Була й інша причина, що тягла Гордона на північ: там, в чорних обіймах Ланкашіра, він хотів відшукати втрачену дружбу — найдовшу дружбу в своєму житті. Колись, крім рук матері, він знав ще чиїсь ніжні руки.
— Наша Тесе в Уестленді, — сказала йому якось мати.
ще задовго до того, як він зібрався у свою подорож. — І бог знає, нащо їй було забиратися в це місто.
Його здивувало те, що вона знає, де живе Тесе, і мати відчула його здивування.
— В Тесе завжди було щось таке, що вабило мене до неї, — пояснила вона, таємничо й лукаво посміхнувшись до сина. — Може, через те, що між вами була така єдність поглядів і почуттів.
Гордон посміхнувся в душі з невідання матері: саме різниця в почуттях та протилежність поглядів і порушила вісім років тому їх юнацьку, чисту близькість. Гордон тоді вдо-вольнявся чутливою прив'язаністю, що поєднувала їх одвер-ті, юні душі; це не було кохання, власне, це було кохання без кохання, кохання без плотської пристрасті. Але чорноволоса, голубоока Тесе, з її поривчастою і палкою жадобою до насолоди потребувала чогось більш самозабутнього, ніж цнотлива духовна близькість.
— Ти боїшся мене. А я цього терпіти не можу! Заспокойся: я не буду їсти тебе, — кинула вона йому гнівно після сварки через якусь дрібничку. Гордон вже давно забув яку.
Він ще й зараз міг чути ці слова й посміхатися їм, бо, власне, після цього гнівного спалаху, після цієї вимоги пристрасті вони й розлучились. Згодом вони досить легко помирилися — в листуванні, яке тривало дуже недовго, бо їх листам бракувало того самого подиху життя й взаємності, що й послужило причиною їхньої незлагоди. А час, величезна відстань і світова війна обірвали їхні дальші намагання вдихнути пристрасть в юнацьку дружбу.
Але зараз він був дорослішим і, мабуть, "самозабутні-шим" — і йому хотілося довідатись, що збереглося з минулого. Мати вгадала його думки:
— Тесе і зараз найчистіша й найщиріша дівчина в світі, — сказала вона, — тільки страшенно вразлива, І не збагну я ніяк, нащо їй було забиратися в якісь жахливі ланка-шірські нетрі.
РОЗДІЛ XV
Чому вона обрала ці нетрі? Цю чорну кам'яну безвихідь ланкашірської заводської вулиці? Навіть тепер, після восьми років розлуки, Гордон міг би назвати безліч причин, з яких це місце не підходило для життєрадісної Тесе. Очевидно, своїм вибором вона свідомо переслідувала якусь мету — якщо не припустити, звичайно, що вона втратила найкращі риси своєї вдачі...
Уестленд боягузливо тулився поміж більших міст — до нього тягли свої довгі, невблаганні руки Болтон, Престон і Блекбурн. Закопчені, бруковані, горбисті вулиці, вдавлені в землю сірі будинки, сентиментальні реформістські церковки на перехрестях... Життя не видно — воно причаїлося, заховалося всередині будинків, заводів, шахт, у темних закутках похмурих вулиць.
Гордон відшукав вулицю, де живе Тесе. Домовласниця з підозрою оглянула його і, вказавши на одні з дверей, відповіла:
— Там, нагорі. Якщо вона вдома. Оті чисті двері Гордон піднявся двома маршами вимитих дерев'яних
сходів і опинився на площадці перед трьома дверима. Він вибрав найчистіші — здавалося, для чистоти їх навіть поскребли— і постукав. Ніхто не відповів, і він гукнув:
— Тесе, ти вдома?
Відповіді знову не було, але, пам'ятаючи, що Тесс (так само, як і він) ненавидить замикати або зачиняти що-не-будь, Гордон повернув ручку й увійшов. В кімнаті було темно — він тільки розгледів вікно, заклеєне ромбіками кольорового паперу. Світло зназовні майже не проникало, і Гордон увімкнув електричну лампочку. В кімнаті були тільки диван та книжки, а всім іншим вона нагадувала голу й охайну спальню в шкільному грутожитку. Гордон вимикнув світло, поспішно розчинив вікно й, спершись ліктями на підвіконня, почав дивитися на сіру дорогу, яка сягала під залізничний міст і вливалася в далечині в брудне, бездонне марево обрію. Гордон більше не дивився назад, у кімнату. Він чекав повернення тієї, чий образ зберігав у пам'яті.
В пам'яті... Гордон і не намагався переконати себе, ніби пам'ять про неї була однаково яскравою на протязі восьми років. Так було тільки спочатку. А згодом, у пустині, образ Тесе з'являвся в його уяві лише тоді, коли йому було особливо тяжко або коли почуття самотності ставало нестерпним.
Пам'ять про Тесс жила в ньому на межі між почуттєвістю і раціоналістичністю. Відмовляючись в дійсності від задоволення своєї хтивості, він водночас віддався більш глибоким таїнствам почуттєвих бур, роблячи з нею в своїй уяві все недозволенне...
Знайомство їх почалося з того, що Грейс привела Тесе додому, жалісливим шепотом благаючи всіх бути обережними з гостею. Як пояснювала сестра, Тесе була дивною дівчиною. Вона народилася й виросла на одній з закопчених вулиць Глазго і спромоглася поступити до Кембрідж-ського університету тільки завдяки непереборному бажанню вирватися з своєї верстви, виявивши при цьому неабиякі розумові здібності й силу волі. А тепер, домігшись свого, вона мучиться від протиріччя між закоренілою поверховістю бідної людини і напруженою допитливістю розвиненого інтелекту. Вона така розгублена, гака безпорадна І І вона потребує чиєїсь доброзичливої руки, яка б ввела її в краще товариство. Такою було Тесе в зображенні сестри.
Але Гордон одразу ж відчув, що Тесе наділена прямо протилежними рисами вдачі, і швидко подружився з нею, очарований її жвавим, гострим розумом, її природженою кмітливістю, її безтурботною — майже грубою — чесністю. Гордон не бачив в ній ніякої розгубленості або забитості, навпаки, вона була свавільна і самовпевнена. Вона мала яскравоголубі очі (такі ж, як у Гордона)—надто яскраві на її матовому обличчі; і в сплутаних кучерях її чорного волосся, в обрисі її білого-білого носа, в рум'янці, що ледве помітно проступав на її впертих вилицях — у всьому її маленькому натхненному обличчі відчувалася чудна вищість самовладання над палким темпераментом.
Таким був її образ в пам'яті Гордона.
Але коли, задихавшись, з'явилася сама Тесе, жива, реальна Тесе. — Гордон побачив, що вона яскравіша, нестриманіша і в вилиску чорних кучерів і в глибині голубих, чудових очей.