Човен осів майже наполовину, кілька разів гойднувся і завмер. Мовчали й глядачі.
— А він тепер таки справді схожий на домовину, — сказав хтось.
— Дивися не накаркай, — зупинив його Ротько Беззубий, котрий тільки-но підійшов. — Гей, хлопці! — погукав він. — Як ви там — дихаєте?
— Та ніби дихаємо, — відказав за всіх Чорторий. — О, трохи не забув! Ви ж там хтось сідайте в човна і помалу гребіть на той берег. А потім назад.
— Це ж навіщо?
— Щоб дізнатися, скільки ми тут витримаємо.
— Добре. Ми Миколу Сирого пошлемо.
Запала тиша. Микола Сирий усівся в маленьке човенце і неспішно погріб на той берег. А на цьому невідомо звідкіля вродилося вже до сотні козаків. Вони дивилися то на Миколу Сирого, то на перевернуту догори дриґом плоскодонку. А заодно й прислухалися до розмов, що долітали з підводного човна.
— Довго так сидітимемо? — здушеним голосом поцікавився Кривопичко. — Мені треба стіну куреня прикрити. Дірка там така, що й собака пролізе.
— Зачекає твоя дірка, — відказав Чорторий. — Тут, хлопці, діло таке, що ми, може, перші на білому світі так сидимо.
— Як так?
— Під водою. У підводному човні, — пояснив Івасик.
— Ага, — сказав Кривопичко. — Тоді звісно… А спати можна?
— Можна, — дозволив Чорторий.
Незабаром Кривопичко засвистів носом. Трохи згодом почулося тихе похропування його товаришів.
Нарешті Івасик почув якісь зміни. Щось задушливе підпирало йому горло, в голову заповзав туман…
— Марку, — тихо покликав він.
— Що? — сонно відгукнувся Чорторий.
— Здається, важко дихати.
— Ага. Я теж це відчув. Але нічого, потерпимо ще трошки. Гей ви, прокидайтеся, бо ще, чого доброго, навіки заснете!
— Га, що? — почулося у відповідь. — А чого так темно?
— Бо це підводний човен, — нагадав сонькам Чорторий. — То як вам дихається?
— Та ніби не дуже…
— Душно щось…
— Тоді відчиняймо, — сказав Чорторий.
Ляда відкинулася. Козаки, мружачись на сонце, почали один за одним вибиратися з човна.
— Добре сиділи! — похвалив їх Ротько Беззубий. — Микола оце повертається з того боку.
І справді, до них наближався човен, у якому сидів Сирий. Він був усього за кілька помахів весла від цього берега. А протилежний ледь мрів удалині.
— То я вже не потрібний? — запитав Кривопичко.
— Та йди, коли такий нетерплячий, — дозволив Чорторий. Кривопичко підійшов до свого очеретяного снопа, на якому розсілося трійко лежнів, і гримнув:
— Ану киш з мого очерету!
Козаки знехотя підвелися.
— Навіть подивитися не дадуть, — буркнув Хвесько Калюжа.
— Слухай, Марку, а не пустиш нас посидіти замість цих роботящих? — звернувся до Чортория Панько Рак. — Там що, спати треба? То ця робота саме для нас.
— Та залазьте, чого вже там, — дозволив Чорторий.
НЕВДАЧА
— А тепер хлопці, інше завдання, — почав Марко, коли нові козаки всілися на поперечини. Чорторий поводився так, ніби все життя мав справу з підводними човнами. Видно, добряче продумав, що й до чого.
— Зараз ми станемо важчі і поплаваємо трохи, — продовжив Чорторий.
Він відвів човна на глибшу воду і гукнув глядачам:
— Хлопці, несіть каміння!
Зацікавлені глядачі охоче взялися до роботи. Чорторий приймав мішки з рінню і кидав їх у сіті по обидва боки човна. При цьому він уважно стежив, аби човен не перехилявся набік. А коли його верх майже зрівнявся з водою, Чорторий забрався в човна і зачинив за собою ляду.
— Агов! — почувся зсередини його голос. — Видно нас, чи ні?
— Та від вас лиш пляма чорніє! — у захваті вигукнув Ротько Беззубий. — Тепера ніякий татарюка не здогадається, що це ви, а не якась підводна брила чи корч! Так що можете пливти, куди хочете.
— І попливемо, — відказав Чорторий. — Гей, хлопці, нумо на весла!
Човен гойднувся, тоді смикнувся уперед і зупинився. За хвилю смикнувся назад і знову зупинився.
— Що з вами? — гукнув Ротько.
Проте підводним веслярам було не до відповіді. Добре гребти на звичайному човні: гребнув, підняв весла над водою, знову гребнув. А тут скрізь вода — що спереду, що ззаду, що вгорі, що внизу…
— Здається, ми не туди втрапили, — почувся голос Хвеська Калюжі.
— Втрапили чи не втрапили, а гребти треба, — відказав йому Чорторий. — Ніхто вас сюди за хвоста не тяг, самі напросилися.
— Щось воно ні туди, ні сюди, — сказав один.
У човні замовкли.
— Ага, зрозумів, — нарешті подав голос Чорторий. — Здається, посилати весла вперед треба вузьким кінцем лопаті, а загрібати широким… Ну, спробували!
— Еге ж, спробуєш, коли не видно, де тут який кінець…
Врешті підводні веслярі розібралися, що й до чого, бо наразі козаки побачили, як човен рушив уперед.
Проте радіти було зарано.
— Здається, щось ніби крапле, — зненацька пролунав стривожений голос Гавра Колотого з носа човна.
— Ага, і тут, — обізвався з корми інший голос. І був він схожий на голос Панька Рака. — Слухайте, а ми часом не тонемо?
— Та ти що? — вжахнувся третій голос. Івасик ладен був присягтися, що голос той належав Хвеськові Калюжі.
— Це не страшно, — пролунав заспокійливий голос Чортория. — Дерево сухе, от і протікає трохи, а коли намокне та розбухне — буде все гаразд!
— І на біса я сюди поліз! — заремствував Колотий.
Незабаром човен вгатився у щось з такою силою, що веслярі ледь не злетіли з лавиць.
— Здається, носа роз’юшив, — тихо поскаржився Калюжа.
— Зате тепер ясно, що ми не посеред Дніпра, — заспокоїв його Чорторий. — Нумо, хлопці, гребемо назад.
— Ет, — зітхнув Рак, — і воно мені треба…
Телесик не був упевнений, чи гребли цього разу лежні, чи замість них працював лише Чорторий. Усе ж він відчув, що човен помалу подається назад.
— А тепер налягай на весла, — наказав Чорторий.
— І куди? — похмурим голосом поцікавився Панько. — Мо, на той світ?
— Еге ж, — підхопив Хвесько Калюжа. — Тут так видно, як у льосі поночі! Ні, хлопці, ви собі як хочете, але я не згоден. Я хочу вилізти звідси. Як це зробити, Марку?
Чорторий, схоже, вирішив, що на перший раз досить.
— Відрізуйте жили, — звелів він. — Там з лівого і правого боку. Намацали?
— Та ніби ще ні, — відказав Панько. — Ага, ось воно. А чим відрізати?
— А в тебе що, свого ножа немає? — ущипливо поцікавився Чорторий.
— О, я й забув…
Він не договорив, бо якась невідома сила жбурнула човен набік, і веслярі попадали одне на одного.