— Ага, я збагнув, — вирішив він, — це мені закортіло писати на стінах. Пригадую, вчора ввечері у мене так само засвербіло, коли, дякуючи Джельсоміно, я вперше став на цю землю. Отож лишу-но я привітання королеві брехунів.
Шкандибчик обережно наблизився до самого фасаду королівського палацу і впевнився, що варта не в змозі його схопити. Як це й належить країні навпаки, вартові спали собі, аж хропли. Час від часу начальник охорони обходив пости і перевіряв, чи всі вартові справді сплять.
— Тим краще, — зрадів Шкандибчик і своєю лапою, намальованою червоною крейдою, правою, звісна річ, написав на стіні королівського палацу, поряд із головним входом:
КОРОЛЬ ДЖАКОМОНЕ НОСИТЬ ПЕРУКУ!
— Цей напис тут якраз до речі,— сказав кіт, оглянувши його. — Тепер треба написати і по той бік входу.
За чверть години він устиг разів сто написати ці слова і аж стомився, як школяр, що закінчив переписувати задане йому на покару завдання. А тепер — спатки.
Якраз посеред майдану височіла мармурова колона, прикрашена скульптурами, що славили подвиги короля Джакомоне. Певно ж, усе це були вигадки. Тут можна було бачити, як король роздає свої скарби бідним, як розбиває ворогів, як він винаходить парасольку, щоб захистити своїх підданих від дощу.
На вершині колони було вдосталь місця, щоб кіт із трьома лапами міг там простягнутися і в повній безпеці гарно виспатися. Чіпляючись за скульптури, Шкандибчик видерся по колоні й зручно розлігся на її широкій маківці. Щоб не впасти сонним, він зачепився, хвостом за громовідвід і, не встигнувши заплющити очі, заснув.
Спочатку Шкандибчик злякався, а потім зрадів, що впіймався
На світанку Шкандибчик прокинувся від страшенного галасу.
"Може, поки я спав, сталася повінь?" — з переляку подумав він. Перехилившись через край колони, кіт побачив, що внизу, на майдані, вирує юрба. Він одразу здогадався, що всіх цих людей привів сюди напис, зроблений ним на фасаді королівського палацу:
КОРОЛЬ ДЖАКОМОНЕ НОСИТЬ ПЕРУКУ!
У Країні брехунів навіть найменша правда робила більше галасу, ніж вибух бомби. З усіх вулиць плавом пливли люди, принаджені гомоном і сміхом. Ті, хто щойно прибув, думали, що починається свято.
— Що сталося? Ми перемогли у якійсь війні?
— Ні, ні, куди краще!
— У його величності народився наступник?
— Ні, ще краще!
— Ну, тоді, напевне, скасували податки.
Нарешті й ті, хто прибув, прочитавши Шкандибчикові написи, вибухали сміхом. Крики й регіт розбудили короля Джакомоне, який спочивав у своїй фіолетовій сорочці. Підійшовши до вікна, він потер від радості руки.
— Як чудово! Ви тільки погляньте, як мене любить мій народ! Усі вони прийшли сюди, щоб побажати мені на добраніч. Гей, придворні, камергери, адмірали! Мерщій до мене, несіть мантію і скіпетр! Я хочу вийти на балкон і виголосити промову.
Але в придворних було більше недовіри, аніж радощів.
— Чи не послати нам кого-небудь розвідати, що там сталося?
— Ваша величносте, а що, як це революція?
— Дурниці! Хіба ви не бачите, як люди веселяться?
— Отож-бо. А чому вони такі веселі?
— Та ясно чому. Адже я зараз скажу промову. Де мій секретар?
— Я тут, ваша величносте.
Секретар Джакомоне завжди носив під пахвою пухку теку, напхану готовими промовами. Тут були промови на будь-яку тему: повчальні, зворушливі, розважальні, але всі від початку до кінця сповнені брехні. Секретар розгорнув теку, витяг звідти списаний аркуш і прочитав заголовок.
— "Промова про те, як виростити рисову кашу".
— Ні, ні, не треба нічого про їжу. А то ще в когось розгуляється апетит, і він мене неохоче слухатиме.
— "Промова про винахід коників-гойдалок", — прочитав ще один заголовок секретар.
— Оця, мабуть, піде. Всім-бо відомо, що коники-гойдалки винайшов я. Поки я не став королем, про них ніхто й не чув.
— Ваша величносте, у мене є ще одна промова — про колір волосся.
— Чудово! Оце саме те, що мені треба! — вигукнув Джакомоне, погладжуючи свою перуку. Він схопив аркуш із текстом промови й вибіг на балкон.
Поява його величності викликала щось схоже і на грім оплесків, і на гучний регіт. Багато хто з недовірливих придворних розцінив це як відвертий посміх і ще дужче пройнявся підозрілою настороженістю. Проте Джакомоне сприйняв цей гам за схвальні оплески і, подякувавши своїм підданим радісною усмішкою, заходився читати промову.
Не сподівайтеся, що ви зможете повністю її тут прочитати. Ви все одно нічогісінько б у ній не втямили, бо про все там говорилося навпаки. Покладаючись на пам'ять Джельсоміно, я вам коротко перекажу її зміст.
Ось приблизно те, що сказав король Джакомоне:
— Що таке голова без волосся? Це сад без квітів.
— Славно! — закричали з юрби. — Слушно! Це правда! Оте "слушно" змусило насторожитися навіть найменш підозріливих придворних. Проте Джакомоне спокійнісінько вів далі:
— Поки я не став королем цієї країни, люди у відчаї виривали в себе волосся. Вони один за одним лисіли, а перукарі ставали безробітними.
— Славно! — крикнув хтось у юрбі. — Хай живуть перукарі і хай живуть перуки!
Джакомоне на мить отетерів. Отой натяк на перуку зачепив його за живе. Але, відігнавши підозри, він заговорив знову:
— Громадяни, зараз я вам розкажу, чому волосся оранжевого кольору гарніше за волосся зеленого кольору.
Цієї миті один із придворних смикнув Джакомоне за рукав і прошепотів йому на вухо:
— Ваша величносте, стряслося щось жахливе.
— Що таке? Кажи!
— Спочатку пообіцяйте, що не накажете відрізати мені язика, якщо я скажу правду.
— Обіцяю!
— Хтось понаписував на стінах, що ви носите перуку. Через те люди й сміються…
Це так подіяло на Джакомоне, що він випустив із рук аркуші своєї промови. Вони полетіли над юрбою і кінець кінцем опинилися в руках у хлопчаків. Якби королю сказали, що горить його палац, він, мабуть би, менше розізлився. Джакомоне наказав жандармам негайно очистити майдан від людей. Потім звелів відрізати язика тому придворному, який з'ясував, чому сміються люди, і сповістив королеві прикру новину. Бідолаха згарячу став благати, щоб йому залишили язик. Він геть забув, що треба було просити залишити йому носа. Тоді, принаймні, йому одрізали б носа і залишили язика. Та Джакомоне на цьому не вгамував своєї люті. По всьому королівству було розіслано наказ, у якому обіцялося сто тисяч фальшивих талерів тому, хто назве людину, котра скривдила його королівську величність. А на майдані перед королівським палацом, біля підніжжя колони, було споруджено гільйотину, щоб відрубати голову зухвалому писаці.