— От і познайомились! — засміялась Олена. — Я така рада, що нарешті ми до своїх дісталися! Намикались в дорозі чимало.
Скидан з повагою поглянув на Олену, потім на Романа.
— Тобі, чоловіче, здається, і справді поталанило!
— Ще б пак! — аж розцвів Роман, — Як нікому!
— Помовчи, чоловіченьку, — зашарілась Олена.
— Чого це ви у лядському вбранні? — поцікавився Скидан.
— Свого не було, то ляхи поділилися, — відповіла Олена. — Коли їх притиснеш до стіни, вони щедрими робляться, подільчивими.
Олена розповіла, як їх гусари запирали в хлів та що з того вийшло.
— О, ми добряче тоді погуляли в селі! — вигукнув Роман. — П'ять хат, у яких спали гусари, з димом пішли. Разом з гусарами. Покульбачили ми гусарських коней — і гайда. По дорозі до нас чимало пристало повстанців, так і загін виріс.
-— Смерті не боїтеся? — швидко запитав Скидан.
— Не боїмося, пане полковнику, — відказала Олена. — Ми з Романом щасливі, а щасливі смерті не бояться!
Того ж вечора Скидан відіслав гінця до Павлюка в Мошни, передавши гетьману, в яких напрямках рухаються полки Потоцького, а сам велів козакам бути готовими до відходу на Мошни. Увесь вечір польські хоругви гарцювали побіля лісу, але на поле, куди діставали міські гармати, поткнутися не зважувалися.
"Чи не підлогу, бува, очікують? — подумав Скидан. — Чи не спробувати поживитися тими гарматами, що бухають з лісу? Була не була, а спробувати не завадить! Коли не вийде, то хоч ляхам сон зіпсуємо. А гармати нам зараз ой як потрібні!"
Ще звечора Скидан відібрав для вилазки найдосвідченіших і найкмітливіших козаків. Просилися й Роман з Оленою, та Скидан відмовив.
— Ви з дороги, то відпочивайте, бо завтра вас чекає похід! А ми вже й самі збігаємо до ляшків.
Опівночі сотня козаків на чолі з Скиданом поповзла на вилазку, огинаючи поле зліва, де було болото І куди, на випадок чого, полковник гадав заманити погоню. Те болото навіть взимку не замерзало, хіба що зашерхало та сяк-так сніжком його притрушувало... Невдовзі вони вже звелися на узлісся й, ховаючись за деревами та кущами, почали просуватися в глиб лісу. Там і побачили ворожий табір. На великій витоптаній галяві стояли перші намети, біля яких гнулися від морозу коні й походжала варта. Гармати, націлені жерлами в бік Корсуня, стояли півколом попереду табору. Біля них також тупцяв вартівник і бив об поли руками... Козаки підповзли ближче і залягли. Якусь мить Скидан вагався: що ліпше — напасти на табір і зчинити шарварок (з переляку сотня козаків за полк видасться) чи спробувати тихенько поцупити гармати? Зрештою він спинився на другому: гармати повстанцям зараз набагато важливіші.
Дав знак, і наперед виповзли "в'юни". Та ось вартові (два біля наметів і один біля гармат) зійшлися докупи, щось стиха між собою перемовлялися, набиваючи люльки тютюном. "В'юни" звалили їх у сніг беззвучно... Козаки тихо і безшумно заходилися знімати жерла гармат з лафетів (з лафетами та великими колесами по такому снігу все одно не витягнеш, а лафети можна й у Мошнах поробити). Кляті жерла були важкі, на кожне довелося ставити замалим не десяток козаків. Тож сотня Скидана, знявши десять гармат, вже було потяглася ланцюжком до узлісся, як зненацька в таборі спалахнула безладна стрілянина, почулися крики, лайка!
— Бігом, хлопці! — крикнув Скидан. — Хоч лусніть, а гармат не кидайте!
Та тільки встигли засапані й упрілі козаки з своєю ношею поминути узлісся, як їх настигла погоня. Довелося залягти й відстрілюватися. Ворог ховався за деревами на узліссі і тому був невидимий, козаки ж залягли на білій відкритій рівнині й чорніли на ній, як граки...
Скидан змушений був розділити козаків: один загін відстрілювався, не даючи змоги полякам вискочити з лісу, а другий тим часом поповзом перетягував гармати. Поляки, певно, здогадалися про це і юрмою висипали на узлісся... Скидан зрозумів, що навіть потопити гармати в болоті він уже не встигне. Довелося приймати бій. Скиданівці, облишивши гармати на снігу, кинулися навстріч ворогу. Блиснули шаблі, закипіла січа, мовчазна, люта. Зненацька з-за горба, що відгороджував від них болото, почали вибігати темні постаті, і з кожною хвилею їх все більшало і більшало.
— Рубай ляшків! — пролунав дзвінкий голос Олени Матусевич, і Скидан відчув полегшення: ну й жінка! І коли вона встигла?
— Хлопці-молодці! — повеселілим голосом крикнув Скидан. — Хапайте гармати і чимскоріше до міста!..
А сам кинувся до Олени та її людей. Бій спалахнув з новою силою. Поляки й повстанці рубалися мовчки, тільки криця скреготіла-дзвеніла та сніг під ногами почорнів.
— Ага-га-га! — почувся бадьорий голос Романа. — Відіб'ємо ваші замашки, пани ляшки!
Поляки не витримали натиску й почали відходити в глиб лісу, але козаки не мали достатніх сил, аби переслідувати. Обидві сторони, підбираючи вбитих та поранених, розійшлися: поляки в ліс, новаки в міст
— Коле ти встигла, відважна жінко? — вже біля міста Скидан розшукав Олену. — Я ж велів тобі лишатися за брамою.
— Довелося порушити ваше повеління, пане полковнику, і поповзти слідом за вами. На всяк випадок, а раптом що трапиться! — І гордо додала: — Як бачите, ми вчасно підоспіли.
— Десять замовлених гармат при нашій бідності — це вже велика поміч повстанцям. — Скидан помовчав, розкурюючи люльку. — Ех, молодята ви мої хороші та хоробрі!.. Ось витурлимо ляхів з Україна хіба ж таке весілля вам відгуляємо!.. — По хвилі зітхнув: — Тільки ж до перемога далеко, ой, далеко!..
Вдосвіта, як проспівали треті півні, Скидан покинув Корсунь. Захоплені в нічній вилазці гармати, а також міські були пов'язані на санях, і валка нечутне вислизнула з містечка в напрямку Дробовки… Пан підстароста Пшеджимирський повзав у Скидана в ногах, прохаючи помилування.
— Біс із тобою, живи! — буркнув Скидан. — Тебе вже раз покарали, відрізавши вуса, а я караних не караю. Геть з очей, гидень повзучий! Вдруге не плутайся в мене під ногами!
З тим і поїхали.
А вранці, як уже розвиднилось і вляглася снігова хвища, що добре замела сліди скиданівців, до Корсуня підійшов з двома полками й артилерією Потоцький. Не відаючи, хто в місті, він велів на всяк випадок обстріляти Корсунь. Але не встигли гармати й розвернутися, як а міських воріт виїхав вершник.