— Ти погодився припинити опір?
— Погодився, бо іншого викруту немає, — Павлюк розвів руками. — Боротися до загибелі ми завжди встигнемо. Ліпше буде зберегти наші сили. Аби врятувати повстання, я згодився. Лише вдаю, що скорився. Коли підпишу договір, Потоцький піде з України, а ми спішно будемо готувати нові сили. — Востаннє поцілував її. — Бережи себе, Маринко!
— Ти куди? — зойкнула Марина.
— За умовами договору я змушений буду вивести козаків у поле, де вони дадуть клятву Потоцькому.
Він пішов і більше не повернувся.
Кілька днів Марина ховалася на горищі. Не за себе боялася, за дитя під серцем. З горища бачила, як вишикували козаків під містом, як польські комісари зачитували їм умови капітуляції, а потім козаки пішли... А Павлюк не повертався. Його, Гордія Чурая та ще кількох старшин Потоцький велів схопити, в кайдани закувати і відвезти до Варшави. Так ціною свого життя зберіг Павлюк своїх козаків, а з ними і повстання. В Боровиці вже хазяйнували прибічники Караїмовича. Марина вночі вислизнула з містечка. Коли опинилася в полі — охопив відчай. Куди йти, куди подітися?.. Не відала, де батько і брат, лише згадала, що в Києві мешкала тітка Христя... І подалася в дорогу. Пробиралася глухими путівцями, замерзала в степах, не раз лише чудом від голодних вовків рятувалася...
— Ой, тіточко, я таке бачила, таке бачила... — стискувала руками голову, стогнала. — Доберуся до села, а воно дощенту спалене... Одні комини та бовдури стирчать. А люди... Боже мій, люди на деревах гойдаються...
— Страшні часи надходять, — хрестилася тітка — Ляхи що хочуть, те й чинять над безневинним людом. Кажуть, Потоцький в Ніжині всі вулиці кров'ю залив. На шляхах, що ведуть до Ніжина, шибениці поставив і повстанців вішав. А це ходять чутки, що до нас цей катюга йде.
Три дні Марина лежала без пам'яті, ледве виходила її тітка Христя. Звелась через тиждень, від вітру хиталася, на ногах не трималася. Тітка згребла у вузол ще дівоче своє вбрання і гайнула на ярмарок, аби якого харчу виміняти. Марина сиділа біля вікна, наче закам'яніла. Тітка довго не поверталася, десь по обіді Марина вийшла надвір. Рухалась, наче уві сні. Було тихо й тепло, мороз пересівся, вітер вгамувався. Вдихнувши свіжого повітря, Марина ледь не впала, сперлася на тин.
Бум!.. Бум!.. Бум!.. — почулося зненацька, й Марина злякано розплющила очі. На вулиці гуркотів барабан, і люди поспішно збігалися на його звуки. Марина й собі попростувала. Гурт оточив огласника, котрий щось кричав, розмахуючи руками. Марина підійшла ближче, напружила слух.
— Ей ви, міщани! — горлав рудий здоровило. — Під загрозою кари йдіть усі на гору Киселівку!
"Чого це я туди йтиму?" — подумала Марина.
— Йдіть на гору Киселівку! — не вгавав огласник. — Йдіть на гору Киселівку! Таке довеління єгомосці польного гетьмана Потоцького. На горі Киселівці будуть карати відомих бунтарів, прибічників самозваного гетьмана Павлюка, коваля Кизима і сина його... Йдіть на гору Киселівку!"
"Кизима і сина його", — повторила подумки Марина і відчула, як у неї підкошуються ноги, а перед очима запурхали чорні метелики... Хтось її підхопив під руки, хтось тер скроні снігом, доки вона не отямилася. А у вухах все ще лунало: "Кизима і сина його!"
Край вулиці стояв сліпий лірник з порожньою торбою через плече, за яку тримався посинілий від холоду і голоду хлопчик-поводир. Лірник дивився невидючими очима поперед себе, повільно крутив ручку ліри і під тужливі звуки тремтливим старечим голосом співав:
Та на біду, на горе козак уродився:
В чистім полі край дороги
ляшкам знадобився.
У неділеньку вранці тая славонька
стала:
Взяли ляшки сіромаху, забили в кайдани.
Ой, на руки кайдани,
на ноги скрипиці,
Та й вкинули сіромаху
у темну темницю...
— Люди добрі, — прошепотіла Марина, — покажіть мені, де та проклята Киселівка?..
Голос сліпого лірника забринів раптом з негаданою силою:
Та приїжджає жовнір,
став його питати:
"Чи є в тебе, козаченьку,
отець, рідна мати?"
"Ой, є в мене родина —
вся Україна!.."
Як дісталася до Киселівки, Марина не пам'ятає. Туди йшло багато киян, і з кожною вулицею їх більшало і більшало. Десь грімкотіли барабани, кричали огласники, носилися на конях гусари в чорних обладунках, а люд все плив і плив, сумний, зажурений... Натовп ніс Марину, вона майже не відчувала землі під ногами, а в її вухах все лунало й лунало: "Кизима і сина його..." І вона все ще не могла повірити, що то батько її і брат… Пливла в натовпі, а бачила рідне місто Черкаси... Свій двір, де ще дівчинкою зростала. Гула кузня, гоготів вогонь у горні... Бачила, як батько вихоплює з горна малинове залізо, кладе його на ковадло... Дзень-бом, дзень-бом... Іскри так і шугають навсібіч, наче зграйки золотих метеликів пурхають... Дзень-бом, дзень-бом...
— Спіши, сину, кувати залізо, покіль воно гаряче! ~ повторює батько своє улюблене прислів'я. Вони обоє, і батько, і син, як дві краплі води схожі, закіптявлені сажею, червоні від горна, дужі, напрочуд веселі, тільки поблискують білими зубами... Дзень-бом, дзень-бом… З раннього рана й до темна дзвенить кузня, шугають іскри з-під молотів, і Марині здається, що вони розлітаються по всьому світу, несучи людям добро й тепло... Ледве, бувало, — ні світ ні зоря, — загомонить кузня, а люди вже кажуть:
— Пора й нам за діло братися, в Кизимів кузня співає.
Марина пливе й пливе у юрмі, і здається, кінця-краю немає тій моторошній дорозі. То там, то тут зринають уривчасті розмови:
— Кого каратимуть?
— Кажуть, що Кизима з сином.
— Чули, в Лубнах повстання?
— Тепер всюди за коси беруться...
— То це той Кизим, що ковалював у Черкасах?
— Авжеж! Ліпшого коваля, ніж він, годі й шукати. Золоті в нього руки. Хотів щастя викувати, а смерть собі здобув...
...Дзень-бом, дзень-бом... Відколи себе Марина пам'ятає, відтоді й співала у їхньому дворі кузня. І скільки там перековано заліза на плуги й чересла, ножі й шаблі, на борони й колеса!.. А якось батько викував квітку із заліза. Що то була за краса!.. Кожен листочок — як живий. Дихнеш — затремтить...
— А чого вона чорна? — запитала Марина.
— Бо праця наша чорна і хліб наш чорний, — відповів батько.