— Що ж ти, друже? — розчаровано сказав Вирвизуб. — Схоже, навіть не знаєш, яким кінцем її тримати.
— Та це я знаю, — знітився невмійко і підібрав шаблю. — От тільки ще махати нею не навчився.
— Це ж чому? — запитав Вирвизуб. — І звідкіля в тебе шабля взялася? На дорозі знайшов, чи що?
— Та… — ще більше знітився невмійко. — Там у нас челядник панський того… викаблучувався. Накинувся на мене. А я саме сіно корові ніс. То вилами його той… прохромив. А потім узяв цю його шаблюку і втік сюди.
— А вила ж чому не прихопив з собою?
— Ге… та який же козак з вилами? — розтяг у посмішці вуста невмійко.
Якусь мить Вирвизуб роздумував.
— Коли так, то підеш спочатку кашу варити, — нарешті вирішив він. — І поки не навчишся тримати в руках шаблю — від казанів ані кроку, зрозумів? Не треба свою голову дурно підставляти під бусурманську кривуляку.
— Тоді я краще знову за вила візьмуся…
— Е, ні,— пирхнув Вирвизуб. — Що ж то за козак з вилами? Курям на сміх.
До тих, хто тримав у руках ріжно чи довбню, Вирвизуб ставився з неприхованою повагою.
— Ну вас к бісу, — казав він. — Ще прохромите, мов хруща. Або шаблю мені зламаєте. Ідіть оно краще до Манюні.
І він показував на Демка, котрий спирався на важкеньку довбню, що невідь-як опинилася в його руках. За змаганнями уважно стежив дід Кібчик.
— Цей підійде, — казав він. — Гарний рубака буде. І знову стукіт шабель — частий, іскристий.
— Підійде, — виносив свій черговий присуд дід Кібчик. — А цей, мабуть, ще мало каші їв. Нехай поки біля казана повправляється.
Засмаглий молодик, у якого перед цим Вирвизуб трохи не вибив шаблю з рук, благально схилився перед дідом.
І тільки Швайка помітив у його очах насмішкуватий блиск.
— Дозвольте ще трохи, діду, — сказав він. — Я здібний, швидко навчуся.
— Ні, — втрутився Вирвизуб. — Правильно дідо кажуть. Мало каші їв.
— Не мало, — заперечив Швайка. — То він придурюється. А сам тільки й чекав, доки ти розслабишся. Тоді виб’є шаблю з рук.
— У мене ще ніхто не вибивав, — образився Вирвизуб. — Зроду такого не було.
— Не було, то буде, — посміхнувся незнайомець.
— Це ти мені таке кажеш? — спаленів Вирвизуб. — Мені? Ану, тримайся, вражий сину!
Звитяжці зчепилися не на жарт. І зліва вціляли, і навхрест мірялися. Відстрибували один від одного, мов від змії — і знову налітали, наче коршуни.
Шалено свистіли шаблі, і тільки іскри показували, де вони тільки но зустрілися. І якби під козацькими ногами був не вологий мох, а суха трава, то, мабуть, уже давно спалахнула б пожежа.
— Тю на вас! — лайнувся нарешті дід Кібчик, коли супротивники в запалі ледь не збили його з ніг. — Вискочив, як курка з-під собачої валки!
— Щось ми й справді, друже, загралися, — схаменувся Вирвизуб. — Як тебе звати?
— Охрім, — відказав смаглявий і нігтем спробував шаблю, чи не дуже затупилася.
— А звідкіля прибився?
Охрім блимнув очима на козаків, відвів Вирвизуба убік і сказав:
— Черкаський я буду. Чув про такого пана Дашкевича?
— Чув. Міцний ніби дядько. А ти що — від нього втік?
— Навпаки, благословив він мене, — відказав Охрім і ще раз повів очима навколо. — А заодно, каже, піди й розвідай, що там за люд збирається. Хотів би він з вами у злуку увійти. Бо дуже вже на татарів лютий. Допекли вони йому.
Вирвизуб задумливо чвиркнув щербатим зубом.
— Отже, й пани з нами, — сказав він. — Шкода лише, що мало їх. Стій, а чому ж ти мені одразу про це не сказав?
— Бо ти був зайнятий. А потім дивлюся — щось ти дуже кирпу того… дереш. Ну, й вирішив ото трохи тебе провчити.
Якусь мить Вирвизуб дивився на Охріма і не знав, як йому бути. Чи то розлютитися за такі слова, чи то не зважати. Врешті махнув рукою і розреготався.
— А таки провчив би! — вигукнув він. — Молодець, Швайка, не дав осоромитися старому товаришеві. Ну ж бо, Охріме, ставай поруч та будемо дивитися далі, що за люди до нас прийшли!
І ніхто не помітив, як Швайка тихцем відійшов від гурту. Спинився над рікою, мовби збирався плюснути води в обличчя, і щез за кущами. Разом з ним так само непомітно щезло трійко козаків — Горихвіст, Кандиба і Коломієць. І, звісно, приставучий, як реп’ях, джура Грицик.
А Санько стояв і ковтав сльози. Він же так сподівався, що Швайка і його візьме з собою в розвідку! Бо ж збиралися вони пробратися за татарський кордон.
Проте Швайка був невблаганний.
— Я за тебе перед пам’яттю діда Кудьми відповідаю, — сказав він. — А тут справа небезпечна. Мало що може статися. То ж не дмися на мене, Саньку, як миша на крупу. І не плач. Настане ще й твій час, хлопче…
ПО ТАТАРСЬКОМУ СЛІДУ
Більше як тиждень ніхто нічого не чув про Швайку та його супутників. Вирвизуб з Остапом уже почали не на жарт хвилюватися.
— Чи не трапилося, бува, чого з Пилипом? — раз по раз перепитували вони один одного. Потім дружно переводили погляд на Санька. — А що ти скажеш, хлопче?
Санько не знав, що відповісти на це запитання. Щось у його душі віщувало, ніби над Швайкою та його товаришами нависла смертельна небезпека. Але яка — збагнути не міг. Та й ніхто, навіть з найбільших ворожбитів, того не знав би. Навіть дід Кудьма, аби був живий.
— Їм дуже тяжко, — оце і все, що міг відказати Санько на запитання Вирвизуба з Остапом.
— Та вже ж важко, — згоджувався Остап. — А кому зараз легко?
Він усе ще не міг повірити, що Санько може передбачити те, що звичайній людині і не снилося.
На восьмий день на обрії з’явилися густі дими. Це свідчило про появу татарської орди. А під вечір на змиленому коні прилетів Грицик. А з ним Барвінок і Горихвіст.
— Татари пішли за Сулу! — прохрипів Грицик і важко сповз з коня. Він ледве тримався на ногах. Не кращий вигляд мав і його дорослий супутник.
— Здається, вже пройшли, — додав Горихвіст і надовго припав до ковша з водою.
— А де ж вас так довго носило? — обурився Вирвизуб. — Чом раніше не прилетіли?
— Тому, що татари нас вистежили, — відказав Горихвіст, відриваючись від ковша. — Перекрили дорогу до Дніпра.
— А Швайка що?
— Тягає татарів за собою по степу. Розумієте, позаминулого ранку ледь вибралися ми з байраку, де ночували, аж глядь — татарський роз’їзд. Чоловіків з тридцять, не менше. Вони б нас, може, й не помітили, якби Кандиба не ловив гав.