— І не сором вам, сер? — сказала вона, тільки Лестер з'явився на дверях.— Хіба можна забувати старих друзів? Ви будете за це покарані.
— Я був страшенно зайнятий,— відповів він.— А яка мене чекає кара? Сподіваюсь, дев'яносто різок вистачить?
— Дев'яносто різок —ще б пак! — заперечила вона.— Ви хочете легко розплатитись. Я забула, як це карають злочинців у Сіамі?
— Напевне, кидають у кипляче масло.
— Оце ще так. Я вже придумаю для вас якусь страшну кару.
— Ну, коли придумаєте — повідомте мене,— засміявся він, але в цей час м-с де-Лінкум, що допомагала хазяйці приймати гостей, повела його, щоб познайомити із знатними іноземцями.
Зав'язалася жвава розмова. Лестер, який завжди почував себе у такій обстановці, як риба в воді, відчував незвичайний приплив бадьорості. Обернувшись, він раптом побачив поруч з собою Беррі Доджа.
Додж сяяв від найлюб'язнішої посмішки.
— Де ти мандруєш? — запитав він.— Ми тебе не бачили вже й не знаю скільки років. Підемо до місіс Додж, вона хоче з тобою поговорити.
— Так, давненько не бачились,— безтурботно підтвер--див Лестер, згадавши їх останню зустріч і тон Доджа, такий несхожий на його сьогоднішнє поводження.— Живу я в "Аудіторіумі".
— А я тільки цими днями про тебе довідувався. Ти Джексона Дюбуа знаєш? Ну, звичайно, знаєш. Так от ми з ним збираємось махнути до Канади пополювати. Ти з нами не поїдеш за компанію?
— Зараз не можу,— відповів Лестер,— я дуже зайнятий. Якось іншим разом — із задоволенням.
Додж не відходив від нього. Зовсім недавно він прочитав, що Лестер обраний до правління ще однієї компанії,— видно, людина знову пішла угору. Але тут оголосили, що обід поданий, і Лестер опинився праворуч від м-с Джералд.
— Ви не збираєтесь побувати в мене з менш офіціальним візитом? — запитала вона напівголосно, користуючись хвилиною, коли бесіда за столом зробилася особливо жвавою.
— Збираюся, — відповів він, — і найближчого часу. Справді ж, я давно хотів до вас зайти. Але ви знаєте, як зараз стоять мої справи?
— Знаю. Я багато чула. Тому я й хочу, щоб ви прийшли. Нам треба поговорити.
Через десять днів він до неї прийшов. Йому хотілося побачити її; він сумував, не знаходив собі місця; після довгих років, проведених під одним дахом з Дженні, життя в готелі здавалося йому нестерпним. Треба було вилити комусь душу, а де ж шукати співчуття, як не тут? Летті тільки про це й .мріяла, щоб його втішити. Коли б її воля, вона обняла б його і почала гладити по голові, як дитину.
— Ну от,— сказав він, після того як вони за звичкою обмінялися жартами,— яких пояснень ви від мене чекаєте?
— Ви спалили свої кораблі? — запитала вона.
— Ох, не знаю,— відповів він замислено.— І взагалі не можу сказати, щоб все це мене особливо втішило.
— Я так і думала,— зітхнула м-с Джералд.— Я ж вас знаю. Можу уявити собі все, що ви пережили. Я стежила за кожним вашим кроком і хотіла тільки одного — щоб ви знайшли душевний спокій. Такі речі завжди даються важко, але я й зараз переконана, що це на краще. Те було не для вас. І все одно ви б не витримали. Не можна вам жити, як слимаку в черепашці. Ви не створені для цього, так само як і я. Ви шкодуєте за тим, що зробили, але коли б ви цього не зробили, то шкодували б ще більше. Ні, жити далі так вам було б неможливо,— хіба ви не згодні зі мною?
— Справді не знаю, Летті. Адже я давно хотів до вас прийти, але вважав, що не маю права. Зовні боротьба закінчена — ви мене розумієте?
— Розумію,— сказала вона лагідно.
— Але всередині вона все ще триває. Я не зовсім уявляю, наскільки мене зв'язує моє фінансове становище. Скажу вам одверто, я навіть не знаю, чи кохаю я її. Але мені її шкода, а це вже немало.
— Вона, розуміється, добре забезпечена.— Це прозвучало не як питання, а як побіжне зауваження.
— Звичайно. Але Дженні людина особливого складу, їй багато не треба. Вона по натурі домосідка, зовнішній блиск її не приваблює. Я найняв для неї котедж у Сенд-вуді, це на озері, на північ від Чікаго; але вона знає, що може жити, де їй хочеться; грошей в її розпорядженні цілком досить.
— Я розумію, як їй тепер, Лестер. І розумію, як вам. Перший час вона буде дуже страждати,— всі ми страждаємо, коли змушені розлучитися з тими, кого кохаємо. Але все минає, і люди живуть, собі далі. І з нею так буде. Спочатку буде дуже тяжко, а потім вона заспокоїться і не затаїть на вас образи.
— Дженні мені ніколи не докорить, це я знаю,— заперечив він.— Я сам дорікатиму собі, і ще довго. Така вже я людина. Зараз я, хоч убий, не можу сказати, чи викликана моя теперішня тривога силою звички, чи глибшим почуттям. Іноді мені здається, що я найтупіша людина в овіті. Я надто багато думаю.
— Бідний Лестер! —сказала вона ніжно.— Я вже вас розумію. Тоскно вам жити самому в готелі?
— Дуже,— відповів він.
— Чому б вам не поїхати на кілька днів до Уест-Бадена? Я також туди їду.
— Коли? — запитав він.
— У наступний вівторок.
— Хвилинку,— сказав він.— Зараз подивимось.— Він перегорнув записну книжку.— Я міг би приїхати в четвер на кілька днів.
— От і чудово. Вам треба побути з людьми. Ми там погуляємо, поговоримо. То приїдете?
— Приїду.
Вона підійшла до нього, тягнучи за собою шлейф блі-долілової сукні.
— Не можна так багато думати, сер,— сказала вона безтурботно.— Обов'язково вам треба докопатись до кореня. Навіщо це? А втім, ви завжди були такий.
— Що ж поробиш,— відповів він.— Я не вмію не думати.
— Ну, одно я знаю.— Вона легенько ущипнула його за вухо.— На другий раз ваші добрі почуття не примусять вас зробити помилку. Я цього не припущу,— додала вона сміливо.— Ви повинні бути вільні, поки не продумаєте все як слід і не вирішите, що вам треба. А я хочу вас попросити взяти на себе управління моїми справами. Ви могли б давати мені далеко цінніші поради, ніж мій повірений.
Він встав, підійшов до— вікна й спідлоба подивився на неї.
— Що вам треба, де я знаю,— сказав він похмуро.
— А чом би*й ні?—запитала вона, знову підходячи до нього. В її погляді було й благання, й виклик. — Чому б ні?
— Ви самі не знаєте, що робите,— пробурмотів він, але не одвів від неї погляду; вона стояла перед ним у всій красі дозрілої жінки, розумна, насторожена, сповнена співчуття й кохання.