— Ви!— промовив він.— Одчайдушні вояки! Головорізи! Найкровожерливіші охоронці в усій Аравії! Ви що ж, неспроможні захистити від двох бліх спину нещасного собаки?
Та вони були надто сміливі й зухвалі — присоромити їх було неможливо. Але Гордону служили досигь-таки віддано.
— Гордон, — відповів Бекр. Це був високий на зріст запальний чоловік з мінливим обличчям; два великих срібних кинджали стирчали за поясом поверх його яскравого
бурнуса--Якщо хочеш, я уб'ю цих бліх, скажи тільки, і я
зроблю це! Скажи!
— Бекр—убивця,— зневажливо процідив крізь зуби Гордон,— не думай зводити свої криваві рахунки від мого імені. Вбивай кого хочеш, тільки роби це від себе.
Він сів на ковдру і прихилився спиною до сідла.
— А тепер я хочу спати.
Бекр байдуже пішов до своєї ніші в мурі; другий охоронець не зрушив з місця. Він стояв, спершись на довгу, інкрустовану сріблом гвинтівку. На відміну від Бекра, цей завжди залишався незворушним, спокійним, і тому важко було розгадати, що в нього на думці. Від Бекра так і пашіло неприхованою люттю, тоді як у нерухомому обличчі Алі та його скромному одязі вона таїлася, як загроза смерті. З цих двох Алі був небезпечнішим.
— Гордон,— звернувся він до закутаної поста гі,— не можна більше гаяти часу, коли нам дійсно треба зустрітися з Гамідом. А якщо тобі вже так хочеться поспати, надішли вперед них двох бліх — нехай попередять Гаміда, що ми спізнимося.
Гордон не ворухнувся.
— Скажи їм, хай їдуть, — байдуже кинув він. — Та тільки я через годину встану і все одно випереджу їх.— Це була жалюгідна похвальба, але слово сказано, і тяпер доведеться виконувати його, хоч з останніх двадцяти чотирьох годин він проспав лише дві.
— Коли, ти одішлеш Мінку і Нурі,—сказав Алі,—тобі не треба буде вставати через годину. Навіщо цей виклик?
Гордон подався вперед.
— А йавіщо ждати годину? Ми виїдемо зараз і дістанемось до Джаммарської височини раніше за самого Гаміда! /
Згадка про виклик ще більш під'юджила Гордона, і він мав підозру, що незворушний Алі зробив це свідомо. Охоронець, здавалось, навмисне провокував його, випробовуючи його гру в араба з витонченою жорстокістю, що готова була перейти в насмішку, коли Гордон не здійснить якого-небудь з своїх арабських вихвалянь. Його супутники і тепер ще тільки наполовину вірили йому.
— Підіймайсь!— гукнув він протяжно, і його високий, типово англійський голос залунав, як чудовий арабський заклик — збиратися і вирушати в путь. Цей заклик вабив Гордона своєю безшабашністю і самозабуттям, але передусім англієць любив його за те, що він не відлунювався в навколишньому просторі, зникав, не повертаючись назад нікчемним, немічним відгуком його тонкого, пронизливого голосу.
— Вставай!— крикнув він знову і ретельно, вже без будь-якого самозабуття, по-жіночому обсмикнув бурнус, поправив поли під поясом і, нарешті, немов на довершення свого туалету, підняв по черзі ноги в сандалях носками вниз, щоб з-під пальців висипався пісок.
Бекру не хотілося їхати, і він почав ганити Алі за те, що той своїми каверзами позбавив їх спочинку. Потім він став благати Гордона поспати ще трохи, доводячи користь одногодинного привалу перед шестигодинним переїздом. Після цього він знову напустився на Алі. Але Гордон уже нетерпляче підганяв інших, гукав крізь браму до нерозлучних друзів — Мінки і маленького Нурі,— щоб ті взяли його сідло і підготували верблюдів. Охоронці Гордона попрямували до брами. У розпалі суперечки БОНИ вимахували палицями, і Гордон, дивлячись їм усмд, замислився над тим, хто з цих головорізів уб'є його або свого напарника, і чи скоро це трапиться.
З цими думками про недовідомість шляхів людських він о третій годині сліпучоясного дня сів, нарешті, на верблюда і рушив у холодну вітряну пустиню на чолі шістнадцяти невдоволених арабів. Гордон тримався в сідлі тільки напруженням волі — у нього боліло в грудях, оу" ки і ноги набрякли, затерпли, повіки раз у раз опускалися, доки очі зовсім не закрилися, і він впав у дрімоту. На якусь мить Гордон прокинувся, наказавши собі обернутися і поглянути на обрис перської брами, що танув у мареві, але знову заснув, так і не повернувши голови. Тільки і встиг знайти якесь виправдання для себе, добре знаючи при цьому, що та година і той рік, коли він зможе безтурботно і вільно відчувати академічну насолоду від подряпин на камені, завжди відсуватимуться для ньою в невизначене майбутнє. А зараз треба було тільки міцно триматися за свого кошлатого верблюда і їхати так, щоб дістатися до Джаммарської височини раніше за принца Гаміда.
РОЗДІЛ II
Принц Гамід, вождь Повстання племен, був молодий чоловік, стрункий, жвавий, з твердим поглядом Він часто дивився в очі смерті, і це зробило його мислителем, а рідний народ наділив принца поетичною душею ліоикл. Він любив свою червону пустиню і тепер, легко сходячи на відріг Джаммарської височини, піснею сповіщав ніч про те, що всюди навколо є бог. При цьому він раз у раз вигукував формулу ісламу:
— Нема бога, крім аллаха, і Магомет — пророк його!
— Бог! Бог! — незадоволено вигукнув Гордон, потираючи свої сильні руки. — Нема бога, крім цієї пустині, Гамід. І свобода її — наш єдиний пророк!
— Халла! —озвався Гамід, усе ще в полоні нічних чарів.— Християнин може зневіритися в своєму богові, але араб — тільки в самому собі.
— Як язичник...— Гордон запнувся. Він вважав себе ще недосвідченим, а свою особу, можливо, надто малозначною, щоб рівнятися до Гаміда-араба, але з Гамідом-лю-диною він розмовляв, як з рівним, хоч і виявляв при цьому повагу до настроїв принца і до його авторитету,— Як язичник, я ставлюсь з більш-менш однаковим недовір'ям і до бога, і до людини. Ти — принц, і тобі слід було б роблти те саме.
Гамід рвучко розгорнув свій халат, збуджено прямуючи далі.
— Ні, ні. Я можу сумніватися ч тільки в собі. Якби я мав сумнів щодо.бога, моє життя було б безмежною мукою...
— Тоді геть сумніви!— вигукнув Гордон і додав:— Гамід! Як я люблю тебе!
Гордон починав з цієї фрази кожного разу, коли мав намір переконати у чомусь принца, і в палкому тоні його звучала і щира прихильність, і легке глузування, властиві їх взаєминам.