Яскравим зіркам в сузір’ї присвоюється яка— небудь грецька буква. Найяскравішу зірку будь-якого сузір’я називають "альфа" (перша буква грецького алфавіту), другу за яскравістю називають "бета" (друга буква грецького алфавіту) і так аж до "омеги", двадцять четвертої і останньої букви. (Наприклад, Сиріус, найяскравішу зірку на нічному небі, яка знаходиться в сузір’ї Великого Пса називають Альфа Великого Пса)[26].
Неозброєним оком на всій небесній сфері видно близько 6000 зір, у потужні телескопи видно більш слабкіші зірки — їх мільярди.
Фон зірок, що спостерігається з поверхні Землі, не абсолютно чорний, а слабо світиться. Близько двох відсотків цього свічення припадає на світила, видимі неозброєним оком; близько двадцяти — на світила, видимі лише в телескоп і на зодіакальне світло, решта — свічення атмосфери Землі внаслідок атомних процесів, що відбуваються у верхніх шарах атмосфери, і розсіяне сонячне світло.
Німецький філософ і природознавець Іммануїл Кант ще в ранніх своїх працях висунув гіпотезу, яка утверджувала ідею розвитку Всесвіту — про закономірне виникнення Сонячної системи з газової туманності, про те, що зорі у світовому просторі розподілені не рівномірно, а зібрані в "зоряні острови" — галактики.
Головне населення нашої Галактики — зорі. У них і зосереджено до 95 відсотків всієї речовини, що спостерігається у природі.
Астрономи пишуть: зорі бувають різні. Серед них є карлики и гіганти, "є світильники величезної потужності, а є такі джерела світла, що ледве світяться", є спокійні і стабільні, а є такі, що бурхливо змінюються і об’єкти, що вибухають. Наше Сонце, наприклад, на даному етапі свого життя — зоря спокійна і вельми середня за своїми характеристиками. Зорі не залишаються незмінними, у них своє життя, правда, досить довге. Вони народжуються, живуть і помирають. Ці процеси відбуваються в галактиці безперервно — і в наш час теж, тому серед зірок є старі і молоді об’єкти, і є середовище, з якого вони народжуються, і залишки після їхньої загибелі. Зустрічаються зорі одинокі (як наше Сонце), але частіше вони складають групи. Пара зірок, пов’язана силами тяжіння і яка обертається навколо спільного центру — це подвійна зоря. Бувають і більш складніші, кратні системи — до шести пов’язаних тяжінням зірок.
Отож, наше Сонце — типова зоря головної послідовності, спектрального класу G2, але має одну нетипову особливість. Вона одинока зоря (хоч і з планетною системою, із своїм сімейством), а таких, запевняють космологи, в нашій Галактиці меншість. Здебільшого зорі існують парами, або й навіть утворюють кратні системи. Вони бувають одинакові за розмірами, а бувають… Найяскравіша зоря нашого нічного неба Сиріус має свого супутника білого карлика Сиріус В. Оскільки він менший за головну зірку, астрономи його жартома називають Щеням. Взагалі, на небі багато гарних подвійних зірок, що їх видно навіть у невеликий телескоп. Це хоча б В Лебедя Альбірес — оранжева і голуба, А Гончих Псів Серце Карла — жовта і фіолетова, А Скорпіона Антарес — червоний гігант і сліпуча голуба зоря, розміром менша за наше Сонце. Подвійна зоря — Є Ліри (до речі, кожний її компонент є в свою чергу подвійною зорею). А ось А Близнюків Кастор являє собою систему аж із шести зірок. Як правило, число зірок в складних системах — парне, це зоряні пари, що обертаються навколо спільного центра ваги.
І тільки наше Сонце — зоря— одиночка, самотня. Була б у неї пара, себто ще одне Сонце, життя б тоді на Землі гай-гай як би змінилося! На відстані 150 мільйонів кілометрів від двох Сонць життя на нашій планеті було б неможливим — як і існування самої природи. За пекельних температур двох Сонць, Землі тоді довелося б подалі "відходити" від двох сонць у своєму небі на безпечнішу відстань.
Венера, знаходячись надто близько від Сонця, не може від нього відійти далі, що й унеможливлює на ній життя. Тому мусимо бути вдячним Всесвіту, що він послав нам лише одну зорю в наше небо — її цілком вистачило для зародження життя на Землі і його подальшого розквіту.
Але пофантазуємо трохи на тему "якби"…
Якби в нашому небі було двоє Сонць. Себто сяяла подвійна зоря. Та ще й різних кольорів були її компоненти: одне сонечко біле, як наше, а друге… Друге, наприклад, голубе. Або червоне, га? Яка б краса тоді була в нашому небі, ви уявляєте? Тоді б і поезія (особливо, народнопісенна) була б у нас дещо іншою — в небі аж два сонечка. Біле і голубе. Біле і червоне. Ба, навіть метафори у нас тоді б були інші.
Але… Якось я вичитав в одного прозаїка: "Я — сонцелюб. Я живу повним життям тільки влітку, тільки тоді, коли шаліє сонце". Навіть, коли одне сонце шаліє, непереливки бувають, а уявімо, що їх аж два! І обоє вони почнуть шаліти, га? Не позаздриш тоді не лише сонцелюбам, а й взагалі всім насельникам планети Земля!
До всього ж везіння полягає ще і в тому, що наше Сонце (його зоряна величина) таке, яке воно і є. І лише за такого розміру світила і можливе життя на планеті Земля. Але ж є такі яскраві зірки, що за світлістю на багато разів переважають Сонце: Вега, наприклад, в 50 разів, Арктур — в 107 разів, а Канопус — аж— аж у 4700 разів! Уявимо як такий Канопус шалів би в нашому небі! Тоді не лише сонцелюби згоріли б, а й сама планета перетворилася б на величезну пустелю з оплавленим камінням.
Але ж є зірки, які за світністю на багато-багато разів менші за наше Сонце. Маючи таку слабосильну зірочку в своєму небі, Земля вже давно перетворилася б на холодну планету. (А втім, зоря з масою меншою за 0,1 маси Сонця не відбудеться як зоря — вона просто не спалахне, адже її маси буде недосить для термоядерної реакції).
Відомий англійський астрофізик Артур Еддінгтон зазначав, що на світі немає нічого простішого за зорю. Адже зоря — це куля і радіуси її рівномірні. Газ — основний будівельний матеріал, з якого утворюються зорі. Основна реакція в надрах зірок — це об’єднання чотирьох ядер водню в одне ядро наступного елемента, гелію. Але маса гелію втричі менша сумарної маси чотирьох ядер водню — надлишок маси перетворюється в енергію. Утворившись у внутрішніх частинах зорі порції (кванти) енергії починають свій довгий шлях до її поверхні.