– Тан-та-та… Тан-та-та… Тінн-та-та-та-тун! Тун-та-ті… Тін-та-та… – наспівував Шарль Гранде на мотив "Non piu andrai"[29], підписуючись:
"Відданий вам кузен Шарль"
– Грім і блискавка! Це означає дотримувати правил пристойності,– сказав він собі.
Потім відшукав чек і додав таке:
"Р. S. Додаю до свого листа чек на банківську контору де Грассена на вісім тисяч франків на ваше ім’я; він підлягає оплаті золотом, це проценти й сума, яку ви були такі ласкаві мені позичити. Я чекаю, коли з Бордо прибуде скриня, в якій міститься кілька речей, що їх, з вашого дозволу, я подарую вам як свідчення моєї безмірної вдячності. Можете переслати мій несесер диліжансом в особняк д’Обріон, вулиця Іллерен-Бертен".
– Диліжансом! – мовила Ежені.– Річ, за яку я тисячу разів віддала б життя!
Страшна і цілковита катастрофа! Корабель ішов на дно, не лишаючи ні каната, ні дошки на неозорому океані надій. Бачачи себе покинутими, деякі жінки виривають коханого з обіймів суперниці, вбивають її і тікають на край світу, на ешафот чи в домовину. Це, безперечно, прекрасно; рушійною силою цього злочину є велична пристрасть, що користується повагою людського правосуддя. Інші жінки схиляють голову і мовчки страждають: вони живуть, гаснучи й скорившись долі, плачучи й прощаючи, молячись і згадуючи свою любов до останнього подиху. Ця любов – істинна, любов ангельська, горда; вона живе власним стражданням і від нього вмирає. Таке було почуття Ежені, коли вона прочитала цього жахливого листа. Вона звела очі до неба, думаючи про останні слова матері, що, як буває іноді з умираючими, передбачала їхнє майбутнє. Потім Ежені, згадуючи цю пророчу смерть і життя, одним поглядом зміряла всю свою долю. Їй лишалось тільки розправити крила, полинути в небо і жити в молитві до дня свого визволення.
– Мати мала рацію, – мовила вона, плачучи. – Страждати і вмерти…
Повільною ходою перейшла вона з садка в залу. Всупереч звичці не пішла коридором; але про кузена їй знову нагадала стара сіра зала, де на каміні стояло блюдце, що ним вона завжди користувалася вранці за сніданком, а також старовинна севрська цукорниця. Цей ранок мав стати для неї урочистим і багатим на події. Нанон доповіла, що її хоче бачити парафіяльний священик. Цей священик, родич Крюшо, був прибічником голови де Бонфона. Кілька днів тому старий абат умовив його поговорити з мадмуазель Гранде в чисто релігійному дусі про те, що вона повинна одружитися. Побачивши свого пастиря, Ежені подумала, що він прийшов по тисячу франків, які вона щомісяця давала для бідних, і послала Нанон по гроші, але священик, усміхнувшись, мовив:
– Сьогодні, мадмуазель, я прийшов поговорити з вами про одну бідну дівчину, якою цікавиться весь Сомюр і яка, за браком милосердя до себе самої, живе не по-християнському.
– О Боже! Пане кюре, ви застали мене саме в ту мить, коли я неспроможна думати про ближнього, я зайнята тільки собою. Я дуже нещасна і не маю іншого захистку, крім церкви; її лоно досить просторе і може вмістити всі наші скорботи, а добрих почуттів у неї вдосталь, і ми можемо черпати їх, не боячись, що їх не стане…
– Так от, дбаючи про цю дівчину, ми подбаємо про вас. Послухайте! Якщо ви хочете вічного спасіння, перед вами тільки два шляхи: або покинути світ, або підкорятися його законам; виконувати своє земне чи небесне призначення.
– Ох! Ваш голос звертається до мене в ту мить, коли я прагнула почути інший голос. Так, це Бог вас привів сюди, пане. Я попрощаюсь із світом і житиму тільки для Бога, одна, в мовчанні й самотині.
– Доню моя, треба добре подумати над цим жорстоким рішенням. Одруження – це життя, а покривало черниці – це смерть.
– Гаразд, смерть, швидше смерть, пане кюре! – поквапливо мовила Ежені.
– Смерть? Але ж у вас великі обов’язки перед суспільством. Хіба ви не мати для бідних, яким даєте одяг, дрова взимку і роботу влітку? Ваше велике багатство – це позичка, яку треба повернути, і ви її так благочестиво прийняли. Поховати себе в монастирі було б егоїзмом, а лишатися старою панною ви не повинні. Насамперед чи змогли б ви самі управляти своїм величезним багатством? Ви можете його втратити. У вас зразу ж виникне безліч судових процесів, і ви заплутаєтесь у безвихідних труднощах. Вірте вашому пастирю: чоловік для вас буде корисний, ви повинні зберегти все, що дав вам Бог. Я розмовляю з вами, як з улюбленою ягницею. Любов ваша до Бога надто щира, щоб ви не змогли врятуватися, живучи в світі, де ви – одна з найчудовіших його окрас і де ви подаєте приклад святого життя.
У цю мить доповіли про пані де Грассен. Її привели сюди помста і великий розпач.
– Мадмуазель… – почала вона. – Ах, тут пан кюре… Мовчу. Я збиралася говорити з вами про справи, але, бачу, у вас важлива розмова.
– Пані,– сказав кюре, – я поступаюся вам місцем.
– О пане кюре, – сказала Ежені,– повертайтесь за кілька хвилин, ваша підтримка мені зараз дуже потрібна.
– Так, бідна моя дитино, – мовила пані де Грассен.
– Що ви хочете цим сказати? – спитала мадмуазель Гранде.
– Хіба ж я не знаю, що повернувся ваш кузен і що він одружується з мадмуазель д’Обріон… Від жіночого ока ніщо не сховається.
Ежені зашарілася і деякий час мовчала; але вона поклала собі надалі триматися байдуже, як це добре вмів робити її батько.
– Ну що ж, пані,– іронічно відповіла вона, – у мене, мабуть, не метке жіноче око, я вас не розумію. Кажіть, кажіть у присутності пана кюре, ви ж знаєте – він мій наставник.
– Гаразд, мадмуазель, ось що пише мені де Грассен. Читайте.
Ежені почала читати:
"Люба моя дружино, Шарль Гранде повернувся з Ост-Індії; він уже місяць у Парижі…"
"Місяць!" – повторила подумки Ежені; і рука їй опустилася.
По паузі вона читала далі:
"…Мені двічі довелося марно чекати, перш ніж я зміг домогтися прийому у цього майбутнього графа д’Обріон. Хоч про його одруження говорить увесь Париж і оголошення про шлюб уже відбулося…"
"Отже, він писав мені, коли…" – подумала Ежені.
Вона не кинула листа, не скрикнула, як зробила б парижанка: "Негідник!" Та зневага, хоч і не висловлена, від цього не була меншою.
"… до весілля ще далеко: маркіз д’Обріон не віддасть дочку за сина банкрута. Я прийшов розповісти Шарлеві, яких турбот мені та його дядькові коштували справи його батька і якими спритними маневрами ми досі заспокоювали кредиторів. Цей нахабний молодик не посоромився відповісти мені, який п’ять років день у день боронив його інтереси, його честь, що батькові справи його не обходять! Повірений мав би право вимагати від нього тисяч тридцять чи сорок винагороди, – один процент від суми боргу. Але постривай, – борг кредиторам цілком законно становить мільйон двісті тисяч франків, і я зроблю так, що його батька оголосять банкрутом. Я вплутався у цю справу, покладаючись на слово старого крокодила Гранде, і я дав обіцянки від імені цієї родини. Якщо пан граф д’Обріон мало дбає про свою честь, то моя честь для мене щось важить. Кредиторам поясню, в якому становищі я опинився. Однак я надто шаную мадмуазель Ежені, з якою ми думали в кращі часи породичатися, і не хочу почати діяти раніше, ніж ти поговориш з нею про все це…"