Скидан здивовано на них подивився, легенько свиснув, пересунув шапку з потилиці на лоб і поїхав до табору, лишивши їх наодинці. Та вони навіть на помітили його відсутності.
— Оленко... — прошепотів Павлюк, наче в якомусь сні. — Не може бути, що це ти... В шоломі, кольчузі... І кінь бойовий під тобою. І гіркота в твоїх очах...
Перед ним сиділа на коні не юна тендітна дівчинка, яку колись Павлюк вперше покохав і котру несміло вперше поцілував... Ні, перед ним була змужніла жінка, схожа і не схожа на його Оленку. Хіба що карі очі... Але в очах не весела безтурботна радість, як тоді, а сум, біль, під очима — сині кола. Вуста міцно стиснені, в куточках уст залягли гіркі зморшки. Вона і не вона... Не такою уявляв Павлюк зустріч зі своїм коханням. Не кинулись одне до одного, не зашарілась Олена, навіть не усміхнулась. Вона далека від нього в цю мить. І чужа... Ніби й не було колись між ними палкого та щирого кохання... У Павлюка похололо на серці, коли відчув, що Олена вже не його, що він для неї чужий...
— Оленко?..
— Що, пане гетьмане?
— Але колись я був для тебе просто Павлусем.
В очах її забриніли сльози.
— Що з тобою, Оленко? В твоїх очах стільки горя й печалі!
— Н-немає... — голос її затремтів, — Романа... Мого Романа...
Павлюк міцніше стис ногами боки коня. Вони таки й справді чужі. Він втратив її назавжди. А серце не хотіло вірити.
— Не осуджуй мене, що так сталося, — раптом квапно промовила вона. — Ми з тобою цілий вік не бачились. А що було – те за водою спливло. Ось так, Павлусику.
— Але я й досі тебе кохаю.
— Забудь мене, ради Бога, — тихо мовила Олена. — Я іншому віддалася… І була з ним щаслива. А вчора... вночі... він загинув. В селі Нетребах над Россю.
— Оленко!
— Мовчи!.. Я приїхала не до Павла, а до гетьмана Павлюка! Прощай. Павлусю, навіки! Здрастуй, пане гетьмане!
Була Зелена неділя. Зелена, клечальна, та ще й русальна… У вербовому вітті, що звисало до ставу, кувала зозуля. В ставу сплескувала риба... Павло стояв під вербою, а парубки сиділи колом і ліниво розглядали його з ніг до голови. Вони були, як на підбір, усі гарні, ставні, у вишиваних сорочках, різнобарвних шароварах, смушкових шапках. Наче князі. Павло боявся їм глянути в очі. Вони, парубки, господарі всіх гулянок і вечорниць, а він так собі, хлоп'я-пахоля.
— Ти диви-и, — ліниво тягнув котрийсь, киваючи на Павла. — І коли воно виросло? Вчора ж у пісочку ще гралося.
Парубки незлобиво сміються.
Зрештою озивається їхній ватаг Данило Гарбуз, молодий чорновусий і чорнобровий парубок.
— Надивилося товариство на цього хлопчака?
— Та вже й очі болять, — відповідає товариство. — Витягся хлопець. Вже не Павло, а цілий Павлюк!
— Товариство шановне! — урочисто починає Данило Гарбуз. — Хлопець нашого села Павло Бут, син Мини Бута, якому вже сповнилося шістнадцять літ, прохає нас прийняти його в наше парубоцьке товариство. Щоб він мав змогу ходити з нами на вечорниці до дівчат і більше не водитися з дітлахами. Чи так я кажу, хлопче?
— Так! — озивається Павло. — Прошу вас, шановні парубки, прийняти мене у своє товариство.
— Ти диви-и... — тягне хтось. — Молоко ще он на губах не обсохло.
— А ви не смійтеся! — Павло стискує кулаки. — Бо можу і боки вам нам'яти!
— Ох-ох!
— Го-го-го!..
Парубки ліниво регочуть на траві.
— Еге, та воно ніби й на парубка вже схоже!
— Де там... Підпарубчак!
— А будеш слухати старших? — питає Данило Гарбуз.
— Буду!
Парубки переглядаються між собою.
— А чого ж... Можна й прийняти...
— Приймаємо, хлопець він лепський, худої слави не має і наше чесне парубоцтво ганьбити не буде!
Данило Гарбуз легко схоплюється на ноги.
— Тоді, шановне товариство, коронуймо хлопця Павла Бута на парубка Павлюка. Та хай він уже з нами на гульки ходить.
...Увечері Павло частував парубків горілкою, частував уже як рівний рівних, як парубок парубків.
— Ну, Павлюче, виходь сьогодні на вулицю та назнавай собі дівчину! — ляснув його по спині Данило Гарбуз.
Та Павло вже давно назнав дівчину.
Того ж вечора подався на знайомий куток, де Мирошниченки мешкали. Ось і перелаз…
— Оленко!
— Ой, хто там? — почувся тоненький зляканий голосок.
— Це я, Павло...
— Цур тобі пек, отак налякав! — Оленка посміхалася.
— Оленко...
— Забув, як звати?
Він дивився на неї, боячись дихнути, на її ніжне, ще дитяче личко, на карі очі, в яких було стільки подиву і ще чогось весняного, незбагненного...
— Ти чого на мене так дивишся?
— А хіба ти засватана?
— Може, й засватана... — повела тонкою бровою.
— Та я тим сватам таких духопелків надаю, що й дорогу на цей куток забудуть!
Тин затріщав під Павлюком.
— Божевільний, уже тин трощикує! — сплеснула Оленка руками, і її дзвінкий сміх так і полинув над вечоровим селом.
— А ти знаєш, хто я?.. — Павло аж випростався.
— Павлусик... — пирхнула Оленка.
— Еге, я вже Павлюк! І не хлопець, а парубок! — гордо вигукнув він. — Мене парубки коронували біля ставу.
— Ой людоньки, він уже парубок! — Оленка вдруге сплеснула руками. — Ця дитина вже парубок! Може, ти ще й на вечорниці побіжиш?
— І побіжу!
— Овва!.. Яке пахоля!..
Вона дивилася на нього широко відкритими чистими очима, в зіницях яких спалахували вечірні зірниці... І Павлюк незчувся, як обхопив її тоненький стан, несміливо ткнувся губами її щоки й відчув щось м'яке, ніжно-холодне, наче м'ята, але бентежне, досі йому незнане...
— Божевільне пахоля!..
Олена, зашарівшись, втекла, а він, щасливий і гордий, землі не чуючи під ногами, всю ніч ходив біля ставу та виспівував:
Так націлувався,
Так намилувався,
Як у садку соловейко
Та й нащебетався…
...В'їжджали в Мошки, як уже вечоріло.
— Оленко… Не треба плакати…
Їхні коні йшли поруч, Павлюк простяг руку і, ледь повагавшись, поклав Олені на плече.
— Я прошу тебе...
Вона раптом схопила його руку, притулилась до неї щокою, і він відчув, як йому на руку закапали сльози.
— Ти нічого не розумієш, Павле... — і відпустила його руку. — Мені світ без Романа померк... А нам з тобою не судилося...
— Коли я йшов у козаки, то не думав, що назавжди тебе втрачаю.
— І я не думала... — Олена дивилася прямо поперед себе, далека і чужа. — Я чекала тебе... Ти навіть не знаєш, як я тебе виглядала! А потім у село заскочили людолови. Зненацька, в неділю рано-вранці. Попіл з села лишився та руїни. А нас, дівчат, похапали яничарники, за коси пов'язали одна до одної... Я кричала... Тебе гукала... Коханим називала...