Нарешті в Борихана прорізався голос.
— На поміч! — зарепетував він. — Сюди!
А тоді злетів на коня і шмагонув його з усіх сил.
Перед Грициком лишилося двоє мучителів. Один з них вихопив ножа. Проте Грицик виявився швидшим за зблиск металу. Його нога увігналася в горлянку ворога, той кавкнув і мішком звалився на землю.
Останній з катів кинув швидкий погляд на коней, що тупцювали за десять кроків. Усього лише за десять… Проте він встиг зробити лише три.
А тоді Грицик повернувся до свого останнього ката.
— Ти, здається, у них найголовніший, — повільно, насолоджуючись кожним словом, почав він. — Що ж, радий з тобою побалакати…
У КРИМСЬКИХ СТЕПАХ
Грицик злетів у повітря і змахнув ногою. Зараз цій почварі тріснуть ребра, а тоді…
Зненацька звідкілясь вилетіла сіра зубаста блискавка. Її політ був спрямований на ногу, що мала от-от увігнатися в бік останнього ката. Грицик ледве встиг відсмикнути її.
— Ти що, Куценький? — вигукнув він. — Здурів, чи що?
А Куций і справді здурів. Його ніс погрозливо потіпувався, з горлянки вилітало здушене гарчання, а очі дивилися на Грицика з такою люттю, якої він ще не бачив у жодного хижака.
Останній з катів тим часом із зусиллям підніс руки до голови і зняв чалму. У Грицика відвисла щелепа.
— Мара, — прошепотів він. — Ти… тут, посеред Криму… А я ж збирався й мокрого місця не лишити від тебе!
— Тут ще баба надвоє ворожила, — кволо всміхнувся Санько, хоча й знав, що це лише слова. Він витратив стільки сил, що зараз його могла подужати й квола дитина.
— Тепер я розумію, чому Куций так розлютився… — почав Грицик.
— Краще хлюпни на мене трохи води, — попрохав Санько.
Грицик схопив одне з відер і вихлюпнув на товариша. Санько стріпнувся.
— Хух, — видихнув він. Тоді озирнувся довкола і спинив погляд на тілах катів, що валялися довкола.
— Стривай, — сказав він. — А де ж Борихан?
Грицик озирнувся і його обличчя видовжилося. Борихан нахльостував коня майже на самісінькому обрії.
— Не догнати, — сплюнув він на землю. — Навіть Куцому це не під силу.
— Тоді мусимо намилювати п’яти, — спохопився Санько. — Зараз тут будуть усі гьозлівські головорізи!
За мить вони вже летіли в степ. Поруч з Саньком стелився по землі Куций. Грицик на ходу заліз рукою у сакви, привішені до сідла його коня.
— Їсти хочеться, аж вмираю, — поскаржився він. — О, дещо є!
І його зуби жадібно вп’ялися в шмат конини.
Санько щомиті озирався. Не може бути, щоб Борихан не пустив за ними погоню.
— Хутчій на дорогу! — вигукнув він і перший звернув на витолочений шлях. У сухій траві, витолоченій тисячами копит, їхній слід віднайти буде важче. Про те не завадило б зробити ще дещо…
Незабаром вони угледіли обіч шляху старого чабана, що брів за невеликою отарою овець.
— О, це саме те, що треба, — сказав Санько і повернув коня до нього. Той кинув на незнайомого вершника зляканий погляд і низько схилився.
— Вітаю тебе, шановний, — сказав він. — Хай продовжаться твої літа…
Санько не відповів. Наморщивши лоба, він пильно вдивлявся в посічене вітрами і часом обличчя старого. Нарешті той заплющив очі і голова його впала на груди. Чабан спав.
— Слухай уважно, — мовив до нього Санько. — Зараз тут пролетить ватага вершників. То коли тебе спитають, куди проскочило двоє, ти скажи, що на Перекоп… — Він змахнув рукою на північ. — Зрозумів?
Чабан, не розплющуючи очей, кивнув головою.
— Тоді поспи ще трохи, — сказав Санько і повернув на схід. — Треба заплутати сліди, — пояснив він Грицикові.
— Я знаю неподалік одне місце, — відсказав той. — Коли ми зі Швайкою збирали людей, нам були потрібні гарні хованки…
Вони спустилися у видолинок, де стояли окремішні вапнякові скелі, і зупинилися під однією з них.
— Ти побудь тут, а я зараз… — сказав Грицик і щез. За мить його голос долетів звідкілясь згори.
— О, не забарилися! Чоловік з тридцять здіймають куряву від Ґьозлова. За нашими слідами женуть. Ага, побачили чабана і завернули до нього. Молодець, він показує їм у той бік, куди ти, Саньку, й велів. О, а навіщо ж нагаєм шмагати! — обурився він.
За мить Грицик стояв уже перед Саньком.
— Тепер, друже, квапитися нам нікуди, — вдоволеним голосом відказав він і подивився услід погоні. — Знаю я їхні звички. Зараз вони пролетять кілька поприщ по шляху, тоді надибають ще якогось чабана і запитають, чи не бачив він, бува, двох дуже хитрих людей, що схожі на нас із тобою. А коли той скаже, що ніхто не проїжджав, вони пригостять його нагаєм, тоді погасають ще з якусь годину, поки не здогадаються, що ми їм притяли носа… — Грицик розсміявся. — Отож маємо ще досить часу!
Вони рушили до путівця. Тоді, не змовляючись, повернули коней на Ґьозлів — туди, звідкіля прилетіла Бориханова ватага.
— А тепер розказуй, яким побитом ти тут опинився, — зажадав Грицик. — Бо я вже думав, що мені гаплик! То як тобі вдалося прикинутися тим звіздарем?
Схоже, спогади про муки, яких він зазнав, випурхнули йому з голови.
Санько зміряв товаришеву постать поглядом майстра, що милується своєю роботою.
— Слухай, друже, а чи не здається тобі, що ти став трохи не той, яким був? — запитав він.
Грицик на мить замовк — покрутив головою, поворушив пальцями.
— Та ніби ж такий самий. А втім…
— Кажи, кажи, — нетерпеливився Санько.
— Таке враження, ніби щойно зашпори відійшли і я знову народився на світ. А ще начебто сил додалося… — Він підозріло поглянув на Санька. — Що, підсунув мені якесь зілля, га? Чи, може, щось у голову втовкмачив?
— Та ні, — відказав Санько. — Так, дрібниці… І, не стримуючись, загорланив на увесь степ:
— Вдалося-я-я!
— Стривай, — намагався зупинити Грицик товариша. — Я ж тебе питаю, як ти тут опинився?
Замість відповіді Санько викинув кулак вперед — прямісінько в Грицикове перенісся. Той блискавично ухилився від удару і здивовано втупився в товариша.
— Що це з тобо… — почав він і тут же перехопив іншу Санькову руку, що цілила йому прямісінько під груди. — Ти що, чемериці об’ївся?
— А ти, бідненький, так нічого й не зрозумів? — знову загорланив Санько, не перестаючи гамселити товариша, проте жодного разу так і не вцілив у нього. — А чи не здається тобі, що я став сповільненим, як та сколопендра навесні?