Однак, коли вони поверталися додому, Тесе уже не сумнівалася, що завтра Гордон поїде, і вона, здавалося, ждала, щоб він зробив щось таке, що б раз і назавжди визначило їхнє майбутнє — в той чи інший бік. Гордон теж відчував необхідність прийти до якогось рішення, але думка про вибір, який він має зробити, викликала паніку в його душі. Єдине слово, сказане ним до Тесе — будь; яке слово!— і він зв'язаний на есе життя... Але не сказати нічого, залишити її просто так, він теж не міг, адже це було б те саме, що й залишити тут себе самого, бо він відчував, що Тесе знову стала невід'ємною частиною його істоти, його другим "я".
— Завтра я поїду, — промовив Гордон, понуро зупинившись на стертому гранітному східці.
Вона нічого не відповіла.
— О боже, ТессІ — страдницьким голосом вигукнув він ! вхопив її за пальці — єдина ласка, яку дозволяв собі.
Вона рішуче зітхнула, визволила пальці, узяла його за руку і, кинувши: "Ходім!", почала швидко підніматися сходами
В тому, як вона це зробила, не було нічого двозначного, у неї це вийшло по-дитячому, і Гордон в її рукостисканні відчув радісну близькість, яка нагадала йому зустріч двох друзів у пустині: просто друг веде за собою друга.
Увійшовши в кімнату, вони сіли в різних кутках, і Тесе не наближалася до нього й не кликала його до себе. Вона сіла біля вікна, а він приліг на дивані, розглядаючи її книжки.
— Мені ці полиці зробив Том Кру, — пояснила Тесе.
Акуратні полиці з соснового дерева тяглися вздовж однієї з стін по обидва боки ліжка На них стояло чимало книжок
— Книжки ти добре розставила, Тесе, — сказав він, — але змістом вони чогось мало відрізняються.
Гордона розчарувало те, що в бібліотеці Тесе переважали книжки з історії та економіки, хоч він і пам'ятав—це були її основні дисципліни в університеті. Знаючи її невситимий потяг до знань, він запідозрив, що Тесе, мабуть, і тепер вивчає ці науки.
Він одкинувся на спину, поклавши два томи Теннісона собі на живіт, і промовив, думаючи вже про поета.
— Я люблю природу Англії. Але як я ненавиджу десять тисяч в'язниць, що ними є її міста й села! Я б ніде не міг жити — тільки в Лондоні. Лондон — це живий мозок. Як ти терпиш життя отут?
Він знав, що в глибині душі Тесе ненавидить Уестленд, хоч і навчилася жити в ньому і навіть уривати собі якесь щастя з цього життя. Але Тесе несподівано відповіла:
— А хіба Лондон може дати мені щось більше за це місто?
Розмова про Лондон раптом злякала Гордона, і він поспішно змінив тему, заговоривши про Теннісона. Він сказав що ніяк не може зрозуміти, чому Т. Е. Лоуренс так захоп *ювався "Смертю Артура"20 Мабуть, єдиним поясненням цього є сентиментальна готська уява Лоуренса або гой факт, що історія з Екскалібуром21 нагадує деякі з найгірших героїчних арабських балад. Гордон розповів Тесе, як він одного разу спробував прочитати художній переклад "Смерті Артура" на зборищі кочовиків, серед яких були Гамід, хлопчаки і обидва головорізи — охоронці Алі та Бекр. Вірші сподобалися тим, хто зберіг дитячу вдачу: Бекру було аж до сліз шкода меча, хлопчакам — короля. Але Гамід заявив, що вся ця історія надумана і що її, напевне, вигадав який-небудь балакун-завсідник з сірійської кав'ярні, який мріє про надлюдину і разом з тим не має найменшої уяви про те, що таке справжній благородний героїзм або справді рицарська загибель.
Тесе слухала, як зачарована, бо в чутливому, нервовому оповідачеві, що сидів перед нею, все більше проступав арабський Гордон — безрозсудна й вразлива людина, неабиякий хист якої блякне і 'тьмяніє в цьому буденному світі робітничих вулиць та заводських димів.
Вона підійшла ближче до Гордона і заглянула в. його неанглійське обличчя.
— Ти мучишся тут, Недді, — промовила вона, немов знала, що таке пустиня, немов їй, так само як і Гордону. була дорогою героїка життя брудних, обідраних кочовиків. — Чому ти не повертаєшся в Аравію? — Вона забрала в нього книжки, начебто вони заважали їй бачити Гордона — Гордона в його улюбленій пустині.
Він згорнув руки на грудях — міцно-міцно.
— Я дав клятвену обіцянку. Не можу.
— Хіба Повстання не розпочнеться знову?
— Розпочнеться.
— Що ж ти робитимеш тоді?
— Не знаю. Не знаю, — відповів Гордон, і в очах його промайнув вираз старої туги. — Я придумаю що-небудь для себе тут, в Англії.
— Можливо, Гамід має рацію — діючи в Англії, ти зможеш стати рятівником Аравії! — Тесе запалилася. — Ти ж так багато можеш зробити тут. Тільки з чого б тобі почати?
— Що почати?
— А те, про що тебе просить Гамід, те, що ти сам прагнеш зробити. Хіба ця ідея не захоплює тебе?
— Ні! Ні!
— Але ж..
— Чи не думаєш ти часом, що я стану з барабанним боєм гасати по Англії і закликати до підтримки Повстання племен?
— Ну, так уже й прямо...
— Хіба не ясно тобі, що моє рішення, моя майбутня Справа буде водночас і справою визволення Гаміда й кочовиків?
— Так, ясно, Нед. Але ги шукаєш надто довгі й важкі шляхи, і мета, яку ти ставиш перед собою, м'яко кажучи, трохи абстрактна. Адже Гамід просить у тебе швидкої й дійової допомоги, хіба не так?
— Ти знову не розумієш, — раздратовано спалахнув Гордон. — Невже тобі не ясно, що моя майбутня діяльність буде найбільш корисною, важливою і ефективною також і для Справи Гаміда й Аравії?
— Ні!
Гордон пропустив її "ні" повз вуха і терпеливо повів далі:
— Зрозумій, дівчино, — ідеться не про дрібну тактику, а про відносини між Англією та Аравією взагалі, про британське панування, яке несе незчисленні злидні й страждання арабам. Чому наш народ повинен пригноблювати інший? Чому англійці мовчки погоджуються з явним злом, яке від їхнього імені чинять іншому народові? Ось на що я шукаю відповідь і ось проти чого я поведу боротьбу. І ця боротьба буде рятівною як для мене, так і для кочовиків.
— Все це мені добре зрозуміло. Але поки що араби задихаються, гинуть в пустині. Чому б тобі хоч би про це не сказати на всю країну? Скажи про це! Тебе почують. Ти можеш розпочати що-небудь...
— Аххх!
— Та організуй який-небудь комітет, зчини який-не-будь скандал, почни які-небудь дії!
— Навіщо? Яка з них буде користь?
— Хоч би та, що ти викличеш у англійців гнів і протест проти заходів, які ми вживаємо в Аравії.