— За мною, пани-молодці! Нагодуємо ляхів козацькою крицею!
Забачивши козаків, жовніри сипонули чимскоріше до лісу.
— Ага-га-га! — кричав Скидан, звівшись у стременах. — Що, пани-ляхи, ляки напали?!
Кілька десятків гусарів наздогнали і зрубали на ходу, але далі переслідувати відступаючих Скидан не захотів. З лісу вдарили гармати, і над полем наче хуртовина пронеслася.
— Козаки, назад! — крикнув Скидан. — Провітрили коней — і досить! Розвідаємо, що то за гармати, а там видно буде!
Кінь Скидана, наткнувшись на трупи в чорних обладунках, захропів і шарахнувся вбік.
— Тю, дурний! — здивувався Скидан. — Нам живі ляхи не страшні, а ти мертвих харапудишся! То вже не вороги, а купа залізяччя.
Козаки на ходу підбирали шаблі, мечі та бойові сокири вбитих, але панцирів не чіпали: нащо вони козакам? В них груди міцніші за панцири. Повертаючись у місто, жваво гомоніли між собою: ляхи, мовляв, зовсім слабаки, коли понатягали на себе стільки залізяччя. Скидан сковзнув поглядом по вбитих, вгледів ляха з одним вусом. Другий був начисто зрізаний. Скидан притримав коня, придивляючись. Убитий був не гусар, без обладунку, в кунтуші й чорній шапці, але при зброї. І видався ніби знайомим.
— Ба!.. — насмішкувато вигукнув Скидан. — Та це ж пан підстароста корсунський... Як його в дідька? Пши... Пжи....
Вчувши той вигук, "труп" здригнувся й зіщулився, намагаючись вгрузнути в сніг.
— Пан Пшеджимирський! — нарешті згадав Скидан прізвище. — Ану вставайте, годі вам труситися у снігу. Їй-богу, ще простудитеся, чиряки висиплють.
— Я не боюсь чиряків! — хриплим голосом озвався пан підстароста.
— Ти диви-и, який сміливець! — похитав головою полковник.
Пшеджимирський посовався, посмикався на снігу і, кахикнувши, змушений був звестися, уникаючи дивитися на Скидана.
— Чи не ранувато пан підстароста у мертвяки записався? — глузливо вигукнув хтось з козаків. — Чи, мо’, з мертвяками краще, як із живими? Живого ще вб'ють, а мертвому що?
— Я лежав без пам'яті! — буркнув Пшеджимирський.
— Від ляку! — уточнив Скидан. — Ану, пане підстаросто, трюхикай попереду мого коня прямісінько в Корсунь!
— Що ж це ти, пане полковнику, одновусого захопив? — жартували козаки. — Чи гіршого не міг вибрати?
— Дав маху! — сміявся полковник.
На допиті пан підстароста благав його помилувати і навіть на коліна ставав та до Скидана руки простягав. Виявився він балакучим, виклав усе, що знав. За його словами виходило, що конфедерація уже закінчилася щасливо для Потоцького. Гетьман з одним полком просувається в напрямку Сахнового мосту на Росі. Коронна артилерія вирушила до Богуслава. А до Корсуня підійшли дві хоругви гусарів пана коронного стражника з артилерією, та ще кілька хоругов на підході або вже підійшли до лісу. Ляхи дуже поспішають, аби застукати козаків зненацька та захопити їхню артилерію.
— А вус хто ж тобі відкарнав?
— Пан польний гетьман, — скиглив пан Пшеджимирський. —Дуже він сердитий під гарячу руку. Велів ходити з одним вусом, доки я не відіб'ю у вас Корсуня.
— Хотів другий вус повернути? — гмикнув Скидан. — А голови не боїшся втратити? Подумай над цим, підстаросто!
Пшеджимирського заперли в льох, а Скидан знову піднявся на вал. Розглядав ліс, звідки била артилерія, і думав, що війна вже почалася. Тепер події закрутяться значно швидше. Звичайно, втримати Корсунь певний час він може, але в цьому немає потреби. Павлюк велів негайно йти в Мошни, де відбудеться вирішальний бій. Несподівана поява ворога дещо переінакшила плани. Доведеться трохи затриматись...
Ось із лісу густо посунули жовніри.
"Певно, підоспіли ще хоругви або й цілий полк, — подумав полковник. — Гусари, як найбільш хоробрі, поховалися в лісі, а жовнірів випхали вперед".
— Джуро! Передай козакам, щоб сідлали коней і чекали мене біля брами! — До гармашів: — Шліть ляхам гостинці!
Ледве жовніри наблизились на постріл, як гучно і лунко вдарили всі міські гармати, і перша лава атакуючих полетіла вгору ногами. Жовніри затупцяли на місці, позадкували і кинулись чимдуж до лісу. Але з лісу чорною хмарою висунули гусари й почали завертати жовнірів та гнати їх на приступ. Жовніри скорилися і знову почали шикуватись на полі і рушати на приступ.
Зненацька ліворуч з балки вискочив ще загін і понісся до жовнірів. Попереду летів вершник в шоломі і кольчузі, за його спиною маяв зелений кунтуш, надувалися поли, рукава, наче кунтуш намагався вхопитися за плечі вершника, аби не впасти. За ним мчала сотня чи трохи менше вершників, всі були у польському вбранні Скидан подумав було, що то поспішає підмога супротивникам, як зненацька передній вершник в шоломі й кольчузі, порівнявшись з жовніром, махнув шаблею, і той покотився в один бік, а його голова — в другий... Щемить — і загін, що вискочив з балки, запрацював шаблями, жовніри так і посипалися додолу.
Роздумувати не було коли, Скидан скочив на коня і крикнув:
— Ану, хлопці-молодці, шугніть, як блискавки, і допоможіть тим добрим людям впоратись з ляхами!..
...Короткий, але гарячий бій віддзвенів крицею і швидко згас. Ворог, всіявши поле трупами, поспішно втікав до лісу, під захист гармат, а скиданівці з невідомим загоном поверталися в місто. Поруч із Скиданом їхав той вершник у шоломі, кольчузі й зеленому кунтуші, що маяв у нього за спиною.
— Ви хто такі? — поспитав їх Скидан дорогою.
— А ви? — в свою чергу запитав вершник явно не чоловічий голосом, і Скидан побачив, що його лице ніжне, привабливе.
— Ми — павлюківді, — відповів Скидан, — повстанці.
— То звіть і нас повстанцями-павлюківцями, — посміхнувся ніжнолиций воїн з тонкими чорними бровами. — Ми довго вас шукали.
— Ти — жінка? — здявовано запитав Скидам у вершника й кахикнув з ніяковості, бо ще не доводилось йому бачити жінку-воїна.
— Олена Матусевич, — скупо всміхнулася вершниця. — А це мій чоловік Роман і мій загін.
— Загін в тебе добрий, — сказав Скадан. — Сам його в бою бачив. Але щоб жінка ним верховодила — про таке й не чув.
— Ця жінка варта кількох чоловіків! — гордо вигукнув Роман.
— А ти, чоловіченьку, не спіши хвалити свою жінку! — осадив його Скидан. — Сам бачив, чого варта твоя жіночка. Та й ти також. Ладна у вас сімеєчіка, дай Бог вам щастя. Ну а я — полковник Карпо Скидан.