Кононович важко зітхнув: це була правда. По хвилі запитав:
— А що ж далі буде?
— Заллємо очі реєстровцям оковитою. Хай жлуктять, хай задурманюють собі голови, менше думатимуть.
— О-о-о... — почав було гетьман.
Караїмович сплюнув і вийшов з намету. Довкола плив рідкий туман. І фортеця теж ніби пливла.
"А біс би забрав Джевагу! — подумки вилаявся Караїмович. — Чому він так довго чухається? Чи, мо’, жижки затремтіли?"
Оглянувся на свій табір. Сотники роздавали козакам оковиту. Вони юрмами гуділи біля бочок, розмахували руками, галасували... Караїмович скривився. Він велів понасипати в бочки з оковитою сушеного дурману. Доки до фортеці добиралися, оковита добре настоялась. Голову хіба ж так замакітрить. Хай жлуктять."
Глянув на фортецю і з подиву свиснув. Фортечна брама відчинилася, підйомний міст повільно опускався на рів. Чи не Джевага, бува?.. Стрепенувся... Та ось з фортеці вилетів вершник. Один-єдиний. Міст знову піднявся, брама зачинилася. Вершник мчав сюди, до табору реєстровців. Ось вій зупинився, замахав шапкою.
— Еге-ге-ей! — закричав. — Слухайте мене, реєстровці! Коли ви ще не стратили голів і маєте чим слухати й думати... Я — Дмитро Гуня... Отямтеся... Схаменіться!.. Ви ж не ляхи і не турки... Проти кого підняли зброю? Ми одної матері діти... Опам'ятайтеся, козаки! Не танцюйте під панську дудку. Бийте свою старшину і переходьте на наш бік... Хай живе вільна Україна!
Караїмович випалив з пістоля навмання.
— Чого роти пороззявляли?! — гаркнув на реєстровців. — На коней! Хапайте того крикуна! Не вірте йому... Запорожці вже давно зрадили Україну! Туркам її продали... Хапайте його. Бочку оковитої тій сотні, котра зловить Гуню!
Кількадесят реєстровців скочило в сідла і кинулися навперейми, намагаючись відрізати Гуню від фортеці. Але, на їхній подив, Гуня повернув зовсім у протилежний бік, з розгону влетів у Дніпро і поплив поруч з конем, тримаючись за сідло.
— Стріляйте! — закричав Караїмович. — В голову йому цільтеся, в голову! Бочку оковитої даю!
Реєстровці спішились біля води, аби краще було стріляти, але тут вдарили фортечні гармати, і трьох козаків наче вітром здуло. Решта спішно повернулися в табір. Гуня вже плив посеред Дніпра.
— Ах, чорт... — лаявся Караїмович і ладен був сам себе розірвати з досади й люті. — Гінець! На Січ подався. Не вистачало, щоб нам ще січовики в спину вдарили! Бражнику?! Де Бражник?
— Я тут, — підбіг сотник.
— Бери козаків і мчіть до фортеці! Кричіть: якщо запорожці видадуть нам Сулиму, то ми помилуємо їх. Інакше — голови геть! Чого витріщився? Ану, гайда до фортеці!
— Пане старшино! — погукав його один з реєстровців високий, довготелесий козак з рудими, аж вогнистими вусами. — Я думаю...
— Швидше думай! — нетерпляче перебив його Караїмович. — Хоча ваше діло не думати, а чинити, що старшина велить!
— От і лихо в тім, що ми не думаємо, — сказав довготелесий.
— Що-о?! — очі в старшини вилізли з орбіт. — Бунт? Непокора?
— Я гадаю... — тягнув реєстровець, — що Гуня правду казав... Ми українці, і вони українці... То чого ж нам кров проливати? Аби пани раділи та міцніше на наших шиях сиділи?
— Он воно що? — аж позеленів Караїмович — Ця потолоч вже думати почала? Вона вже з тими лотрами збирається заприязнити? Так? Та я велю тобі негайно вирвати язика!
— Всім язики не повириваєш, — повагом відповів довготелесий. — І очі оковитою всім не заллєш.
— Ах ти ж!.. — задихнувся старшина. — Смієш ще пасталакати, бидло?! Та я ж тобі!..
Не тямлячи себе, вхопив пістоля і вистрілив прямо в обличчя довготелесому.. Реєстровці насуплено мовчали.
— Так буде вчинено з кожним, хто посміє відкрити свого смердючого рота! — вигукнув Караїмович. — Ви лицарі його мосці короля, а не лотри з чорного лісу! — Накинувся на Бражника: — А ти чого баньки вилупив, остолопе? Ану марш до фортеці!.. Кричіть, щоб Сулиму нам видали. Басараб! Де Басараб? Дайте ще оковитої реєстровцям. Хай п'ють та менше думають!
Розділ тринадцятий
Дмитро Гуня здолав половину шляху до Базавлука. Не шкодував коня і, перепливши Дніпро, нісся степами як несамовитий. Якась неясна, глуха тривога підганяла його щомиті. Спинився лише за Гострою Могилою, коли пролунав вибух, від якого задвигтіла земля, й кінь мимовільно збився з швидкого клусу... Ген-ген кружляло гайвороння... Дмитро спохватився і знову пустив коня вчвал. Полетів навстріч степ, засвистів у вухах вітер. Хлопець любив швидку їзду. Та цього разу не відчував насолоди від того. Тривога за долю товариства у фортеці гризла його серце. Тільки б швидше дістатися до сторожової вежі. Там сидить козак-сторожовик, йому далеко видно. Гнав і гнав коня. Десь тут має бути бекет. Хатина, плетена з лози, глиною обмазана, кураєм крита. Козацька залога щодень в роз'їздах, але один козак незмінне лишається на чатах. 3 високої вежі пильнує обрій. В нього й дізнається, що то за вибух... У бекетників він поміняє коня й хутко дістанеться Січі.
Дорога то спускалася в балку, то знову вибігала на рівнину Обабіч стіною стоїть тирса. Степ і степ. А на видноколі кряжі синіють. Поодинокі дерева задумливо стоять. Орли над степом кружляють. Тиша і спокій. Мудрий і величний спокій. І Гуня відчув, що потроху вгамовується. Степ завсіди заспокійливо діяв на нього, в степу люди зростають неквапливі, мудрі... Перш ніж рота розкрити —довго думають, люльку смокчучи...
Та ось і бекет. Ще здалеку Гуня побачив край дороги на могилі сторожову вежу Неподалік хатка стояла. Зіркі гінцеві очі вгледіли на вежі козака Він стояв, спершись на бильце, й мрійливо дивився вдалеч... В Гуні відлягло від серця. Вартовий спокійно дивиться в степ, отож довкола спокійно. Коли б тривога яка чи біда, він підпалив би солому, що лежала біля нього. І шугнув би густий вогонь у небо, німо волаючи, біда! І на інших би вежах спалахнули б вогні, і так аж до самої Січі.
Але що ж за вибух стався в степу?
Посланець повернув коня до вежі. Поблизу не видно ні козаків, ні їхніх коней Але спершу Гуня не надав тому особливого значення. Козаки-бекетники, напевне, в роз'їзді: пантрують шляхи від одного бекету до іншого.
— Гей, козаче, заснув? — крикнув, хвацько підлетівши до вежі. — Ай-ай, а ще на чатах!..