І настав останній день Філіппа...
Надійшло сухе і гаряче літо 336 року — останнє літо в житті Філіппа Македонського, такого щасливого, такого знаменитого царя, повного сил, здоров'я, задумок, життя якого, здавалося, буде вічним. Сорок шість років — цар був у розквіті, володарював на Балканах і в Греції, десятки народів і племен покорялися йому, попереду був похід у Персію за новими перемогами і славою. Рівного йому у ті часи не було. То хто б міг подумати, що літо 336 року — останнє в його житті!
Македонські війська, що до того покорили Балкани і Грецію, вже були готові до далекого походу. Вони зібралися на рівнині неподалік Пелли, де виросли тисячі наметів чи й просто куренів, і незліченні дими з рання й до темна здіймалися у високе і дзвінке македонське небо. Велелюддя клекотіло на рівнині, як вода в повінь. Все перемішалося: люди, худоба, облогові знаряддя, що мали трощити стіни чужих фортець і міст, крики, іржання, мукання, скрип коліс... В центрі того тлуму, на узвишші, оточеному надійною охороною, стояв великий шкіряний намет царя— у палаці в ті дні Філіпп майже не жив. Перебравшись до намету, був невідлучно серед війська, звикаючи до походу. Війська були готові вирушати в будь-який день, але затримувало весілля Філіппової дочки з епірським царем.
Воно готувалося не в Пеллі, а в прадавній столиці Македонії Егі, куди вже заздалегідь прибували гості.
Весілля готувалося препишне, щоб продемонструвати всім балканським підданим та македонцям з еллінами відновлення сімейного миру та могутність царства. На весілля вже прибували ксени царя і його наближені, а також посланці всіх областей Македонії, представники грецьких міст, франкійських, іллірійських та інших народів і племен. Весілля мало справлятися кілька днів — врочисто, наче всенародне свято.
Першого дня виступали грецькі актори, гості й представники міст, здоровили молодих, дарували їм золоті вінки. На другий день у святі, яким було весілля, мав узяти участь народ, і після урочистостей відбувалися ігри в театрі. Тому люди займали місця в театрі ще звечора і так, сидячи на них, передрімували, щоб зранку, як розпочнуться дійства, мати місце, якого тим, хто прийде вранці, і не бачити. І хоч виходила заміж царська дочка і їй та її нареченому бажали щастя, але не менш згадували й царя Філіппа, зичили йому довгих, щасних літ, слави, багатства...
Таке пребагате й препишне весілля ніхто, крім Філіппа, не міг справити, і тому для багатьох гостей Філіпп був рівнозначний богові. Ніхто не передбачав лиха, ніхто й повірити не міг, що на весіллі — на вседержавному святі — може трапитись щось й страшне.
. Настав останній день у житті Філіппа.
Всі місця в театрі були зайняті ще звечора. Площа перед театром і всі підходи до нього були заповнені збудженим людом. Довкола лунала музика, пісні, чулися співи, жарти, веселі гомони, вигуки-побажання Філіппу довгих літ життя і щастя.
Та ось почулися звуки труб і все стихло.
З'явилися глашатаї. З трудом пробираючись крізь натовп, вони прохали людей розступитися. Це було непросто зробити, адже всі стояли щільно, та люди утворили потрібний прохід через площу й до самого театру.
Ще раз пролунали сурми—і все стихло.
І тоді з'явилася препишна процесія. Святково зодягнені, врочисті й горді, йшли високоповажні гості—посадові особи різних держав і міст, полководці македонської армії. Несли зображення дванадцяти богів, а з ними і статую ще одного, тринадцятого,— царя Філіппа, живого бога на землі.
За високоповажною процесією простували придворні, серед них ішов і вчитель царевича, великий Арістотель, друзі царя, гетайри, а вже потім в оточенні охорони йшло троє — сам цар Філіпп із сином Александром і зятем, теж Александром.
Обидва Александри були в білосніжних гіматіях, золотих вінках, цар же — в пурпуровому плащі, що маяв у нього за спиною, як два огненні крила.
Цар посміхався і, йдучи, махав рукою, вітаючи народ. А народ вигукував вітання своєму цареві. Ось процесія вже зайшла в театр.
Цар Філіпп з двома Александрами — сином і зятем — поминули ворота. В цю мить убити царя ніхто не міг, адже його з усіх боків оточувала охорона і гвардійці. І ті, й ті вишикувались з обох боків проходу, яким ішов цар, кілька охоронців йшли попереду царя і позад нього. Ніхто і простих смертних не міг через таку щільну охорону пробитися до царя. Але ніхто не врахував одного: не міг пробитися до царя лише сторонній, чужий. А свій? Наприклад, охоронець?
Як тільки Філіпп поминув ворота, один з гвардійців-гі-паспістів хитнувся вперед, в його руках блиснув кинджал, що до того був схований під плащем. Він стрибнув уперед і по саме руків'я загнав його цареві в лівий бік...
Все відбулося так несподівано-негадано і так швидко, що ніхто нічого й усвідомити не встиг, як цар Філіпп уже почав завалюватись на бік... Права його рука все ще була
піднята вгору, нею він все ще вітав народ, який у свою чергу вітав його. Обличчя царя було радісно-усміхненим, наче аж безтурботно-щасливим.
З тим радісно-усміхненим, безтурботно-щасливим виразом, з піднятою рукою для вітання і почав цар осідати, так і не встигнувши збагнути перед смертю, що ж тільки-но сталося...
Першим отямився син Александр. Кинувшись до батька, підхопив його під руки, хоча гаразд теж у ту мить не розумів, а що ж сталося з батьком і чого це у нього лівий бік і груди враз зробилися червоними?..
Філіпп глибоко зітхнув і впав на руки синові вже мертвим.
В ту мить скінчилося життя і його убивці. Пронизавши свою жертву кинджалом, той кинувся тікати, але спіткнувся. Тут його наздогнала охорона і проштрикнула мечами й списами. Діяли вони чи то згарячу, чи з розгубленості, бо в наступну мить, отямившись, збагнули, що нападника треба було брати живим.
Але — пізно. Ні Філіппа вже ніхто не міг повернути до життя, ні його убивці Павсанія, офіцера-гвардійця із особистої охорони царя. Всі були не просто вражені, а шоковані. Ніхто нічого не міг втямити — як подібне трапилось? Як?.. Убити царя, которий стільки зробив для Македонії! І ще стільки б зробив у майбутньому!
Здавалось, що й у скляних очах царя Філіппа, що застигли широко відкритими під голубим небом Македонії, теж відбилося запитання: як? Навіщо?..