"Вона не повинна розносити білизну", подумав він. Ніжність і співчуття налинули на нього гарячою хвилею. Він взяв її обличчя в долоні, на цей раз як добрий покровитель.
— Нічого, дівчинко,—сказав він.—Вам не доведеться вічно робити це. Я щось придумаю.
Після цього їхні стосунки стали ще простішими й дружнішими. Коли Дженні прийшла наступного разу, сенатор, не замислюючись, запропонував їй сісти на поручень його крісла і почав докладно розпитувати, як живуть її рідні, чого хоче й про що мріє вона сама. Він
помітив, що на деякі питання вона відповідає невиразно, особливо — про батькову роботу. їй соромно було признатись, що батько ходить по домах і пиляє дрова. Побоюючись, що тут криється щось серйозніше, Брендер вирішив найближчими ж днями піти й дізнатися, в чім справа.
Так він і зробив першого ж вільного ранку. Це було за три дні до того, як у конгресі почалась напружена боротьба, що закінчилась його поразкою. В ці дні, що лишилися, однаково вже не можна було вжити ніяких заходів. Отже, Брендер взяв тростину і пішов до будинку Герхардтів; через півгодини він уже рішуче стукав у їхні двері.
йому відчинила м-с Герхардт.'
— Здрастуйте! — весело сказав він і, помітивши її збентеження, додав: — Чи можна ввійти?
Побачивши незвичайного гостя, добра жінка зовсім розгубилась. Вона потихеньку витерла руки старим латаним фартухом і, нарешті, відповіла:
— Так, так, прошу, заходьте!
Забувши зачинити двері, м-с Герхардт квапливо провела сенатора до кімнати і, присунувши стілець, запросила його сісти.
Брендер пошкодував, що так збентежив її.
— Не турбуйтеся, місіс Герхардт,— сказав він.— Я просто проходив мимо і вирішив заглянути до вас. Як здоров'я вашого чоловіка?
— Дякую, він здоровий,— відповіла жінка.— Він пішов на роботу.
— Отже, він знайшов посаду?
— Так, сер, — відповіла м-с Герхардт; вона, як і Дженні, не наважувалась сказати, що це за робота.
— І діти, сподіваюсь, всі здорові й ходять до школи?
— Так,—..відповіла м-с Герхардт.
Вона зняла фартух і зніяковіло бгала його.
— Це добре. А Дженні?
Дженні якраз прасувала білизну; почувши голос гостя, вона покинула праску й дошку і втекла в спочивальню, де тепер квапливо опоряджалась, боячись, що мати не догадається сказати, ніби її немає вдома, і не дасть їй можливості зникнути.
— Вона вдома,— сказала м-с Герхардт,— зараз я покличу її.
З Теодор Драйзер
83
— Навіщо ж ти призналася йому, що я тут? — стиха докорила Дженні.
— А що ж мені було робити?
Вони не наважувались вийти до сенатора, а він тим-часом оглядав кімнату, йому сумно було бачити, що такі достойні люди живуть у таких злиднях, хотілося б якось допомогти їм.
— Доброго ранку,— сказав він, коли Дженні нерішуче зайшла нарешті до кімнати.— Як ви поживаєте?
Дженні підійшла до нього і, червоніючи, простягла руку. Його відвідини так схвилювали її, що вона ледве була спроможна вимовити слово.
— Вирішив зайти й подивитись, як ви живете,— сказав сенатор.— Будинок непоганий. Скільки у вас кімнат?
— П'ять,— відповіла Дженні.— Ви пробачте, у нас безладдя. Ми сьогодні зранку прасували, через те все шкереберть.
— Розумію,— м'яко сказав Брендер.— Невже ви думаєте, що я цього не зрозумію, Дженні? Не треба мене соромитись.
Він говорив так само спокійно й дружньо, як завжди,, коли вона бувала у нього, і це допомогло Дженні опанувати себе.
— Нехай вас не турбує, якщо я ще колись загляну до вас. Я відвідуватиму вас, я хочу побачити вашого1 батька.
— Он як,— сказала Дженні.— А його немає вдома-Але поки вони розмовляли, Герхардт зі своєю пилкою
та козлами з'явився біля хвіртки. Брендер побачив йоп> і зразу ж пізнав по спільних з дочкою рисах.
— А от і ваш батько, якщо не помиляюсь,— сказав" він.
— Хіба? — відгукнулася Дженні, виглядаючи у вікно. Герхардт, заглиблений в свої думки, пройшов мимо-
вікна, не підводячи очей. Він поставив козла біля стіни, почепив пилку на цвяшок і зайшов у дім.
— Мати! — покликав він по-німецькому, а потім, не побачивши дружини, підійшов до дверей і заглянув у їдальню.
Брендер встав і простягнув йому руку. Сутулуватий,, жилавий німець підійшов і потиснув її, допитливо поглядаючи на незнайомого.
— Це мій батько, містер Брендер,— сказала Дженні;
почуття приязні до сенатора допомогло їй перебороти соромливість.— Батьку, це містер Брендер, той самий, що живе в готелі. ;
— Як прізвище? — перепитав Герхардт, повертаючись від одного до другого. !
— Брендер,— сказав сенатор.
— А, так! — Герхардт говорив з помітним німецьким акцентом.— Після хвороби я погано чую. Дружина мені розповідала про вас.
— Я вирішив зайти познайомитись з вами,— сказав сенатор.— У вас, я бачу, велика сім'я.
— Так, — сказав батько родини; він згадав, що на ньому пошарпаний робочий костюм, і йому захотілося швидше зникнути.— Шестеро дітей, і всі ще не влаштовані. Ось вона — старша дочка.
До кімнати увійшла дружина, і Герхардт поспішив скористатися з цієї нагоди:
— Ви вже пробачте, але я піду. Поламав пилку, довелося покинути роботу.
— Прошу,— люб'язно сказав Брендер, відразу зрозумівши те, про що завжди недоговорювала Дженні. Він, либонь, вважав би за краще, коли б у неї вистачило мужності нічого не приховувати.
— Так от, місіс Герхардт,— сказав він, коли та сіла, напружено витягнувшись на стільці,— я хотів би, щоб ви надалі не вважали мене чужою людиною, і хотів би, щоб ви докладно розповідали мені про свої справи. Дженні не завжди це робить.
Дженні мовчки посміхнулась. Місіс Герхардт неспокійно стискувала руки.
— Добре,— боязко, з подякою відповіла вона. Вони поговорили ще трохи, і сенатор встав.
— Перекажіть вашому чоловікові, нехай зайде в понеділок до мене "в готель. Я дещо зроблю, щоб допомогти йому.
— Дякую вам,— зніяковіло промовила м-с Герхардт.
— А зараз мені час,— додав Брендер.— То не забудьте сказати чоловікові, щоб він прийшов.
— О, звичайно, він прийде!
Брендер одягнув рукавичку на ліву руку і простягнув праву Дженні.
— Ось найкращий ваш скарб, місіс Герхардт,— сказав він.— І я маю намір відібрати його у вас.
з*
35
— Ну вже й не знаю, як я без неї обійдусь,— відповіла мати.
— Отже, бувайте здорові,— сказав сенатор, потискуючи руку м-с Герхардт і прямуючи до дверей.