"Вона, — думає Скидан, — та, що кричала звечора... Замучили, душогуби".
І, потрясаючи шаблею, на якій спалахують зорі, Скидан шалено кричить на увесь Чигирин:
— Вставайте, люди-и-и! До зброї! Смерть ворогам! Над Чигирином шугнуло полум'я.
Розділ третій
Повернувши Кодак, шляхта зібралася на сейм у Варшаві, де наполягала, аби король негайно розпустив українські реєстрові полки.
— Хто, як не реєстровці, призвідці всіх бунтів і повстань на Україні? — вигукували магнати. — Адже без них жодна пожежа не загориться в маєстаті!
Одначе король мав іншу думку: без реєстрових козаків Польща не могла б захищатися від численних набігів турків і татар. Тому на розпуск реєстру король не погодився. З тим і сейм закінчився. Магнатство стало в опозицію королю. Маючи свої власні, надвірні війська, магнати що хотіли, те й робили на Україні. Перш за все вони почали самовільно обертати реєстрових козаків на своїх хлопів, чинили безчинства серед селян і міщан.
Весна 1637 року на Україні була тривожною. Першим повстав, перебивши жовнірів, Чигирин. Карпо Скидан почав виганяти ляхів з Чигиринського староства. За ним підняв реєстровців полковник Семен Биховець. Він повів своїх козаків на Січ, де, ходили чутки, реєстровий сотник Павлюк, вибраний повстанцями на гетьмана, готував військо до походу на Україну. Ті ж реєстровці, котрі лишилися на волостях, тільки й чекали повстанського гетьмана. Старшина почувала себе як на бочках з порохом.
Непевне було і панство. Щоночі горіли фільварки, селяни продавали воли, купляли собі коней і, озброївшись чим попало, а здебільшого вилами й косами, цілими загонами прибували на острів Базавлук.
На Вкраїні запахло повстанням.
Тієї весни рідко який день випадав, щоб на Січ не прибували селяни-втікачі, міщани, реєстровці. Мчали кінно сотнями, сунули гуртами з ціпами, косами, сокирами, а то й просто з дрючками в руках. Січ гула, як вулик перед роїнням. Яків Остряниця збився з ніг, розташовуючи прибулих. Ні вдень, ні вночі не знав він спокою, метушився, гарячкував, хапався за голову:
— Люд як плавом пливе! Та де ж я приткну їх?
— Де хочеш, отамане, там і притикай, аби лишень у те військо, що панів колошкатиме, — статечно казали дядьки з косами та вилами.
— А може, вас у те військо, що паноту по голівках гладитиме? — весело питався Остряниця. — Не все ж їх колошкати, треба ж і погладити.
— А погладимо, та проти шерсті! – перекладали дядьки коси з плеча на плече. — Цеї весни добряче погладимо!
В їхніх неквапливих, гречних рухах, мові стільки вчувається впевненості і сили, що Остряниця вірив, з такими людьми не промахнешся. Лише дай їм зброю, поведи на Україну!
— Ходімте, братове, десь і вас приткну.
"Притикає" Остряниця щодня, і чим більшає повстанців на Січі, тим міцнішає в ньому віра у перемогу. А зовсім же недавно не горів отаман, а ледве тлів... Після того, як його порятував Дмитро Гуня, всю зиму прокачався він у колишньому зимівнику Хвеська Солодкого, заледве його на ноги Касян Коляда поставив.
— Дякуй, отамане, своїй долі та Гуні, котрий тебе замалим мертвого в тирсі надибав, — казав йому на прощання Коляда. — Мабуть, ти в сорочці народився, ще не одну весну ряст топтатимеш. Ходи здоровий! Коли вижив, на щось та знадобиться твоя голова!
— Про Сулиму нічого не чути? — сумно запитав Остряниця.
— Невеселі речі, — спохмурнів Коляда. — Стратили його ляхи у Варшаві. А Павлюк буцімто врятувався, та де він зараз, того ніхто не відає. Дмитро Гуня живий. Відбийся від ногайців, коли ті на зимівник напали, і гайнув на Січ.
Гуня й справді був на Січі, а про Павлюка ні слуху ні духу. Одні запевняли, що він утік, інші — що його разом з Сулимою стратили у Варшаві. Хтозна, кому й вірити... Тяжко переніс Остряниця загибель свого побратима. Ніби й духом тоді підупав. На душу безнадія насунула, відчай докучав. В такі хвилини йому здавалося, що марна всяка подальша боротьба, що не судилося Україні бути вільною і незалежною. Бо хто тільки не піднімав повстання, і марно. Великою кров'ю закінчувалося. І не рік, не два це триває. Поразка за поразкою...
Від тих думок-терзань не знаходив собі місця. Та досить було по весні Павлюкові з'явитись, як ожив Остряниця, скинув з себе машкару безнадії, відігнав сумніви... Чим більше прибувало на Січ втікачів, тим міцнішала в ньому віра, що не все ще втрачено. Повстанське військо збільшувалося з кожним днем. Місця не вистачало, й Остряниця "притикав" прибулих в січовій слободі, але й там невдовзі стало так тісно, що ні проїхать, ні пройти. Спали просто неба, на вуличках і майданах. А коли й слободу запрудили, довелося нашвидкуруч тулити курені з очерету понад Дніпром, і по деякому часі там виросло ціле містечко. Остряниця хоч і присісти не мав за клопотами, але почувався як ніколи щасливим.
— Тісно, батьку? — питався Дмитро Гуня, коли вони здибувалися.
— Тісно, синку, тісно! — весело вигукував Остряниця. — Так тісно, що й пальця ніде приткнути!
— А ти його, батьку, з собою носи! — жартує Гуня. — Дай Боже, щоб ще тісніше було.
— Буде, Дмитре, он уже новий гурт до нас простує.
— Агов, пане отамане, — гукають прибулі. — Де б нам місце вибрати?
Перед Остряницею гурт вершників. Відразу побачив, не мастаки вони в сідлах сидіти, бо тримались абияк, — наче снопи з воза поперекошувалися. В солом'яних брилях, в латаних-перелатаних сорочках, з порепаними руками. В того сокира за поясом, в іншого довгий шворінь чи коса до кісся сторч припасована, а в того поперек луки дрюк лежить замашний.
Остряниця головою похитав, добродушно мовив:
— Але ж і воїнство!.. Де ж вас подіти?
— Дівай де хочеш, а назад не повернемо голобель, — гудуть дядьки. — Панів хочемо воювати.
— Хоч ми й з порожніми руками, та серця наші сповнені гніву і помсти, — озвався високий чорнявий чоловік, на вигляд він був ще моложавий, хоч вуса його і взялися сивиною. —Треба буде, й кулаками повоюємо, а там і зброю в панів захопимо. Аби лишень почати.
Він чи не єдиний з-поміж дядьків тримався на коні хвацько і впевнено, наче зрісся з кульбакою. На поясі висіла шабля, за плечима — мушкет. Смушкова шапка набакир заломлена, чорні блискучі очі повні вогню і снаги.