Генріх VIII

ДІЯ ЧЕТВЕРТА
СЦЕНА 1
Вулиця у Вестмінстері.
Назустріч один одному входять двоє дворян.
1-й дворянин Це знову ви! Рад бачить.
2-й дворянин Рад і я.
1-й дворянин Прийшли поглянути, як леді Анна
Ітиме з коронації?
2-й дворянин Звичайно.
Ми і востаннє зустрічались тут —
Як герцог Бекінгем вертався з суду.
1-й дворянин А й правда; тільки час той нам усім
Приніс печаль, цей — радість обіцяє.
2-й дворянин І добре, бо, святкуючи цей день,
Народ, я певен, виказав уповні
Свої вірнопідданчі почуття
(На що він, треба визнати по правді,
Готовий завжди) — стільки-бо довкола
Видовищ, маскарадів та процесій!
1-й дворянин Величніших, скажу я вам, і краще
Влаштованих не бачив я.
2-й дворянин Чи можна
Мені спитати, що то за папір
У вас в руках?
1-й дворянин Це список тих, кому
Припало право нині взяти участь
У коронації. Ось — герцог Сеффолк,
Лорд-розпорядник, далі — герцог Норфолк
Як лорд-гофмаршал... Прошу, прочитайте.
2-й дворянин Ні, дякую. Читав би, та мені
Цей ритуал відомий. А скажіть,
Що чути про принцесу Катаріну,
Вдову Артура? Як вона тепер?
1-й дворянин Скажу. Не так давно архієпископ
Кентерберійський і кількоро інших
Учених та шанованих братів
По ордену поїхали у Данстебл,
Шість миль від Амптхіла, бо там якраз
Жила принцеса, і водно її
До суду кликали, але намарно.
Коротше кажучи, на цій підставі
Та ще щоб повернути королю
Душевний спокій, всі ті вчені люди
Принцесі порішили дати розвід,
А шлюб недійсним визнати. По тому
її перевели у Кімболтон,
1 там вона нездужає.
2-й дворянин Сердешна!
О, сурми! Станьмо ближче — королева!
ПОРЯДОК КОРОНАЦІЙНОЇ ПРОЦЕСИ
Весело звучать фанфари, туш.
Тоді входять:
1. Двоє суддів. 2. Лорд-канцлер, перед яким несуть гаман з печат-
кою та булаву. 3. Хор. Спів, музика. 4. Мер Лондона, з булавою. За
ним — ге р о л ь д м ей.с т є р в лицарському спорядженні, з мідною золоченою
короною на голові. 5. Маркіз Дорсет із золотим скіпетром, в золотій піа-
короні. Поруч нього-граф С є р р є й, увінчаний графською діадемою, несе
срібну патерицю з голубом. В обох на грудях — ланцюги з емблемами орденів.
6. Герцог Сеффолк у мантії, з вінцем на голові, тримає довге біле берло
лорда-розпорядника. Поруч-герцог Норфолк з жезлом лорда-гофмарша-
ла й вінцем на голові. В обох — ланцюги ордену на грудях. 7. Четверо ба-
ронів П'ятьох портів несуть балдахін, під яким — королева в коро-
ні, святково вбрана, волосся багато оздоблене перлами. Обабіч неї — єпископи
Лондонський та Вінчестерський. 8. Стара герцогиня Нор-
фолк в діадемі з золотих квітів несе шлейф королеви. 9. Кілька
графинь та леді, увінчаних гладкими, без квітів, золотими обручами.
2-й дворянин Парад препишний, що й казати! Цих
Я знаю, а зі скіпетром — то хто?
1-й дворянин Це Дорсет, а отой, зі срібним жезлом,-
То граф Серрей.
2-й дворянин О, видний муж. А то?
Мабуть, що герцог Сеффолк?
1-й дворянин Ви вгадали,-
Лорд-розпорядник.
2-й дворянин Ну, а цей — лорд Норфолк?
1-й дворянин Атож.
2-й дворянин
(дивлячись на королеву)
Хай бог тебе благословить!
Оце краса, якої я не бачив!
Ну, достеменний ангел! Наш король
Всі скарби Індії трима в обіймах,
І тим коштовніші й багатші, чим
Міцніше він цю леді пригортає!
Його сумління може бути чисте.
1-й дворянин Ті, з балдахіном, четверо — барони
П'ятьох портів.
2-й дворянин Щасливчики, та й годі!
Як, зрештою, і всі, хто біля неї.
А, певне, та статечна літня дама,
Що шлейф тримає,— герцогиня Норфолк?
1-й дворянин Так, це вона. А решта всі — графині.
2-й дворянин То видно з діадем. Ну, чим не зорі?
Падучі, правда, інколи...
1-й дворянин Мовчім.
Процесія, повагом перейшовши сцену, виходить під урочистий туш; входить
третій дворянин.
Бог з вами, сер! Ви де так розпашіли?
3-й дворянин В абатстві, серед натовпу. Людей —
Що й пальця ніде втиснути! Та я
Від радощів самих ледь-ледь не вчадів!
2-й дворянин А бачив церемонію?
3-й дворянин Аякже.
1-й дворянин Ну й як воно?
3-й дворянин Було на що дивитись!
2-й дворянин То розкажіть, будь ласка!
3-й дворянин Постараюсь.
Коли всі леді й лорди, весь отой
Потік багатств, що виніс королеву
На хори, де вготовано було
Для неї місце, відкотився трохи,
Вона присіла на розкішнім троні,
Явивши нам усю свою красу.
Повірте, сер,— ще жоден чоловік
Не мав жони вродливішої поруч! .
І, щойно люд її, як є, угледів,
Довкола гук зчинивсь такий могутній
Та стоголосий, як ото у бурю
Поміж снастями корабля на морі.
Шапки, плащі — чи не камзоли навіть —
Злетіли вгору, і, коли б не шиї,
Це був би день погублених голів.
Я зроду стільки радості не бачив!
Жінки вагітні, на останніх днях,
Немов ті тарани у давніх війнах,
Крізь натовп торували шлях. Ніхто
З чоловіків не зважився б сказати:
"Оце моя дружина",— так усі
Кумедно переплутались.
2-й дворянин А далі?
3-й дворянин її величність підвелася врешті,
Тихенько підійшла до вівтаря,
Уклякнула і, звівши, мов свята,
До неба ясні очі, помолилась
Побожно вельми, після чого встала,
Щоб людям поклонитися. Тоді
Архієпископ Кентербері сповнив
Обряд посвячення у королеви:
Вчинив миропомазання, надів
їй Едварда Сповідника корону,
Дав патерицю з голубом,— ну й інше.
По тому хор під супровід музик,
Найкращих в королівстві, проспівав
"Те Deum" *. Королева вийшла з храму
І з тим же супроводом урочистим
Попрямувала в Йорк-плейс святкувати.
1-й дворянин Ні, сер — не в Йорк-плейс: те уже минулось.
Оскільки кардинал упав, то й назва
Змінилася; тепер його палац
Належить королю і зветься Вайтхол.
3-й даорннин Я знаю; та замінено її
Цілком недавно, тож старе ім'я
Ще свіже в пам'яті.
* Тебе, господи (славимо) (латин.)
2-й дворянин Скажіть, мілорде,-
А що то за єпископи ішли
Обабіч королеви?
3-й дворянин То єпископ
Вінчестерський, сер Гардінер — донині
Він був секретарем у короля;
І Стокслі — Лондонський.
2-й дворянин А, кажуть, той,
Вінчестерський, любов'ю не палає
До Кранмера достойного, що нині
Архієпископом зробивсь.
3-й дворянин Одначе
Великої незгоди там нема;
Коли ж настане— Кранмер знайде друга,
Що не відкинеться від нього.
2-й дворянин Хто ж це?
Скажіть, як ваша ласка!
3-й дворянин Томас Кромвель-
Людина на високому рахунку
У короля і справді добрий друг.
Король його поставив скарбівничим
І ввів уже в таємну раду.
2-й дворянин Він
До більшого дослужиться.
3-й дворянин Звичайно,
Це поза всяким сумнівом. Ходімо,
Мої панове, підете зо мною
До двору королівського, і там
Мені гостями будете, а я
Повеліватиму. Та й по дорозі
Ще дещо розповім.
Обоє дворян Повелівайте!
Виходять.
СІІЕНА 2
Кімболтон.
Входить удова Катарі на, недужа. її ведуть Г р і ф ф і т, вельможа.
і П є й ш є н с, служниця.
Гріффіт Як почувається вельможна пані?
Катаріна Ой Гріффіте,— як перед смертю. Ноги,
Немов оті гілки під тягарем,
Вгинаються, бажаючи позбутись
Своєї ноші. Підтягни-но крісло.
Отак, тепер, здається, трохи легше.
Ти, Гріффіте, коли ми йшли сюди,
Казав неначе, що дитя гордині,
Великий Вулсі вже помер?
Гріффіт Казав,
Але подумав: ви, мабуть, не чули,
Так вам боліло.
Катаріна Розкажи, будь ласка,
Мій добрий Гріффіте,— як він помер?
Чи гідно? Бо як гідно, то мені,
На щастя, буде з кого взяти приклад.
Гріффіт Та, кажуть люди, гідно. Після того
Як бравий граф нортемберлендський в Йорку
Арештував його й повіз на суд,
Як чорного злочинця, по дорозі
Він захворів зненацька, й то так тяжко,
Що не здолав усидіти на мулі.
Катаріна Нещасний чоловік!
Гріффіт Нарешті якось
Прибився він у Лестер, в монастир,
І до абата, що з ченцями разом
його вітати вийшов урочисто,
Промовив так: "О превелебний отче!
Вітрами влади гнаний чоловік
Прийшов між вас кістки свої старі
Потомлені зложити: не відмовте
йому ласкаво в клаптику землі..."
І зліг. А що хвороба напосілась,
То через три дні, ввечері, о восьмій —
Він сам сказав, що ця година буде
Останньою для нього,— повен скрухи,
І роздумів, і сліз, і каяття,
Він честь свою віддав життю мирському,
А душу — богові і в нім спочив.
Катаріна Хай спить спокійно, і пером йому
Усі провини! Я, однак, хотіла б,-
Якщо дозволиш, Гріффіте,— сказати
Про нього кілька незлобивих слів.
Цей чоловік був ненаситний: завжди
Прирівнював себе до принців крові;
Він побирав чи не десяту частку
З усього королівства; симонію
Вважав за річ звичайну; власна думка —
Ось що було законом. Він, бувало,
І перед королем казав неправду,
А лицемірив завжди і в усьому.
Жалів лиш тих, кому він ніс погибель.
В обіцянках був, як колись, препишний,
А в діях — як тепер — ніщо. Його
Любов до плотських втіх весь час була
Для духовенства прикладом сумнівним.
Гріффіт Вельможна пані, ми чужі нечестя
Карбуємо на камені; чесноти ж
Звичайно пишем по воді. Чи ви
Дозволите мені тепер згадати
Про нього добрим словом?
Катаріна Ну, аякже,-
Я зла не маю в серці.
Гріффіт Кардинал цей,
Хоч родом з простолюддя, безперечно,
Був створений для слави вже з колиски.
Це був учений — справжній, зрілий вчений,
Промовистий і мудрий проповідник;
Холодний, зверхній з недругами, він,
Неначе літо, струменів теплом
До тих, хто в нього помочі просив.
І хоч який захланний до наживи
(Що, звісно, гріх), зате в дарунках, леді,
Він був таки по-королівськи щедрий;
І тому свідки — Іпсвіч, потім Оксфорд,-
Два близнюки наук, що він зростив.
Не захотів той перший пережити
Свойого добротворця — разом з ним
Пішов у прах; та другий, хоч іще
Недобудований, вже нині славний —
Взірець наук; і слава ця росте!
Про нього говоритимуть віки.
В падінні Вулсі щастя осягнув,
Бо лиш тоді збагнув себе і визнав,
Яка то благодать маленьким бути.
І, врешті, сам собі, своїм літам
Віддав найкращу, вже останню шану —
Помер в страху господнім.
Катаріна Щоб мені
По смерті мати речника такого,
Глашатая моїх діянь житейських,
Щоб він моє ім'я вберіг від бруду,
Як цей-от чесний літописець, Гріффіт!
Твоє правдиве, тихе слово боже
Ненависть до живого обернуло
В пошану до небіжчика: нехай
Почине в мирі!.. Пейшенс, не відходь,
А нижче посади мене. Ще трохи,
І я тебе не буду турбувати.
Мій Гріффіте, скажи, нехай заграють
Ту музику сумну, що я назвала
Моїм жалобним гімном. Я ж посиджу,
Помрію про гармонію небесну,
Що жде мене попереду.
Сумна, урочиста музика.
Гріффіт Заснула...
Присядьмо, щоб її не розбудити,
й сидім тихенько. Пейшенс, люба,— тихо!
Видіння. Врочистим, легким кроком входять одна за одною шість постатей
У білих шатах та лаврових вінках; на лицях у них золоті маски, в руках — гілки
лавра чи пальми. Вклонившись Катаріні, постаті починають танцювати. Після
кількох рухів перша пара підносить ще один такий вінець у неї над головою,
решта в той час шанобливо кланяються. Потім перші двоє передають вінець
наступній парі, що тими ж самими рухами підходять до Катаріни й так само
підносять вінок, а там віддають його останнім двом, і все повторюється спочатку.
Під час танцю Катаріна, мовби в душевному піднесенні, крізь сон виказує ра-
Дість і здіймає руки до неба. Танцюючи, постаті зникають, забравши вінок.
Музика не змовкає.
Катаріна О духи миру, де ви? Ви пішли?
Покинули мене саму в нещасті?
Гріффіт Ми тут, о пані.
Кйтаріна Це я не до вад.
Ніхто не входив, поки спала я?
Гріффіт Ні.
Катаріна Ви не бачили гінців небесних,
Що кликали мене прийти на свято?
З ясними лицями, що променіли,
Неначе сонце? Вічну благодать
Пророчили вони мені й вінці
Для мене принесли: тепер я їх
Не гідна одягти, одначе знаю,-
Ще буду гідна.
Гріффіт Тішуся, міледі,
Що сняться вам такі хороші сни,
Катаріна Вже годі тої музики — гнітить
І вухо ріже.
Музика тихне.
Пейшенс
(убік)
Гріффіте, чи ви
Помітили, яка в ній переміна?
Обличчя он як витяглось, поблідло
І кольору землистого? А очі!
Гріффіт
(убік)
Вона відходить, дівчино,— молись!
Пейшенс
(убік)
О боже, зі святими упокой!..
Входить гонець
Гонець Хай зволить ваша світлість...
Катаріна Ви нахаба!
Чи ж ми не варті більшої пошани?!
Гріффіт Як можна, знаючи, що жінка ця
Завжди була величною і буде,
Так грубо повести себе? Уклякніть!
Гонець Величносте, покірно вас прошу —
Простіть мене! Я в поспіху забувся.
Там посланець від короля до вас.
Катаріна Хай ввійде,— Гріффіте, скажи. Цього ж
Геть забери з очей,
Рріффіт з гінцем виходить 1 повертається
з К а н у ц і у с о м.
Якщо, мілорде,
Мій зір мене не зраджує, то ви —
Посол від імператора-небожа,
І звати вас Капуціус.
Капуціус О так,
Це він, міледі, й ваш слуга покірний.
Катаріна Відколи ми не бачились, часи
І титули змінились невпізнанно.
Одначе — що вас привело до мене?
Капуціус Насамперед — бажання прислужитись
Шановній пані, та й король мене
Просив до вас навідатись, бо вельми
Печалиться, що ви недужі. Він
Вам засилає вияви своєї
Високої прихильності й слова
Сердечної потіхи.
Катаріна О мілорде,
Вже пізно потішати: після страти
Не милують. Ці ліки благодатні
Могли б у свій час помогти, та зараз
Мене ніщо не втішить, крім молитви.
Як чується його величність?
Капуціус Добре.
Катаріна Хай благоденствує! І нині, й присно —
Як я вже оселюся з гробаками,
Коли й ім'я моє цей край покине!
Ти, Пейшенс, відіслала вже листа,
Якого я казала написати?
Пейшенс Ще ні, міледі,
(Подає їй листа)
Катаріна Сер, прошу покірно,
Щоб ви оце вручили королю,
Моєму пану.
Капуціус 3 радістю, міледі.
Катаріна Тут я ввіряю доброті йото
Прообраз світлий нашого кохання —
його дочку (хай божа благодать
Впаде на неї росами рясними!) ,
й прошу його, щоб виховав її
У доброчесті, Молода вона,
Шляхетна, скромна,-— думаю, досягне
Чимало у житті. Та щоб любив
Хоч трішки ради матері — вона ж
його самого бозна-як кохала.
Є й інша просьба — хай його величність
Уділить серця тим дівчатам бідним,
Що стільки літ мені служили вірно
І в щасті, і в біді. Нема між них,
Як смію твердити,— а в цю хвилину
Брехати я не стану,— ні одної,
Яка б не заслуговувала мужа
Достойного, з вельможної родини,
Бо кожна з них — вродливиця душею,
Цнотлива, чесна, скромна; безперечно,
Щасливий, хто таку жону здобуде.
Останнє, що прошу,— про слуг. Вони
У мене найубогіші, та бідність
Не здужала прогнати їх. Тож хай
Заплатять їм як слід, ще й трохи зверху,
Щоб господиню потім пом'янули.
Коли б то зволив бог мені вділити
Життя і статків більше, ми б отак
Не розпрощались. От і все. Мілорде,
В ім'я того, що вам є найдорожче,
Якщо ви душам зичите спокою
На тому світі,— будьте їм за друга,
Цим бідолахам, вмовте короля
Здійснити цю мою останню волю.
Капуціус Бодай би я подобу людську втратив,
Як не зроблю цього! Клянуся небом!
Катаріна Спасибі, чесний лорде. Передайте
Його величності уклін доземний,
Скажіть: уже відходить з цього світу
Його тривога вічна, й ще скажіть,
Що в смертну мить його благословляю,
Бо так воно і буде. Щось мені
В очах темніє. Прощавайте, лорде.
Прощай, мій Гріффіте. Ні, Пейшенс, ти
Лишайся, відведеш мене до ложа.
Поклич дівчат. Як я помру, дитинко,
Ви вже мене вшануйте: приберіть,
Як дівчину, квітками — хай побачать,
Що чесною жоною я була
Аж до могили. Втім, набальзамуйте
Й, хоч не в короні, все ж, як королеву
І доньку королівську, поховайте.
Не маю більше сили.
Виходять, ведучи Катаріну під руки.