Наступного ранку його посадили за більшу парту, але опівдні Бенвенуто знову не міг устати, бо й ця парта затиснула його, як мишоловка мишу. Довелося викликати столяра, щоб той розібрав парту.
— Завтра принесемо парту з п'ятого класу, — сказав учитель, чухаючи потилицю. І він розпорядився занести до класу одну з найбільших парт у школі.
— Ну а як тепер?
— Зовсім вільно, — радо відповів Бенвенуто.
І щоб довести вчителеві, що йому й справді просторо за цією партою, Бенвенуто кілька разів то вилазив, то знову сідав за парту. Але коли пролунав дзвінок про закінчення уроків, і ця парта виявилася замалою. Довелося ще раз викликати столяра.
Директор школи і мер міста стали звинувачувати вчителя:
— Що там у вас коїться в класі, синьйоре вчителю? Може, негаразд із дисципліною? Цього року у вас парти ламаються, як тріски. Будьте суворіші зі своїми бешкетниками, бо ми не можемо щодня купувати нові парти.
Лахмітникові довелося відвести сина до найавторитетнішого в місті лікаря і розповісти йому все, як є.
— Ну що ж, побачимо, — сказав лікар, начепивши окуляри, щоб краще розгледіти незвичайного пацієнта.
Він обміряв Бенвенуто вздовж і вшир.
— А тепер сядь, — наказав він.
Бенвенуто зручно всівся у крісло, а лікар, зачекавши хвилинку, мовив:
— Уставай!
Бенвенуто підвівся, і лікар знову заходився обміряти його зріст і ширину грудей.
— Гм, — буркнув він, протираючи окуляри хустинкою, аби пересвідчитися, що з очима все гаразд, — а тепер знову сядь.
Він ще кілька разів змушував Бенвенуто вставати й сідати, а потім зробив такий висновок:
— Випадок дуже цікавий. У хлопчика нова, ще не зареєстрована в медичній практиці хвороба. Полягає вона ось у чому: коли хлопчик сидить, він надзвичайно швидко старіє. Для нього хвилина, проведена навсидячки, дорівнює цілій прожитій добі. Як лікувати цю дивну хворобу? Хлопчик мусить бути завжди на ногах, інакше за кілька днів він стане старим дідом із сивою бородою.
Після цього страшного висновку лікаря життя Бенвенуто зовсім змінилося. У школі для нього зробили спеціальну парту — без лави, щоб йому не кортіло сісти. Дома він їв стоячи, а варто було йому присісти погрітися біля печі, як одразу лунали окрики:
— Ти що, вирішив передчасно постаріти?
— Вставай, вставай, якщо не хочеш скоро посивіти! "Але ж спав він у ліжку?" — спитаєте ви.
Ні про яке ліжко він і думати не міг, якщо не хотів прокинутися з білою бородою. Бенвенуто навчився спати на ногах, як коні. Ось чому язикаті сусідки прозвали його Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай. І це прізвисько залишилося за ним на все життя.
Та ось одного сумного дня старий лахмітник захворів і відчув, що скоро помре.
— Бенвенуто, — сказав він синові перед тим, як навіки склепити очі,— тепер усе лягає на твої плечі. Мати вже стара і не має сил працювати. Знайди собі якусь чесну роботу, від якої мав би втіху. Працюючи, ти збережеш собі молодість, бо тобі ніколи буде навіть присісти.
На другий день після похорону батька Бенвенуто пішов шукати роботи, але скрізь його брали на кпини:
— Ти хочеш роботу, синку? Але ж ми тут не гуляємо і не в м'ячика граємося, а важко працюємо. Ти ще не доріс, щоб працювати на фабриці.
— Роботу?! — дивувалися інші. — Та нас оштрафують, якщо ми тебе візьмемо: праця неповнолітніх заборонена…
Бенвенуто ні з ким не сперечався і весь час думав, як собі зарадити.
Після марних пошуків він вернувся додому, сів перед дзеркалом і став чекати.
— Лікар казав, якщо я сяду, то почну старіти. Що ж, побачимо, чи це правда…
Вже за кілька хвилин він помітив, що став рости, бо відчув, як почали муляти черевики. Бенвенуто роззувся і заходився розглядати свої ноги, які довшали просто на очах. Потім він знову, подивився в дзеркало і найперше вельми здивувався.
— Цікаво, що це за юнак із чорними вусами дивиться на мене? Здається, я знаю його і вже десь бачив це обличчя…
Трохи перегодя він усе збагнув і аж засміявся:
— Та це ж я сам! Оце так постарів! Негайно треба вставати на ноги, бо більш старіти мені не хочеться…
Можете собі уявити, як здивувалася його мати, коли побачила перед собою високого й кремезного юнака, що говорив баском і мав густі, як у начальника жандармів, вуса.
— Бенвенуто, синку мій, як же ти виріс і змінився!
— Це все на краще, мамо. Ось побачите, тепер я вже знайду роботу.
Проте він не пішов її шукати, а викотив із повітки батьків візок і попхав його вулицями міста, вигукуючи:
— Несіть ганчір'я! Несіть ганчір'я!
Почувши його гучний і приємний голос, на поріг повибігали язикаті сусідки.
— Який вродливий і ставний юнак! Звідкіля ти взявся? — питали вони навперебій.
— Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай! Невже це ти?
— Я, тітоньки. Я необачно сів у крісло і заснув, а прокинувся вже з вусами.
Так Бенвенуто почав працювати. Всі любили його. Він завжди був на ногах зі своїм візком, завжди ладний допомагати іншим, завжди за якоюсь роботою і завжди приязний. Одного разу його навіть хотіли обрати мером міста.
— Нам треба саме таку людину, як ти, що не засиджувалася б у своєму кріслі…
Але Бенвенуто відмовився від цієї пропозиції.
Через кілька років померла його мати.
"Я зостався один, як палець, — подумав Бенвенуто. — Сидіти склавши руки я все одно не зможу, бо швидко постарію. Піду-но я краще поблукаю по світу та подивлюся, як живуть інші люди".
Як вирішив, так і зробив. Узяв він свого візка з ганчір'ям і вирушив у незнайомий світ. Він міг іти вдень і вночі, не відчуваючи втоми, через те багато бачив І розмовляв з різними людьми.
— Ви такий чемний і добрий юнак, — часто казали йому. — Присядьте на хвильку біля нас, та погомонимо хоч трохи.
— Погомоніти трохи можна й стоячи, — відповідав Бенвенуто. Так він довго блукав по світу і не старів.
Якось, проходячи повз убогу-преубогу хатину, він став свідком людської безпорадності, від якої у нього боляче стислося серце: в постелі лежала хвора мати, а коло неї на долівці купкою сиділи дітки й гірко плакали, одне гучніше одного.
— Юначе… — благально покликала його жінка. — Зайдіть-но хоч на хвилинку. Я не в силах підвестися, щоб угамувати діток, а кожна їхня сльоза для мене — ніж у серце.
Бенвенуто зайшов до хатини, взяв на руки одне дитя і, походивши з ним трохи, загойдав його. Так само він поприсипляв і інших. Тільки найменшеньке ніяк не могло вгамуватися.