"Убий або загинь!" згадав Гордон бойовий клич кочовиків і засміявся з цього неопереного демона, ладного кинутися в бій. Поведінка Фаг'да так зацікавила англійця, що він мало не забув про броньовик, і опам'ятався лише тоді, коли пролунали два постріли. З машини закричали, і Гордон пізнав голос Бекра та дикого поета Ва-уля. Кузов грузовика був набитий людьми, які махали руками і кричали, що вони свої, кочовики, друзі. Гордон підвівся, щоб вилаяти їх за легковажність, але в ту саму мить схопився і Фаг'д. Він кинувся вниз по невисокому схилу, вимахуючи шаблею і наставивши пістолет на грузовик. Після першого ж пострілу пістолет віддачею вибило йому з руки, але Фаг'д, не спиняючись, нісся далі.
— Це наші!—закричав Гордон наздогін несамовитому юнакові. — Стій! Стій!
Фаг'д чув ці слова, але в шаленстві своєму вже не міг зупинитися. Гордон крикнув знову. Тепер усі дивилися на цю дику кішку.
— Бережись!—гукнув англієць до Ва-уля. — Він збожеволів. Тікайте від нього!
Але було вже пізно. Фаг'д опинився біля грузовика і, піднявши шаблю, з вереском і прокльонами кинувся на першого, хто стояв на його шляху — на переляканого водія нещодавно захопленого грузовика. Шофер підняв руку, захищаючись від удару, але шабля просвистіла мимо—Фаг'д промахнувся — і шофер відскочив убік.
Всі, хто був у грузовику, кричали Фаг'ду, що вони араби, але юний шейх з вереском скакав навколо кузова, намагаючись дістати їх клинком, рубав по бортах і свідчився аллахом, що на його мечі — ворожа кров. Друг чи ворог — Фаг'ду зараз було байдуже, і він не вгамувався доти, доки поет Ва-уль сувоєм брезенту, що був у кузові, не вибив з руки юнака шаблю і не повалив його ударом по голові. Тепер усі, що стояли в кузові, накинулися на Фаг'да, а той, відбиваючись, проклинав їх і ридма ридав.
— Пустіть, собаки, — галасував він. — Віддайте мою шаблю. Аллах, клянуся, я повбиваю їх, клянуся, клянуся, клянуся!
— Киньте його в колодязь!— закричав Мінка, збігаючи вниз по схилу.
Пропозицію підхопили. Фаг'да, що не переставав безтямно вириватися й схлипувати, приволокли до колодязя і під схвальні та глузливі вигуки Мінки кинули в брудну калюжу. Юного шейха занурювали з головою, жбурляли в нього камінцями і, мабуть, втопили б, послухавшись поради Мінки, коли б Нурі не заступився за Фаг'да, почавши кидати пісок в очі мучителям. Мінці це сподобалося, і він раптом приєднався до Нурі, почавши й собі осліплювати своїх недавніх союзників. Тільки зштовхнувши Мінку в калюжу і вистріливши кілька разів у повітря, Гордон спромігся покласти край цьому гармидеру.
— Витягни юного володаря, — наказав Гордон Мінці, який борсався в калюжі. — Підніми його, бо він потоне. А тепер слухай: висушиш його і попросиш у нього пробачення. А потім прийдеш до мене і дістанеш хлости. Г ти теж! —обернувся він до Нурі.
— Але, повелителю...
— Досить! — закричав Гордон. — І ви, молокососи, ще вважаєте себе за воїнів! Ідіть, набивайте їжею свої безглузді черева.
Хлопчаки, сміючись і все ще штовхаючи один одного, пішли слідом за Гордоном до грузовика. Біля машини стояли в нерішучих позах шофер і ще вісім прибулих.
— Хто вони? — спитав Гордон у кровожерливого мисливця Бекра. *
— Ми повбивали солдатів, — відповів Бекр, — а шофера залишили живим, щоб він привіз нас сюди. Ці шестеро — джаммарські воїни. їх привів до тебе Ва-уль. А ті двоє — інглізі та збирач податків.
Це були Фрімен і Мустафа.
— Боже мій! — вигукнув Фрімен по-англійськи.— Це ви, Гордон?..
— Хто ви такий? — обірвав його Гордон.
— Господи! Це ви! Я—Фрімен...
Це прізвище було для Гордона пустим звуком. Він обернувся до Бекра. — Ти забув, що я велів тобі відвезти інглізі на яку-небудь нафтоперегінну станцію? Навіщо ти привіз цих двох сюди?
Бекр обурився.
— Мені дуже кортіло трошки порізати їх, — поскаржився він, — але їх захопив Ва-уль, і він не дав мені...
Гордон подивився на красиве, зле обличчя поета.
— Що ти надумав?
В очах Ва-уля було навіть більше отрути, ніж на вустах. Ці очі сміялися з Гордона й знущалися з нього.
— Вони — мої заложники, — промовив джаммарець.
— Заложники? Це що таке? Ми цим не займаємося. Це заняття для шкуродерів...
— Отже, для нас, — спокійно відповів Ва-уль. — Вони— моя готівка. Я проміняю їх на п'ятдесят моїх стражденних братів — заложників Бахразу.
— Це зла і безглузда вигадка.
— Аллах! Хвала Всевишньому за те, що він створив злість. Я прикрашаю нею свою душу, Гордон, щоб від неї не відгонило доброчесністю. І я завжди злий! У всьому!
— Але не тоді, коли служиш мені.
— Гаразд, — великодушно поступився Ва-уль. — Можеш взяти собі цього інглізі. Але бахразця я не віддам. Він — мій виторг.
— А-а, бери їх обох, — промовив Гордон, відвертаючись. — Ти привіз їх сюди, ось сам і охороняй, і годуй, і дивись за ними, щоб вони тут не накапостили. Вони тобі потрібні — будь ласка, бери!
— Послухайте, Гордон... — почав був Фрімен, цікавість якого вже почала переходити в збентеження.
— Розмовляйте з ним! — кинув через плече по-англійськи Гордон, махнувши рукою в бік Ва-уля, що вискалився в посмішці.— Ви належите йому.
В очах Гордона промайнув якийсь спогад, але він явно ще не пізнав Фрімена.
— Та заждіть хвилинку! — крикнув той.
— Заткніть пельку! — одрізав Гордон і відвернувся. Він сплюнув крізь свої бісівські губи, засміявся і пішов
провідати Сміта. Механік уже опритомнів і тепер сидів з стривоженим, збентеженим виглядом.
— Що там трапилося? — спитав він.
Маленький Нурі знову ходив біля Сміта. Хлопчак був страшенно задоволений його одужанням і раз у раз плескав у долоні.
— Нічого особливого. Просто Ва-уль утяв одну з своїх поетичних дурниць, — відповів Гордон. — Як ви почуваєте себе?
— Хочу їсти.
Гордон послав Нурі за жареною бараниною.
— Не хворійте! — промовив він до Сміта, і в нервовій схвильованості його голосу прозвучало благання і навіть якась самотність.— Ви ж наш зброяр. Без вас я не можу й кроку ступити.
— Я дуже шкодую...
Гордон махнув рукою. Здавалося, він зараз був пригнічений більш, ніж будь-коли.
— Ва-уль щойно привів іще півдюжини своїх обідраних родичів.
— Значить, уперше в житті він став поводитись розумно, — втішливо промовив Сміт.