— За мною! — кинув Грицик Чорториєві з Демком і кинувся до мальованого суденця.
Їх зустріло з десяток озброєних слуг та охоронців. Учора їм був наказ забезпечити гідний відпочинок їхньому хазяїнові Нізарбекові, управителеві усіх синопських земель. А оскільки нових наказів більше не надходило, то вони лишилися на хазяйському човні на ніч.
Охоронці перенесли постріли на нових нападників. Проте Грицик спритно ухилився від однієї стріли, перехопив другу і, не зменшуючи швидкості, мчав на охоронців. Ті виставили луки тепер уже на нього одного, проте луки раптово затремтіли в їхніх руках. То Демко вже натягнув на свої плечі три голови і зараз гупав своїми ножиськами так, аж земля здригалася. Тим часом Грицик уже досяг східців. Наче зметені мітлою, злетіло з них двійко охоронців. За мить без стогону звалився третій. Четвертого дістав довбнею Демко. Решта, не чекаючи своєї черги, сипонула з човна у темну воду.
— Ого, — вихопилося у Демка, коли вони опинилися на човні. — Мабуть, точно князь якийсь їхній на ньому плаває!
— Тут князів немає, — відказав Грицик. — А взагалі твоя правда. На ньому кататиметься наш князь Глинський.
— Оце так! — розплився в усмішці Демко. — Так-таки так! Він що — сюди припливе?
— Ні, ми йому самі доставимо, — пояснив Грицик.
— Ага, — здогадався Демко. — Тепер уторопав.
Проте Грицик його вже не слухав.
— От що, Марку, — звернувся він до Чортория. — Бери хлопців, — він кивнув на козаків, що наближалися, — хапайтеся за весла і відведіть цю лялечку у море. Тільки ж дивіться мені — щоб усе на ній було так, як і зараз. Чули, кому він належить?
— Та чули, — весело відгукнувся Чорторий.
— То ж паняйте, — наказав Грицик. — А нам з тобою, Демку, ще стане роботи. За мною!
І чимдуж подався назад. Демко затупотів слідом, не відстаючи ні на крок.
Проте дістатися до корабля вони вже не мали змоги. Пристань перед головним причалом була заповнена турками. У їхніх руках теж з’явилися луки, і тепер турки й козаки обсипали одне одного стрілами майже впритул. Кілька яничарів стрибнули у воду і зависли на веслах галери, не даючи їй відійти від берега.
А з воріт вихлюпувалися усе нові лави.
— Товариство, відходьте! — загукав Грицик до тих, хто був на галері. — Рубайте якорі!
На його крик озирнулися не лише козаки. Кілька стріл одночасно свиснули над Грициком, одна влучила в ліву Демкову голову. Не змовляючись, вони дружно шубовснули з набережної у воду і попливли під дерев’яний настил, до якого притулилася галера.
— Хлопці, подайте Демкові мотузку! — гукнув Грицик козакам, що перехилилися через облавок. — А я ще маю побалакати де з ким…
І, взявши в зуби ножа, він поплив до турків, що чіплялися за весла. Ті чимдуж заквапилися до берега.
Уже розвиднілося. Нізарбек і Селім-ага стояли на стінах і тоскно дивилися, що твориться перед їхніми очима. Козацькі стріли били прицільно і нещадно. Біля воріт купами лежали вбиті і поранені яничари. А той, хто пробував пробратися по тілах своїх товаришів, за мить теж ставав навіки лежачим тілом.
А тоді з тріском луснули якірні канати і галера спочатку повільно, а тоді все швидше почала віддалятися від берега. Слідом за нею рушили й козацькі чайки.
Селім-ага схопився за серце й тихо застогнав. А Нізарбек не відводив погляду від своєї яхти-красуні. Граційно погойдуючись на довгих скісних хвилях, вона разом з козацькими чайками поспішала до галери. Зі стін було видно, як вони наздогнали її ген на обрії і забігали довкола неї, мов каченята навколо матінки.
— Перевантажують мої скарби, — застогнав Селім-ага.
Нізарбек поглянув на нього і ледь втримався від скрушного зітхання: теж знайшов за чим побиватися! От-от його шию охопить зашморг — а йому усе ще ганчір’я в голові.
Під вечір галера повільно щезла під водою, а козацькі чайки безслідно розчинилися на обрії…
КНЯЖІ ТУРБОТИ
— Ви за це дорого заплатите, — пригрозив Ібрагім-бек.
Він сидів на коні. Цю ласку для нього, єдиного з усіх полонених турків, явив староста черкаський. Проте на таку увагу очаківський комендант не зважав. Він уже оговтався від переляку і тепер почувався шанованою людиною, яку несправедливо образили ці нерозумні дикуни. Тож його, комендантове, завдання — зробити все, аби вони жахнулися, утямивши, на кого здійняли руку.
— Жарти з Портою дорого вам обійдуться, — ще раз нагадав він.
Глузлива посмішка ковзнула по вустах старости черкаського.
— Та які ж це жарти? — роблено здивувався він. — Щось я ні в якому документі не читав, що ці краї належать Порті. Навпаки, скрізь писано, що це землі великого князівства Литовського. Так що, шановний, ми захищаємо те, що нам належить з діда-прадіда. Тож коли твої хазяї мають якісь плани щодо цієї землі, нехай домовляються з самим великим князем. А ми… — ввічлива посмішка знову ковзнула по вустах старости черкаського, — ми робимо лише те, що мусимо робити.
На це Ібрагім-бек не знав, що й сказати. Тож люто шмагонув коня і подався до порому, де на нього вже чекали його яничари. Незабаром пором відійшов від причалу і в супроводі козацьких човнів подався до кримського берега.
Староста черкаський полегшено зітхнув. Надто вже злим поглядом зирили на полонених яничарів учорашні невільники. Глинський навіть побоювався, що вони можуть не втриматись, і тоді проллється чимало крові.
На щастя, цього вже не станеться — незабаром турки опиняться на тому березі. І навряд чи знайдуться у них вагомі підстави скаржитися на жорстоке поводження козаків. Тож Порті треба добряче подумати, аби знайти привід для помсти!
А от щодо самого Менглі-Гірея… Цікаво, який він матиме вигляд, коли побачить, що зосталося від яничарського гарнізону? Чи не похитнеться бодай на йоту його віра в непереможність турецьких яничарів?
А тому залізо треба кувати, поки воно ще піддатливе.
Князь Глинський покликав писаря і продиктував йому листа до кримського хана. У ньому він похвалив мужніх чаушів Менглі-Гірея і висловив щирий жаль з приводу того, що шановний хан кримської орди не мав змоги бачити, як здаються на милість козакам їхні спільні вороги — турки. Далі князь висловив переконання, що оскільки казка про всемогутність султанського війська підірвана, то настала необхідність зустрітися і в дружній бесіді обговорити, як їм, сусідам, жити далі. От тільки про те, під чиєю рукою їм сусідити — під рукою турецького султана чи великого князя Литовського, — цього разу Глинський не згадав. І цим староста черкаський дуже ризикував, бо Менглі-Гірей міг би переслати листа до Києва чи й далі — і Глинський став би для Литви підступною людиною, що прагне домовитися з ворогом за спиною своїх володарів.