— Романе! — зойкнула Олена. — Ти живий?. Роман був у непам'яті. Олена схопила простирадло, розірвала надвоє, швидко перев'язала Роману груди.. Знову грякнули постріли. Дві кулі, одна за одною, дзизнули в неї над вухом і впилися в протилежну стіну. Не тямлячи себе від люті, Олена схопила рушницю... До челядської біг жовніра Олена, майже не цілячись, вистрілила. Жовнір змахнув руками, мовби на всьому бігу наткнувся на невидиму стіну, й упав набік... Жовніри, котрі трюхикали за ним, позадкували й сипонули під захисток білих колон.
Олена в розпачі схилилася над Романом... Що робити? Та ось її погляд упав на бічне вікно. Олена кольбою рушниці вибила скло і виглянула. В цьому закутні між челядською і стайнею жовнірів не було. Олена схопила Романа обіруч, поклала його на підвіконня, так, щоб по той бік звисала голова й руки, сама вискочила у двір, поклала собі на спину Романову голову, схопила його за руки і з трудом витягла з челядської... Далі бігла зігнувшись під вагою Романа. Так вона здолала закутень між челядською і стайнею, обігнула льодовню і поза старою покинутою броварнею вибралася до глухої білої стіни, що оточувала палац. Чула, як позад неї галасували жовніри, і бігла з останніх сил, несучи закривавленого Романа. Ноша випорскувала в неї з рук, його ноги важко волочилися по землі, гальмували біг, Олена присідала, підтягувала його на себе і знову простувала...
Так Олена з останніх сил дісталася до бузкових купив, котрі густо розрослися попід стіною. Стала на коліна, розсунула кущ, поглядом віднайшла лаз. Затягла лід кущ Романа, потім вигребла хмиз та сміття, яке нанесли у дірку стічні води, пролізла сама, до крові обдерши плече, але навіть не звернула на те уваги, і з великим трудом протягла Романа... Знесиліла так, що довго відхекувалась, опустивши голову, поволі приходячи в себе...
— А добряче ми поколошкали панів жовнірів! — зненацька вигукнув Роман і весело на неї глянув.
— Романе! — зойкнула Олена, та Роман знову впав у непам'ять.
Олена понесла його через вигін і пірнула в густі вишняки неподалік церкви. Спіткнувшись об сплетене гілля, впала, полежала, приходячи в себе та витираючи кров з розідраної щоки. Ліпшої схованки годі було й шукати. Ось тут вони й перечасують лихо, бо з села зараз не вийдеш, напевне, воно оточене з усіх боків. Олена затягла Романа в густіший кущ і сама лягла поруч. Та Роман захрипів, Олена схопилася, поправила пов'язку у нього на грудях, запхнула під неї свою хустку, щоб хоч якось спинити кров... Зненацька за вишняком закричали жінки, заплакали діти. Хтось біг і волав про порятунок...
— Сюди, миряни, сюди — почула вона голос панотця Никодима. — Нас порятує Божа обитель.
Олена поповзла вишняком і, розсунувши кущ, побачила, що перелякані жінки, несучи на руках дітей, біжать у церкву. Вона якусь мить гадала, чи не понести й Романа в церкву, адже Бог мусив захистити їх у своєму храмі... Тільки хотіла було звестися, як помітила, що до церкви вже мчать жовніри на конях... Останні жінки встигли вбігти в церкву, і двері зачинилися. Біля дверей лишився лише Никодим. Тримаючи обома руками великого мідного хреста і високо піднімаючи його над головою, панотець ступив навстріч жовнірам:
— Іменем Господа Бога заклинаю: спиніться, іроди!.. Бог усе бачить... Не минути вам Божої кари небесної!..
Передній жовнір пролетів мимо старого панотця, махнув шаблею, з свистом розсікаючи повітря, і панотець упав, розрубаний надвоє, заливаючи своєю кров’ю мідний хрест...
Аби стримати нелюдський крик, Олена до болю вп'ялася зубами в свою руку й заніміла, дивлячись, як жовніри згрібають солому. Вона ще гаразд не розуміла, що вони будуть робити, але страшна здогадка блискавкою вдарила в мозок. Жовніри підпалюють церкву.
Церква була дерев'яна, легенька й суха і спалахнула в одну мить... Але Олена вже того не бачила, від страшного видовиська втратила свідомість і заклякла...
Розділ сьомий
Все літо клекотіла Україна.
По містах і селах, на майданах і ярмарках слухали люди універсали повстанського гетьмана Павлюка.
"Йдіть на Січ! — закликали універсали. — Зібравшись, ми вкупі підемо на Україну здобувати собі долю і волю. Воля або смерть!"
І селяни продавали волів, купляли коней і цілими загонами прибували на Січ. За пороги втікали міщани, реєстрові козаки, всі ті, хто донедавна був бидлом і хлопом, ставали товаришами по зброї.
Україна клекотіла, Україну лихоманило...
Терпіти вже більше ніхто не міг.
Люд рвався в бій. "Де наш гетьман?" — нісся клич Україною.
І гетьман з'явився
У серпні 1637 року Павлюк на чолі великого повстанського війська, що складалося з запорожців під орудою старшини Остряниці, реєстрових козаків полковників Скидана і Биховця та численних загонів селян і міщан, над якими старшинував недавній полтавський урядник Гордій Чурай, з гарматами та обозами вирушив на Східну Україну. Дванадцятого серпня гетьман підійшов до невеличкого містечка Крилова, котре стояло на річці Тясмині, в одній милі від Дніпра Побачивши в степу повстанське військо, міщани вдарили у дзвони, вбили свого старосту, перебили драбантів і хлібом та сіллю зустріли Павлюка при в'їзді у місто.
— Коли ми так і далі будемо захоплювати міста, то я, мабуть, ні разу з свого пістоля не стрельну, — жартував Остряниця.
— Боюсь, але в твоєму пістолі може не вистачить куль, —докинув Биховець. — Ляхів стільки розплодилося на Україні, що й куль на всіх не настачиш!
— Ех, коли б ми оце в Полтаву входили, то нам би шлях устеляли вишиваними рушниками! — вигукнув Гордій Чурай.
— Гордій снить своєю Полтавою, — добродушно мовив Скидан.
— Так як же ти не будеш нею марити, коли кращого краю, як полтавський, по всій Україні не знайдеш! — ще запальніше вигукнув Чурай. — Ось давайте махнемо в Полтаву, на власні очі переконаєтесь.
— Далеко нам ще до Полтави, — посміхнувся Павлюк. — А то б подивилися, що то за благословенний край, про який щодня тільки й торочить Гордій. — На Чурая уважно подивився. — Бачу тугу в твоїх очах, Гордію. Сім'ю, мабуть, лишив?
— Над самою Ворсклою моя хатина стоїть, — замріяно-журно мовив Чурай. — По весні вишні як заквітнуть, ну, прямо тобі рай! – Зітхнув. — Та довелося з того раю п'ятами накивати . А якби ви почули, отамани, як співає моя дочка!.. Що той соловейко моя Маринка! Дванадцять літ їй, а як заспіває, вся Полтава слухає!