Пультовий годинник показував чотири сорок п’ять ранку. Двадцять хвилин тому на зв’язок повинен був вийти командир чергових сил, але рація чогось мовчала. Я на всякий випадок приготувався до чергової доповіді, як несподівано з кімнати відпочинку почувся крик.
За два стрибки я опинився в дверях спальні. Увімкнув тумблер освітлення. Згорбившись, Віталій сидів на нарах і плечі його тремтіли — таким я електрика ще не бачив ніколи.
— Все нормально, командире, — повільно, наче приходячи в себе, заспокоює мене електрик. — Просто приснилося… Ніби наш Карпом завалило землею. Я навіть відчув, як здавило мені груди. Я так злякався, що закричав. І проснувся… Ху-ух!.. Як мій дід у таких випадках казав: куди день, туди й сон!..
— О, твій дід — мудрий, — кажу, а сам думаю інше.
Навіть про свої сни за час чергування під землею ми зобов’язані доповідати командуванню — по них потім дивізійні спеціалісти у білих халатах судитимуть, як у нас із нервами-психікою? Чи можна нас і далі запирати під землею на сім діб? Сон мого друга і єдиного підлеглого мене хоч і потривожив, але — не подивував. Самому іноді сниться подібне — все ж таки сім днів у підземеллі тиснуть на психіку. Якось мені теж було приснився сон (ні Віталію, ні будь-кому з товаришів, не кажучи вже про офіцерів, я про своє марення не обмовився й словом — аби не відправили до психіатра на обстеження), буцімто про нас на поверхні забули. А заодно й код, що відкриває люк. І ми виявились живцем похованими під бронею та бетонними плитами. Досі пам’ятаю, як ми з Віталієм, розбиваючи в кров фаланги пальців, гатили кулаками в багатотонну броню люка… Жахливий сон, хоч би не став коли віщим, адже той, хто вартує для когось біду, сам може у неї потрапити. В принципі, не виключено, що колись ця броньова махина може зачинитися над нами навічно — якщо там, на поверхні, станеться щось нерядове. Тоді про нас навіть не згадають. Чи махнуть рукою: ліс рубають, мовляв, тріски летять… А втім, це я просто перебільшую — нерви від багатоденного сидіння на пульті в підземеллі, задраєному як на підводному човні, та ще в режимі бойового чергування, буває що не витримують. (На підводних атомних човнах тієї держави, якій ми служили — про це я дізнаюся через роки — було навіть заборонено в надзвичайних ситуаціях — навіть гинучи на дні! — посилати сигнал SOS. Так і в нас у підземному бункері. Але ми тоді були молодими і свято вірили, що батьківщину — навіть таку! — треба захищати).
Можливо, розладналися нерви і в мого електрика — степовик, він звик до сонця, до відкритих просторів, а тут…
— Мало, що приверзеться уві сні, — кажу заспокійливо. — Служба у нас з тобою така, Віталію.
— Але мені снилося, що в нашій сторожці було троє. О-о, цього ще не вистачало!
— Хто ж був третім? — я навіть силувано позіхаю. — Може, наш Терентій Терентійович? Чи дівчина, що на фотографії, матеріалізувалася?
— Уві сні я бачив солдата.
— Якого ще солдата? В наше підземелля хіба що тільки миші та прусаки й можуть проникати.
— Солдат з мого сну був якийсь дивний. У старій, напівзотлілій гімнастерці, без погонів. А на грудях — рвана дірка. Мабуть, рана. Він ходив по патерні важко-важко, ніби щось шукав. А сам — мертвий. Розумієш, мертвий. А потім все й завалилося!..
Взагалі, коли шість годин поспіль (навіть у туалет спробуй відірватися) клякнеш за пультом, вдивляючись в екран — все може примерещитись. Екран темний, чорно-лискучий, наче аж об’ємний, із загадковою (ти її відчуваєш і тоді з часом починає ставати не по собі) глибиною — ніби із задзеркаллям. Від довгого вдивляння в його поле, буває, що на ньому (чи радше в твоїх очах від перевтоми) починають спалахувати іскринки або вогники, яких насправді на екрані немає. А що може з’явитися на знудьговані за дівчатами очі молодих здорових хлопців, у яких природа вимагає своє? Та, звичайно ж, дівчата. Вигулькне, буває, на екрані зваблива любка-голубка із в’юнким станом та неодмінно оголеними стегнами, і черговий тоді аж мліє за пультом — солдати, як і ченці, позбавлені жіночого товариства, без якого і життя на планеті Земля не життя.
— Тримай хвіст пістолетом, рядовий Петруня! — нічого кращого не придумавши, раджу це. — Ніякого обвалу бути не може. Це на тебе давить закрите приміщення. І те, що ми в ньому заперті, як у мишоловці. І взагалі — я вирішив вдатися до більш веселішого доводу:
— У тебе он яка дівка на фотці, а тобі сняться мертві солдати!
У ту мить і пролунав позивний сигнал рації кабельтового зв’язку.
— Увага караулам! — почав Одинадцятий. — Зараз на зв’язок вийде командир чергових сил.
У трубці вловлюю різкий і твердий голос Вашинова.
— Увага караулам, всім підняти електриків! Підвищена готовність. До нас у країну із дружнім візитом прибуває президент держави… — він називає якої. — У зв’язку з цим — підсилити пильність на бойових постах. Нести тільки парне чергування, через кожні п’ятнадцять хвилин доповідати. При виявленні підозрілих осіб за територією об’єкта працювати по нормативу "гості".
Вашинов кашлянув, ніби йому стало незручно і зійшов із зв’язку.
— Запрягли нас, — бурчу, вмить забувши про сон електрика. — Подумаєш, президент чужої держави приїхав до нашої столиці, а ми заледве чи не бойову тривогу оголосили в ракетних військах. Не привіз же він із собою в дипломаті диверсійну групу штурмовиків, спеціально навчених захоплювати наші об’єкти?! Та й від столиці до нас — як до Китаю пішки. От вже справді ідіотизм.
— Тссс… — Віталій злякано притуляє пальця до губ і я миттєво вмовкаю — справді, не буди лихо, доки воно спить тихо.
Тепер, правда, не ті часи, у нас уже гласність почалася, та все ж… В армії багато твердолобих, не обберешся неприємностей. Та й там, на горі, у штабах, видніше. А наказ є наказ, і його треба виконувати, а не обговорювати.
Зітхнувши, починаю інструктувати свого підлеглого по нормативу "гості". Хоча цей норматив він знає і без мене, але служба є службою…
— При виявленні сторонніх осіб необхідно передати інформацію про "гостей" Одинадцятому. І вжити всіх заходів по затриманню до прибуття обслуги підсилення. На випадок відмови порушників підкоритися і при спробі зникнути, застосувати зброю на поразку. Ясно?