— А ти як гадаєш? — спитав Ван-Горн Боркмана. — Я ще не бачив старого пройдисвіта таким приязним. Чи не задумав він якоїсь капості?
Помічник подивився вже зовсім посоловілими очима на численні піроги біля борту, завважив, що там багато жінок, і похитав головою.
— Навряд… Вони завше ховають своїх бабів у лісі, коли збираються напасти.
— Е, цих чорношкірих не вгадаєш, — похмуро промовив капітан. — Звісно, уява в них абияка, та все ж коли-не-коли й придумають щось новеньке. А Башті найхитріший з усіх, скільки я їх бачив. Що йому завадить згадати те саме, та й зробити якраз навпаки? Що вони досі ніколи не брали із собою жінок, як збирались напасти, це ще не доказ, що й завжди вони так робитимуть.
— Ні, на таке навіть у Башті кебети не стане, — заперечив Боркман. — Він просто роздобрився. Он уже закупив у тебе краму на сорок фунтів. Того ж то він і хоче законтрактувати нам ще партію хлопців і, певне, сподівається, що половина їх передохне, щоб йому дісталася їхня платня.
Усі ці міркування були вельми логічні. Одначе Ван-Горн похитав головою.
— А все ж пильнуй, — застеріг він. — І пам’ятай, що нам не можна спускатись униз обом разом. Та забудь про шнапс, поки ми не виберемося звідси.
Башті був неймовірно худий і дуже старий. Він сам не знав, скільки йому років, одначе знав, що з нинішніх його підданців нікого ще не було на світі, коли він був хлопчаком. Він пам’ятав, коли народився дехто з теперішніх старих дідів, уже немічних, кислооких, беззубих, глухих чи паралізованих. А сам був ще бадьорісінький. Він навіть міг похвалитися десятком пеньків у яснах, якими ще міг жувати. І хоч тілові його вже бракувало юнацької снаги, розум він мав ще свіжий і ясний, як завжди. Саме завдяки його розумові плем’я було тепер сильніше, ніж тоді, коли він узяв у свої руки владу. На свій лад він був меланезійський Наполеон. Військовий хист Башті дав йому змогу відсунути далі кордон із лісовиками. Шрами на його зсохлому тілі свідчили, що й у боях він не пас задніх. Як правитель, він заохочував і розвивав у своєму племені силу й кмітливість. А як політик, він завжди виявлявся мудріший за ватажків сусідніх племен і укладав із ними вигідні для себе угоди.
Отож його розум, ще й досі гострий та гнучкий, зродив план, як перехитрувати Ван-Горна й посміятися з великої Британської імперії, про яку він мав вельми невиразне уявлення.
Сомо мало свою історію. Воно було дивним винятком — приморське плем’я, що жило не на острівцях, а на суходільному боці лагуни, де мусили б панувати лісовики. Легенди Сомо кидають тьмяне світло в темряву давнини. Нібито колись, так давно, що годі й виміряти, молодик на ймення Сомо, син Лоті, ватажка острівної твердині Умбо, посварився з батьком і втік від його гніву, забравши із собою повних дванадцять пірог юнаків. Два мусони тривала їхня одіссея. Легенда повідає, ніби вони двічі обкружляли Малейту і налітали аж на далекі острови Уджі та Сан— Крістобаль.
Після переможних боїв вони, звісно, забирали, як здобич, жінок, і кінець кінцем, обтяжений жінками та дітьми, Сомо оселився на березі Малейти, відігнав лісовиків далі вглиб і заклав берегову твердиню Сомо. Від моря її було збудовано, як усі фортеці на острівцях — з коралового вапняку викладено мури проти хвиль та морських напасників, з проходами для довгих пірог у тих мурах. А від суходолу, де Сомо наступало на джунглі, воно було схоже на будь-яке розкидане лісове селище. Однак передбачливий родоначальник нового племені провів свої кордони багато далі в лісах, на відногах невисоких гір, і з обох кінців теж розмістив по селищу. З людей, що втікали до нього, Сомо приймав у плем’я тільки найбільших зухів. Кволих та боягузів просто з’їдали, і легенда оповідала про незліченні голови, що прикрашали в Сомо човнові повітки.
Ось це плем’я, землю та твердиню й успадкував Башті. І він примножив свою спадщину та й далі її примножував. Він довго й ретельно обмірковував і виважував план, що зродивсь у нього в голові. Три роки тому плем’я Ано-Ано, що жило на кілька миль далі понад берегом, захопило вербівне судно, знищило його й усю команду і здобуло казкові запаси тютюну, перкалю, намиста й усякого іншого краму, а також чимало рушниць та набоїв.
А розплачуватись за те довелось не дуже дорого. Через півроку в лагуну впхався військовий корабель, обстріляв Ано-Ано з гармат, загнавши плем’я в хащі, тоді висадив десантний загін, що марно гнався за племенем лісовими стежками; врешті білі задовольнилися тим, що забили сорок жирних свиней та зрубали сотню кокосових пальм. Тільки-но корабель вийшов із лагуни в море, як плем’я Ано-Ано вернулося з джунглів до селища. Гарматний вогонь не завдає великої шкоди легким очеретяним хатинам. За кілька годин жінки все й позалатували. Що ж до сорока вбитих свиней, то все плем’я накинулося на них, спекло в ямах із розжареним камінням і довго бенкетувало. Ніжні вершечки зрубаних пальм також поїдено, а тисячі кокосових горіхів облущено, поколото, висушено на сонці й задимлено на копру, щоб продати другому суднові білих, яке завітає до селища.
Таким чином, із кари вийшла прогулянка й бенкет. І все те запало в розважну й ощадливу голову Башті. Те, що добре для Ано-Ано, напевне буде добре й для Сомо. Коли такі звичаї в білих людей, що плавають під британським прапором, — убивати свиней та рубати пальми на відплату за кров і голови своїх братів, — Башті не бачив причини, чом би і йому не здобути такого зиску, який здобуло Ано-Ано. Ціна, яку доведеться сплатити колись пізніше, просто мізерна супроти тих скарбів, що їх можна мати негайно. А крім того, на Соломонових островах уже понад два роки як не було жодного британського військового корабля.
Отож Башті, мавши в голові таку чудову свіжу думку, схилив свою вельможну голову на знак згоди, щоб його підданці зійшли на палубу поторгувати. Мало хто з них знав ту його думку чи й узагалі здогадувався, що в нього є якась думка.
Торгівля дедалі жвавішала, припливали нові й нові піроги, і чорношкірі чоловіки та жінки юрмились на палубі. Потім привезли нових робітників, молодих, дикуватих, сторожких, мов олені, однак покірних волі батьків і законам племені. Вони один по одному сходили в трюм "Еренджі", а при кожному йшли купкою батько, мати, родичі; там хлопці ставали перед великим білим паном, що записував їхні імена в таємничу книгу, давав їм ствердити трирічний контракт доторком правої руки до його пера, а потім виплачував їхнім батькам завдаток крамом за перший рік праці.