— Ех, пороху сюди!.. Дві бочки пороху — і редут злетів би вгору!
У таборі вже зчинилася стрілянина, поляки, на ходу ведучи вогонь, посунули до редуту. Скинути решту важких гармат вже не було коли, і козаки мусили відійти у свій табір, попутно прихопивши кілька малих гармат та прорідивши жовнірів у шанцях. Поляки так були нажахані нічним нападом, що до самого ранку простояли з рушницями в руках.
...Ледве Гуня спустився з валу, як старшина Козир зловтішно протягнув:
— А що?.. Вкусив ляшків? Не я казав, що з цієї затії нічого не вийде?!
— Стукніть того крикуна в тім'я! — обурився хтось з козаків. — Горлопанити він тямить, а сам з-за валу й носа не виткне!
Але старшина заступилася за Козиря.
— Стукнути не штука. Ви ліпше послухайте, що він радить.
— Я ж про вас, козаки, піклуюся! — надривав горло Козир. — Про шиї ваші і голови. Хіба ви сліпці? Хіба не бачите, що ми на краю прірви? Крім загибелі, нас нічого не чекає. З таким упертим гетьманом ми всі опинимося на тім світі. Він сам гине і нас в домовину тягне. Пропоную негайно відрядити делегацію до Потоцького.
— Правильно! — загуділа старшина. — Воліємо переговори!
— Ну й цілуйте ляхів у сідниці! — кричали козаки. — Ми не для того взялися за шаблі, щоб з панотою мириться!
— Воліємо нового гетьмана! — крикнув Ворожбит.
— Чи ж не Козиря, бува? Ха-ха-ха!
— 3 Козиря такий гетьман, як із шила леміш!
— Як з квача притика!
— Хай Гуня говорить!
— Панове братчики! — заговорив Гуня, як гамір трохи влігся. — Колись я чув від одного попа: коли царство розділиться у собі, не устоїть те царство! Наш табір розділився, бо його навпіл перебігла чорна кішка.
— Не вірте йому, козаки! — загаласував Козир. — Я не чорна кішка! Гуня веде вас до загибелі, а я хочу ваші голови порятувати!
— Рятуєш наші шиї, аби пани мали на що ярма надівати? — запитав Гуня, і Козир осікся. — Ні, пане Козирю. На вільних козаків панство до скону віку не надіне ярма. Бо ми тоді будемо не козаками, а волами. Бидлом! Коли ми й загинемо, пане Козирю, то лицарями, а не бидлом! Де ви бачили орла, котрий сам собі обламував би крила? Де ви бачили ріку, котра б сама собі загачувала путь? Воля — ось наші крила і наша путь!
— Чи ти ба! — вигукнув Козир. — Мовби ви злиняєте, коли помиритеся з ляхами? Ліпше бидлом жити, аніж лицарем у землі гнити!
— Оце вже ти все сказав! — вигукнув Гуня. — Всю свою душу вивернув.
— Не слухайте Гуні! — затявся Козир. — Не велемовність нас врятує, а розум. Востаннє вас закликаю: отямтеся! Облогові гармати знесуть вас з землі!
— Воліємо переговори! — кричала старшина. — Вдосвіта посилаймо послів до Потоцького.
— Що ж, — сказав Гуня, — якщо в нашому таборі немає єдності — ворог його здолає. Без єдності немає сили. — Повернувся до Козиря та його прибічників: — Хочете, панове, лізти в панські ярма — лізьте! А хто хоче бути лицарем — приставайте до мене! Я не обіцяю вам життя, але честі нашої козацької ми не втратимо, не заплямуємо її угодництвом з панами. Хто хоче жити бидлом — приставайте до Козиря, хто хоче відійти на Січ, аби й далі боротися, — приставайте до мене! Вночі ми спустимось до Дніпра, роздобудемо човни і попливемо за пороги!
— І пливіть! — кричав Козир. — А ми розійдемося по хатах.
— О ні, — сказав Гуня, — вірити панській ласці — все одно що з гадюкою цілуватися і думати, що не вкусить.
Опівночі Гуня востаннє обійшов табір, потім довго стояв на кручі. Далеко внизу білів Дніпро і глухо шумів, несучи свої прудкі води на Низ, за пороги...
"Коли наш табір розділився навпіл, єдності вже не буде. А отже, й перемоги. Треба йти на Січ, — думав Гуня. — Це єдиний вихід. Міцніти, збирати нові сили для майбутніх битв. Ні за яких умов козацька шабля не схилиться перед панською пугою".
Коли повернувся з кручі, табір вже розділився на два загони. Реєстрові старшини Роман Пешта, Іван Боярин та Василь Сакун вимагали негайно йти на переговори до Потоцького. Другий, більший, загін стояв за Гуню: йти на Січ і гуртувати нові сили.
— Братове! — тихо мовив Гуня. — Швидше мені зітнуть голову, аніж я піду на поклон до катюг мого народу. Я козак і взявся за шаблю не для того, аби панству оселедцем кланятись. Ми відійдемо. Але це не поразка. Дух наш гордий і незламний. Ми зробили, що могли, але в нас виявилося ще замало сил. Мусимо їх збирати. Для нових битв за волю і щастя нашого підневільного люду. Подивіться, товариші, на кручу. Внизу шумить наш славний Дніпро. І хоч круча крута, але ми спустимось до Дніпра. На Січ, братове, в лицарське гніздо!
Вдосвіта козаки, котрі не пристали на угоду з панами, на чолі з Гунею спустилися по стрімкій кручі до Дніпра і зникли в тумані...
Вранці Потоцький прийняв купку реєстрових старшин, прихильників угоди. Він не приховував своєї радості, коли старшина покірно кланялась йому, знявши шапки...
— Ваша милість, ласкавий мосьпане польний гетьмане! — квапно заторохтів Козир. — Гетьман Гуня зі своїми прибічниками вночі залишив табір. Ми не пристали до нього, а б'ємо чолом вашій ясновельможній милості з сподіванками на ласку і прощення всіх наших вольних і невольних гріхів. Вірною службою на користь Речі Посполитій ми спокутуємо свої гріхи. Страшний грішник не той, хто грішить, а той, хто не кається!
Потоцький кивнув.
Козир полегшено перевів подих.
— Ми згодні підписати з вашою милістю договір і розійтися по хатах, — покірно схилив голову Козир.
— Нарешті! — не втримавшись, вигукнув Потоцький. — Давно б так. А ще б ліпше, якби ви взагалі хвостів не задирали!
— Каємось, вашмосць! — забубоніли делегати, — Постараємось бути у покорі, послужимо вашій милості ясновельможній.
— Вітаю вас, панове! — звернувся Потоцький до свого брата Станіслава та князя Вишневецького. — Повстання 1637 — 1638 років скінчилося! Переміг шляхетський меч!
— Віват! — вигукнув князь. — Славна вікторія віншує нашу зброю!
Станіслав Потоцький похмуро буркнув:
— Але хай ті лотри, котрі втекли на Січ, не чекають милостей. Шляхетський меч дістане їх і за порогами.
— Ми невдовзі відбудуємо Кодацьку фортецю і міцною оружною рукою станемо на Дніпрі! — мовив польний гетьман. — 3 Кодака почнемо наступ на Січ. А зараз будемо пити за нашу довгождану вікторію, панове! За золотий спокій у Речі Посполитій. 3 повстанням ми покінчили, а руський тлум на волостях вогнем випалимо!