Александр, син Філіппа, зазнає поразки
Після щасливої для македонців битви біля Херонеї, де царевич Александр командував легкою кіннотою і проявив себе неабияким полководцем, Філіпп став з гордістю поглядати на свого сина. У вісімнадцять років командувати цілим крилом такого непростого війська, як македонське, і завдати нищівної поразки противнику й хід самої битви переломити на свою користь — на таке не кожний здатний, навіть маючи великий життєвий і воєнний досвід. І звідтоді єтав частіше брати з собою сина. Взяв Александра і в Ко-рінф на з'їзд представників грецьких полісів. Не помилився1 Філіпп і тоді, коли послав сина в Афіни... Якщо до того між ними все ще залишалася якась невидима перепона чи насторога, то після поїздки Александра в Афіни на чолі македонського посольства батько з сином стали ближчими і ріднішими. І Філіпп вирішив це відзначити. Він любив замовляти найкращим художникам свої портрети чи скульпторам статуї. Тепер же, після того як він став єдиним владикою Греції, вирішив замовити не лише свій портрет, а й синів, та ще їхні спільні зображення на олімпійській колісниці. Не забув і про свою покинуту дружину — все ж таки Олімпіада була царицею Македонії і правителькою Епіру. Картину, на якій вони були зображені утрьох — Філіпп, Олімпіада та син їхній Александр — і ще батьки Філіппа Амінта і Еврідіка,— Філіпп подарував місту Олімпії. Цим він хотів нагадати грекам, що тільки Александра, сина свого від Олімпіади, вважає спадкоємцем престолу.
І все було б добре, якби Александр не забагнув здійснити нездійсненне — помирити батька з матір'ю, повернути їм не лише приязнь, а й навіть любов. З малих років Александр був настільки упевнений у собі і в своїй незвичайній ролі, для здійснення якої боги й покликали його у цей світ, що вірив: все, що він забажає, все, за що візьметься,— неодмінно буде здійснене. Задумав помирити батька з матір'ю — помирить. Бо він не такий, як інші, йому допомагають самі боги.
Але тут самовпевнений царевич чи не вперше у своєму житті помилився. Матір-царицю, розгублену і трохи зашарілу, бо вона все ще не могла збагнути, чого од неї хоче син, він привів до Філіппа за руку. Вигляд у царевича був як у того батька, котрий навчає уму-розуму своїх нерозумних дітей...
Філіпп байдуже глянув на сина, потім на Олімпіаду (її Александр чомусь тримав за руку) і, певно, все зрозумів, бо його брови раптом злетіли вгору, чорна пов'язка зсунулась і шрам над порожнім оком затіпавсь — це вказувало, що цар роздратований і ось-ось вибухне.
— Для чого ти привів сюди царицю Олімпіаду? — запитав він навіть дещо насмішкувато, але його вже почала тіпати лють.— Ти всього лише мій син. І Олімпіадин. Наш син. Але ти аж ніяк не бог і не миротворець, чию роль хочеш зіграти.
— Батьку! — не слухав його син.— І ти, моя мати. Я буду щасливий, якщо ви на моїх очах простягнете одне одному руки й обніметесь. Хай буде між вами любов! Хай...
— Помовч! — крикнув цар.— Хоча б тоді, коли з тобою має говорити твій батько. ї затям: взаємини між батьками повинні вирішувати самі батьки, а не їхні діти. Хоч я зворушений, що ти захотів оживити нашу мертву любов, але, даруй, мертве не оживає. Це тобі повинно бути вже відомо. Зламана стріла вже ніколи не полетить — невже ти й цього не знаєш?
Олімпіада зблідла так, що лиця на ній не видно було, губи її затіпались, вона хотіла щось сказати, але не змогла і, висмикнувши свою руку з руки сина, гордо випросталась. Александр теж почав бліднути в передчутті лиха, що вже насувалося.
— Ба-атьку!..
— Не втручайся не в свої справи! — зрадивши своїй витримці, кричав Філіпп.— Тим більше у справи своїх батьків! Ти надто молодий, щоб повчати мене, як мені жити і кого любити. Вже якось сам розберуся. І сам собі виберу звабу. Вона,— тицьнув в Олімпіаду пальцем,— твоя мати, але вже давно не моя дружина. То й не тули її до мене. Я сам дам лад своїм почуттям і сам розберуся, з ким мені постіль ділити!
Олімпіада вибігла, не бачачи за слізьми поперед себе нічого.
Александр вийшов, прикусивши губу. І не відчував крові, яка потекла по губі...
Клеопатра — чергове Філіппове щастя
За повелінням царя вся Македонія мала готуватися до майбутньої війни з Персією. Повернувшись з Корінфа, Філіпп і днював, і ночував у військах, з ним невідлучно знаходився й Александр. Олімпіада, як завжди, була самотньою. З Філіппом і Македонією її з'язував тільки син. Вона любила його, пишалася ним, тож заради нього й жила у нелюбій її серцю Македонії. З роками різкіше й відвертіше проявлялися в Олімпіади риси владолюбства і мстивості. Розлючена на Філіппа за зраду і збайдужіння до неї, вона ненавиділа увесь світ. Філіппа ж — найдужче. Всі кари світу, мислимі й немислимі, посилала на його голову щодень. І щодень чекала його смерті. Але всюди, куди не потикався Філіпп, його супроводжували слава й удача. Олімпіада тліла й згорала від безсилої люті. У відчаї перед самотністю віддавалась релігійним оргіям. Вона їх і раніше любила, тепер же особливо. Під час вакханалій виступала як менада — супутниця бога Діонісія. Як і раніше, вирощувала у своїх покоях гадюк, приручала і під час вакханалій носила їх на грудях.
Од неї тоді сахалися і всі боялися її.
Це Олімпіаду трохи тішило, і тому вона любила змій.. Коли не було настрою, йшла в потаємну кімнатку, де, відгороджені од усього світу у великих скляних ящиках, виростали гадюки, годувала їх, пестила гаддя, обвиваючи його навколо шиї.
О, як вона в ту мить ненавиділа Філіппа! Як бажала йому погибелі в перському поході, початок якого було перенесено на весну 336 року. Але за рік до того, в самому розпалі підготовки до війни, Філіппа, сорокашестилітнього царя Македонії і повелителя Греції, полонила нова пристрасть — він закохався. Як завжди, гаряче і, як завжди,— "на все життя". Принаймні так він галасував за хмільним бенкетним столом.
Принаймні так йому здавалося, коли закохувався. А закохувався він "на все життя" постійно. І скільки у нього було таких кохань — "на все життя" — того згадати ніхто не міг. Навіть сам Філіпп збивався з ліку, як тільки-но заходжувався розбиратися у своїх сердечних справах. Та й нащо рахувати, чоловік — якщо він справді чоловік — приходить у цей світ, був переконаний Філіпп, лише для того, щоб воювати, а отже, й володарювати, і любити. Все інше — не суть важливо. Жінки приносили йому незвичайну радість буття, оновлювали почуття і саме життя, коли, закохавшись, особливо хотілося жити і діяти. І цього для Філіппа було досить. Захопившись черговою звабою, Філіпп ніби заново народжувався на світ білий — оживав, молодів, увесь переповнювався радістю буття, і світ тоді здавався йому ще прекраснішим, і життя було чогось-таки вартим. Закохавшись, цар, як юнак, марив новою обраницею, переконуючи себе: нарешті, мовляв, аж оце знайшов ту, яку шукав усе життя, що лише з цією він і вік свій звікує. І так йому здавалося доти, доки... не захоплювався новою жінкою, і все тоді починалося спочатку. І не було тому кінця, та й не хотів він у такому ділі кінця. Від щастя ще ніхто добровільно не відмовлявся, а Філіпп і поготів.