?
Господар Атож, почуєте.
Джулія Це буде музика для мене.
Грає музика.
Господар Слухайте! Слухайте!
Джулія Хіба й він між ними?
Господар Авжеж! Та цитьте, ось послухаймо.
ПІСНЯ
Хто Сільвія? Яка вона,
Що так усі її кохають?
Розумна й лагідна вона,
її принади надихають
І ваблять серце,— чарівна!
Чи добра ж? Так! Це знаєш ти!
Любов їй в очі залетіла,
Рятуючись від сліпоти,
Знайшовши ліки там,— прозріла
Й не квапиться звідтіль піти.
На світі Сільвія одна,-
На честь її пісень співаймо!
Вона приваблива, знадна,
Над все її лиш вихваляймо!
Вона ж мов квітка запашна!
Господар Що вам, юначе? Ви вже, бачу я, зовсім зажури-
лися. Музика, чи що, не припала вам до вподоби?
Джулія Ви помиляєтесь: не музика, а музикант мені не
до вподоби.
Господар Отакоїі Чого ж то, милий юначе?
Джулія Він грає фальшиво, батьку мій.
Господар Як-то? Він грає не на тих струнах?
Джулія Ні, не те; але він грає так фальшиво, що над-
риває струни мого серця.
Господар Ви маєте надто ніжне вухо.
Джулія О, я волів би оглухнути! Така гра — справжні
тортури для мого серця...
Господар Бачу я, що ви не любите музики.
Джулія Навпаки; але я не люблю її, коли вона фальши-
ва...
Господар Послухайте лишень, які чудові варіації, як міня-
ються голоси.
Джулія Так-так, ось саме ці швидкі зміни мене й дра-
тують.
Господар Та невже ж ви хотіли б, щоб вони все тієї ж
самої грали?
Джулія Я тільки хотів би, щоб один із них завжди грав
на один мотив.
Скажіть, одначе: часто цей Протей
Навідує оту вельможну панну?
Господар Я скажу вам те, що чув від Ланса, його слуги:
той синьйор закохався в неї шалено.
Джулія А де Ланс?
Господар Пішов по його собаку; завтра, за наказом свого
господаря, він має віднести того собаку до цієї панни; то їй такий
дарунок від синьйора Протея.
Джулія Цитьте!.. Тихо! Відійдімо трохи вбік; ці панове
розходяться.
Протей Синьйоре Туріо, ви не турбуйтесь!
Я хитро так облагоджу це діло,
Що ви здивуєтесь.
Туріо А де ми з вами
Зустрінемося?
Протей Біля джерела
Григорія святого.....
Туріо То бувайте.
Туріо та музиканти виходять.
Вгорі, край свого вікна, з'являється С і л ь в і я.
Протей Вітаю вас, шляхетна синьйорино.
Сільвія Спасибі вам за музику, панове;
А з ким я розмовляю?
Протей 3 тим, синьйоро,
Чий голос вам давно знайомий став би,
Коли б його ви оцінили вірність.
Сільвія Синьйор Протей?
Протей Атож, синьйор Протей
І ваш слуга покірний.
Сільвія То чого ж
Бажаєте, синьйоре?
Протей Вам коритись.
Сільвія Чудово! Тож ловлю на слові вас.
Цю ж мить додому забирайтесь спати!..
О ти, підступний, зраднику лукавий!
Облудний чоловіче! Ти гадаєш,
Така вже я нікчемна й нерозумна,
Що дамся на підмову я негайно,
Поваблюсь на слова твої лестиві,
Що ними ти вже інших одурив?
Вертай, вертай назад,— мерщій покайся
Перед тією, що її кохав ти!
А я клянусь, облеснику лукавий,
Клянусь царицею блідою ночі,
Що я — глуха до всіх твоїх благань.
Твої запобігання зневажаю!
Мені вже й зараз сором криє щоки,
Що я марную час на балачки
З таким, як ти.
Протей Не потаю від вас,
Що я любив колись одну синьйору,
Але вона померла.
Джулія
(вбік)
Я могла б
На чисту воду вивести тебе,
Коли б заговорила: ту синьйору
Ще не покладено у домовину.
Сільвія Нехай і так, але ж твій Валентин,
Твій друг,— живий; а знаєш добре ти,
Що ми заручені,— й тобі не сором
Його чуття так тяжко зневажати?!
Протей Подейкують, що й Валентин помер.
Сільвія Ну, то вважай, що й я також померла,
Бо з ним поховано й моє кохання.
Протей Дозвольте, люба, викопать його!
Сільвія Йди з цим проханням до могили тої,
Котру кохав ще за її життя,
А ні, то поховай із нею разом
Твою любов.
Джулія
(вбік)
Цього не чує він...
Протей О синьйорино, згляньтесь наді мною!
Якщо у вас таке жорстоке серце,
То, може, віддали б ви свій портрет
Мені на згадку — той, що зараз висить
У вас в кімнаті, панно; буду я
З ним розмовлять, зітхати перед ним
І гірко плакати; адже відтоді,
Як іншому себе ви оддали,
Я — тінь лише, не більш, і вашій тіні
Своє кохання вірне присвячу.
Джулія
(вбік)
Щоб дівчина потрапила вам в руки,
її напевне одурили б ви
І в тінь би обернули, як мене.
Сільвія Буть ідолом — то втіха замала,
Та, бачу, встигли ви уже з брехнею
Так зжитися, що молитеся тіні
І любите подобу, отже, я
Дарую вам портрет. Тож завтра вранці
Пришліть когось по нього. На добраніч.
Протей Ніч довга жде мене, як тих нещасних,
Що мають завтра вранці йти на страту.
(Виходить)
Сільвія відходить від вікна.
Джулія Господарю, ходімо й ми?
Господар Отакої! Я таки добренько здрімнув.
Джулія Скажіть мені, де живе синьйор Протей?
Господар А звісно, в моєму заїзді. Гляньте, ніби вже й на
світ благословляється.
Джулія Ще ні; з усіх ночей моїх безсонних
Ця ніч була найдовша і найтяжча.
Виходять.
СЦЕНА З
Там само.
Входить Е г л а м у р.
Егламур Синьйора Сільвія мене просила
О цій порі навідати її;
До мене, мабуть, має пильну справу.
Синьйоро, синьйорино!
Вгорі, у вікні, з'являється Сільвія.
Сільвія Хто так кличе?
Егламур Слуга і друг ваш вірний, що чекає
На ваш наказ.
Сільвія Синьйоре Егламуре, .
Бажаю тисячу вам добрих ранків!
Егламур І вам, шановна панночко, так само!
Ви наказали, і з'явився я
Так рано перед ваші ясні очі,
Щоб запитать, чим можу бути вам
Корисний я.
Сільвія О Егламуре милий,
Ти — справжній лицар гідний (присягаю,
Що я так думаю й кажу це щиро).
Ти мудрий, співчутливий і відважний,
І знаєш ти, що серцем і душею
Кохаю я вигнанця Валентина;
Тобі відомо теж, що батько мій
Віддати вирішив мене за Турйо,
За дурня, осоружного мені.
Ти й сам кохав; я чула, як казав,
Що то було твоє найтяжче горе:
Звабливицю чарівну покохавши,
Навіки поховав свою любов;
Заприсягнувся на її могилі,
Що ти її не зрадиш, навіть мертву.
О Егламуре, вирішила я
До Мантуї тікати звідси нишком,
Туди, де оселивсь мій Валентин;
Та на шляхах, як кажуть, небезпечно,
Тому прошу, щоб ти мене провів:
На честь твою і вірність покладаюсь.
Не говори мені про батьків гнів!
Подумай про мою журбу глибоку,
Журбу жіночу, й сам ти зрозумієш,
Що маю право утекти із дому,
Щоб врятуватись від гидкого шлюбу,
Який і небо, й доля прокляли!
Благаю я тебе всім серцем трудним,
Де сум тяжкий лежить, немов пісок
На дні морському, о, поїдь зі мною,
І будь мені товаришем в дорозі!
Як ні, то обіцяй мовчать про те,
Що я тобі відкрила, і наважусь
У путь далеку вирушить сама.
Егламур Мені болять страждання ваші, панно.
І, знаючи, що породило їх
ІІІляхетне й чесне почуття, я згоден
Із вами подорожувати разом;
Мені дарма, що станеться зі мною,
Аби послало небо щастя вам.
Коли ж збираєтесь в дорогу?
Сільвія Нині.
Лише стемніє.
Егламур Де я вас зустріну?
Сільвія У келії, у Патріка-ченця.
До нього хочу я піти на сповідь.
Егламур Я буду там в призначену годину.
До вечора, шляхетна синьйорино.
Сільвія Бувай, мій добрий Егламуре.
Виходять.
СЦЕНА 4
Там само.
Входить Ланс зі своїм собакою.
Ланс Ох, і тяжко ж господареві на серці, коли той,
хто має бути йому за вірного слугу, поводиться, як невдячний
пес!.. Я виховував його ще з цуценяти; я врятував йому життя,
коли його вкинули в річку разом з трьома, а може, й чотирма слі-
пими братиками та сестричками! Я вишколював його так, як
справжнього собаку. І чим же він мені за те віддячив?! Мій госпо-
дар звелів відвести цього пса до панни Сільвії, мовляв, він його
їй дарує. То й гаразд. Пішли ми. Та не встигли увійти до їдальні,
як цей ледацюга вже підкрався до її тарілки й поцупив каплунячу
ніжку. Гидко дивитись, коли собака не вміє триматися як слід у
порядному товаристві! Слово честі, я хотів би, щоб він показав
себе, так би мовити, освіченим, чемним псом, псом хоч куди! Ех,
та що й казати, коли б я не був розумніший за нього та не взяв би
на себе його гріха, то цього шолудивця неодмінно повісили б;
їй-богу, набрався б він лиха за всі свої штуки!.. Ну поміркуйте
самі: проліз він, бачте, до кімнати, в компанію трьох-чотирьох
знатних собачих синів, та й шасть! — прямісінько під герцогів
стіл, і раптом, раніше ніж можна було встигнути (даруйте на
слові!) помочитися, все шановне товариство вже відчуло носом,
що він тут! "Вигнати собаку!" — кричить один. "Яка паскудна
тварина!" — кричить другий. "Почастуйте його гарапником!" —
кричить третій. "Повісити його!" — кричить герцог. Але я, впізнав-
ши здалеку цей запах, відразу здогадався, що то наштукарив мій
Креб; я — до того парубійка, що батожить у них собак, та й кажу:
"Друже, чи не збираєтесь ви відшмагати цього песика?" — "Неод-
мінно збираюсь",— каже він. "А за що ж? — кажу я.— Ви його
марно кривдите, бо це я наробив у кімнаті". А парубок той, не-
довго думаючи, відчухрав мене та й витурив геть із кімнати.
Дозвольте запитати, чи багато знайдеться хазяїв, які вчинили б
таку ласку своїм слугам? Еге-е, ще й не таке зі мною траплялося!..
А скільки разів, бувало, сидів я в колодках за ті ковбаси, що
він же їх поцупив; коли б не я, то йому неодмінно довелося б гой-
датись на мотузці,— їй-богу! Одного разу випало мені навіть ви-
стояти біля ганебного стовпа за тих гусей, що він їх попридушу-
вав; а то б не минула його лиха година... І ти все це забув... А я
добре пам'ятаю, яку штуку встругнув ти, коли ми виходили від
панни Сільвії! Хіба ж я не загадував тобі не відводити від мене
очей і робити все те, що я робитиму? Чи ти коли бачив, собачий
сину, щоб я раптом підняв ногу й помочився на спідницю шля-
хетної дами? Чи ти коли бачив, щоб я витинав такі неподобні
штуки?!
Входять Протей та Джулія, одягнена хлопцем.
Протей Ти звешся Себастьяном? Ти мені
Сподобався відразу, й хочу я
Тебе про послугу одну просити.
Джулія 3 охотою. Зроблю усе, що зможу.
Протей Я сподіваюсь.
(До Ланса)
Ось де ти, мерзенний!
Скажи, де ти провештався два дні?
Ланс Я, пане, вештався, виконуючи ваші ж доручен-
ня: водив собаку до панни Сільвії, як ви мені загадали.
Протей І що ж вона сказала, побачивши мою маленьку
перлину?
Ланс Та просто сказала, що ваш собака — дворняга і
що собаче гавкання — найкраща подяка за такий розкішний по-
дарунок.
Протей А все ж вона залишила в себе мою собачку?
Ланс І не подумала; ось я привів її назад.
Протей Як? Ти цього собаку хотів їй подарувати від
мене?
Ланс Атож, синьйоре; а оте друге манюсіньке собача,
схоже на вивірку, вкрав у мене на базарі один хлопчисько, катів
помічник; ну, тоді я й запропонував синьйорині Сільвії мого влас-
ного собаку; адже він принаймні в десять разів більший за ваше
цуценятко, виходить, подарунок вартий у десять разів більше.
Протей Геть забирайсь, негіднику! Мерщій!
Знайди мені мою собачку, чуєш?!
А ні, то не з'являйсь мені на очі...
Геть, я кажу! Чого стоїш? Мене
Розлютувати хочеш?! Через тебе
Я мушу червоніти раз у раз.
Ланс виходить.
Беру тебе на службу, Себастьяне.
Мені юнак потрібний, що зуміє
Наказ мій виконать розумно й спритно,
Бо звіритись на бовдура того,-
Адже й сам бачиш,— аж ніяк не можна.
Крім того, маєш ти приємне личко
И манери вишукані. Все це свідчить
(Якщо не помиляюсь), що дістав ти
Чудове виховання. Ось за це
Беру тебе. А зараз — от що, хлопче:
Йди до синьйори Сільвії негайно
І їй віддай від мене цього персня.
Та, що мені його подарувала,
Мене любила.
Джулія Ви ж самі її,
Звичайно, не любили, раз так легко
Ви розлучаєтесь з її дарунком.
Вона, либонь, померла?
Протей Ні, здається,
Іще жива.
Джулія Ой горенько тяжке!..
Протей Що означа твій зойк?
Джулія Не можу я...
Мені так жаль її!..
Протей Чому ж то жаль?
Джулія Бо, мабуть, вас не менш вона любила,
Ніж ви синьйору Сільвію; бо марить
Вона про того, хто її забув;
Ви ж закохались в ту, що вас не любить...
Сумна в кохання доля — чи не так?
Як здумаю, яке воно мінливе,
То й скрикую: "Ой, горенько тяжке!.."
Протей Ну, добре; на, віддай їй персня й разом
Цього листа; ото її кімната.
Перекажи синьйорі, що прийшов ти
По той портрет чудовий, що мені
Його обіцяно. Скінчивши справу,
Вертай скоріш до мене. Я тебе
Чекатиму з нудьгою й горем в серці...
(Виходить)
Джулія Як мало є жінок, які могли б
Вловить таке бажання чоловіка!
Протею мій сердешний! Доручив ти
Лисиці стерегти твоїх ягнят.
Ох і дурепа ж я! І задля чого
Жалію я того, хто зневажає
Мене всім серцем? Він кохає іншу,
І через те він зневажа мене;
Його кохаю я, і через те
Я так його жалію. Я дала
РІому перед розлукою цей перстень,
Щоб він мене не забував; а зараз
Повинна я (нещасний посланець!)
Просити Сільвію про те, що хтіла б
Всім серцем я заборонити їй;
Віддать їй те, що хтіла б відібрати;
Хзалить того, кого ганьбить хотіла б...
Я віддана коханому своєму,
И тому не можу бути я йому
За вірного слугу, саму себе
Не зраджуючи щохвилини. Годі!
Піду поклопочусь для нього — тільки
Так холодно, як гаряче у неба
Благатиму відмови на прохання.
Входить Сільвія з почтом.
Вітаю вас, синьйоро! Я прошу вас
Сказать мені, де можу я побачить
Синьйору Сільвію?
Сільвія А що б ви їй
Повідали, коли б то я була?
Джулія Коли це ви, прошу у вас терпіння:
Доручення я маю до синьйори.
Сільвія Від кого?
Джулія Від господаря мого,
Протея, синьйорино.
Сільвія Мабуть, вас
Прислав він по портрет?
Джулія Таж певно, пані.
Сільвія Урсуло, принеси сюди портрет мій!
Приносять портрет.
Віддайте це ви панові своєму
И скажіть, що Джулія, яку забув він,
Пасує більше до його кімнати,
Ніж тінь оця.
Джулія Синьйоро, ось, будь ласка,
Вам листі О ні, даруйте!.. Помилково
Я аркуш вам подав не той. Прошу,
Ось лист для вас, синьйоро, ваша милість.
Сільвія Дозволь мені поглянути й на той.
Джулія Не можу я. Пробачте, синьйорино.
Сільвія Ну, то візьми!
Дивитися не хочу на рядки,
Що їх писав господар твій; я знаю,
Там повно клятв нових, запевнень різних,
Що їх розірве він так само легко,
Як рву на клапті я його листа.
Джулія Він посила вам персня, ваша милість.
Сільвія Як? Персня?! О, ганьба йому подвійна!..
Казав він тисячу разів, що персня
Дала кохана Джулія йому
Перед розлукою на згадку любу,
І хоч не раз своїм фальшивим пальцем
Поганив перстень він, та я, однак,
Ніколи Джулії так не покривджу.
Джулія Вона вам дякує...
Сільвія Що ти сказав?
Джулія Спасибі вам за співчуття до неї...
Сердешна... Мій синьйор її образив.
Сільвія її ти знаєш?
Джулія Так само майже, як себе я знаю...
Я часто гірко плачу, як згадаю,
Яка вона нещасна...
Сільвія То вона
Вже, мабуть, знає, що синьйор Протей
її покинув?
Джулія Так, здається, знає.
І в цім журби її тяжка причина.
Сільвія Скажи, чи правда, що вона вродлива?
Джулія Була вродливіша в ті дні, синьйоро,
Коли їй вірилось в кохання друга;
Гадаю, що тоді вона була
За вас не гірша; а проте відтоді,
Як кинула дивитися в свічадо
І не хова під маскою обличчя
Від сонця ясного,— зів'яли їй
Троянди на щоках, а на чолі
Лілеї сніжно-білі помарніли,
И вона засмагла майже так, як я.
Сільвія Яка вона на зріст?
Джулія Така ж, як я; бо на зелені свята,
Як ми в комедіях із нею грали,
Мені жіночі ролі припадали,
І я в убрання Джулії вбиравсь;
Воно прийшлось мені до міри, ніби
Його для мене шив її кравець;
Тому я й знаю: ми із нею рівні.
А раз її примусив я заплакать...
Я грав журливу Аріадни роль,
Що по Тезею плакала й тужила,
Як раптом зрадив він її й утік.
Я грав так щиро й так розхвилювався,
Що зворушив мою синьйору бідну,
Й вона від того гірко заридала...
О, хай умру я, панночко, коли
Не мучивсь муками її й не плакав
Я й сам тоді її тяжкими слізьми.
Сільвія За співчуття твоє сердечне має
Вона безмежно дякувать тобі,
Юначе милий!.. Бідна синьйорина!
Покинута й нещасна! Я й сама
Не втримаюсь від сліз, як те згадаю...
Ось гаманець, юначе; я дарую
Тобі його за те, що ти так вірно
Свою синьйору любиш. Прощавай!
(Виходить)
Джулія Вона сама подякує вам щиро,
Коли ви познайомитеся з нею.
Шляхетна дівчина! Прекрасна й добра!..
Мого коханого чекає, мабуть,
Прийом холодний, бо занадто тепле
У неї співчуття до всіх страждань
Моєї господині. Горе, горе!..
Як з себе ти глумишся, о кохання!..
Та гляньмо на її портрет. Ось він.
Мені здається, що, якби зробила
Я зачіску таку, моє обличчя
Було б не менш принадне, як її;
А втім, художник підлестив їй трошки,
А може, я сама собі лещу?
Волосся в неї темне, в мене ж — світле;
Якщо за це її він покохав,
Собі добуду я перуку темну.
А очі в нас обох зеленкуваті,
Як то буває часом скло; зате
її чоло низьке, моє ж — високе...
Що ж саме любить він у ній, чого
В мені не міг би він любити?! Ох!
Любов сліпа, і це всьому причина!
Ходімо ж, тінь, ходім; візьми з собою
І другу тінь, суперницю твою...
О нечутлива формо! Таж тебе
Голубити він буде й милувати!..
Якщо ж в ідоловірстві є чуття,
То хай же плоть моя жива замінить
Цей образ безтілесний, мовчазний!
Та все ж тебе я берегтиму — ради
Твоєї господині, бо вона
И мене поберегла; коли б не те,
Я видерла б ці очі невидющі,
Щоб розлюбив тебе мій пан-господар!
(Виходить)