В 1873 чи 1874 р. в той наш кружок упало гірчичне зерно, що повинно було рости далі і мати вплив на напрям нашого дальшого думання. Маю тут на думці нашу знайомість зі старим Лімбахом.
II
Одної суботи по обіді (в суботу пополудні в нас не було школи) приходить до мене один товариш і каже:
— Старий Лімбах хоче бачитися з тобою.
— Де ж він?
— А ось на вулиці.
Я взяв шапку і вийшов. По вулиці перед моєю кватирою ходив середнього росту чоловік, з сивим, коротко обстриженим волоссям на голові (шапку він зняв і обтирав собі піт із чола), в сірім старенькім сурдуті і зовсім не авантажних штанах, у полатаних черевиках. Його можна було приймити за якогось вандрівного ремісника або так просто за волоцюгу. Лиш лице старого, здорове, з енергічними рисами і блискучими очима, з коротко стриженими вусами і давно неголеною, стернистою, білою, як сметана, бородою, виявляло сліди більшого духового життя, ніж звичайно стрічається у людей тої верстви. Він наблизився до мене і подав мені руку.
— Ви Франко?
— Я.
— Син говорив мені, що у вас ладна бібліотека, — Син Лімбаха був моїм товаришем по гімназії, ходив о рік нижче мене і вважавсь одним із найздібніших учеників дрогобицької гімназії*.
— Та що, ладна не ладна,— сказав я.— Що можна роздобути в Дрогобичі при моїх обмежених засобах...
Я діставав книжки переважно від товаришів за те, що помагав їм у шкільних заняттях, а дещо купував за гроші, зароблені також із лекцій і ощаджені на їді та одежі.
— Ану, покажіть!
— Прошу.
Ми ввійшли до кімнати, де, крім мене, жило ще кілька учеників. Не чекаючи запросин, старий Лімбах узяв собі крісло, сів коло шафи з книжками і почав переглядати. Зразу наткнувся на руські брошури та розрізнені річники старих часописей 50-их та 60-их років. Була того повна поличка.
— А се що?
— Та се наші руські друки.
— О! — здивувався Лімбах. — Отсе все?
— Так.
— Маєте того так багато?
— Що де можу дістати, то стягаю,— мовив я.— По селах, по попівствах у нас то друть і палять або зуживають на великодні паски. Не трудно випросити і дістати в дарунку.
— Певно, сміття! — зневажливо буркнув Лімбах, відкладаючи книжку, якої заголовка, очевидно, не вмів прочитати.
— Буває всіляке,— відповів я не без прикрості. — Ну, але я мушу прочитати. Знаєте, що казав старий Фредро: Obce rzeczy wiedzieć ciekawość jest, a swoje potrzeba*.
— Фредро? Фредро? Що се таке за Фредро?
Показалося, що і в польській літературі старий Лімбах був так само не дома, як у руській. Коли в другій поличці моєї шафи він наскочив на польських письменників — розуміється, там були самі dii minorum gentium* — Дзєржковський, Захаріясевич, "Czarny Matwij" Лозинського, різні брошури, бог зна як і відки занесені в те вороняче гніздо, що звалося тоді моєю бібліотекою,— він з несмаком почав переглядати книжку за книжкою.
— Hilarego Meciszewskiego Słów kilkanaście* — се що таке?
Я признався, що зачинав кілька разів читати сю брошуру з 1848 р., але не розумів у ній нічого.
— Für die Katz!*. Пощо держати таке, чого не розумієте?
Я всміхнувся заклопотано.
— Що ж, їсти вона не просить, а може, коли прийде час, що й зрозумію.
Він глянув на мене пильно, мотнув головою і по хвилі сказав:
— Добре.
А помовчавши ще хвилю, додав:
— Якби так колись люди були викидали й нищили все те, чого не розуміли, то ми нині не мали би Гомера, Софокла, ані Таціта.
Оживився старий аж тоді, коли ми дійшли до німецької полички. Німецька мова була одинока, на якій він читав залюбки; лише в німецьких перекладах він знав твори інших літератур. Перше, на що наткнувся у мене Лімбах, то були спомини Бенвенуто Челліні в Гетовім перекладі.
— Ось чудова річ! Ви читали се?
— Читав.
— І подобалось вам?
— Дуже.
— Дуже? То мало. Ви повинні зачитуватися, впиватися сею книжкою. Я чув, що ви також пишете щось.
— Так, — відповів я, червоніючись.
— Коли так, то се повинно бути вам першим взірцем. Такою прозою, як сей Челліні, мало хто в світі вмів писати. Гете знав, що перекладати. Він хотів на ньому навчитися, як писати спомини, але полишився куди-куди позаду свойого взірця. Його Wahrheit und Dichtung многословна, претенсіональна і нудна, — се найтяжчий гріх для споминів. Нудні! Für die Katz!
Дальше, обік споминів Челліні, стояла Шіллерова історія тридцятилітньої війни.
— А се ви читали?
— Ні, ще.
— І не читайте. Шкода чобіт. Шіллер — великий поет, найбільший німецький поет, але ніякий історик. Се він писав для заробітку, для хліба. Für die Katz!
Його очі заблисли радістю, коли, сягнувши далі, добув Віландового "Оберона".
— Отсе гарне! З усього Віланда лише одно й варто читати. А се що?
Він держав у руці Кляйстів "Der zerbrochene Krug"*.
— Кляйст? Кляйст? Що се таке?
Я тоді власне прочитав сю чудову комедію і, бачачи, що Лімбах не знає, очевидно, сього автора, пробував хвалити його.
— Кляйст... Кляйстер... щось м’яке, розлізле, сентиментальне... Чекай-чекай-чекай! Ага, тямлю. Читав колись його поему "Der Frühling"* — ой господи! Empfangt mich, heilige Schatten, ihr Wohnungen, süsser Entzückung*. Тьфу! Млісно робиться! Für die Katz увесь Кляйстер!
Я завважив, що Кляйст від "Розбитого збанка" зовсім інший, а тамтой "Кляйстер" звавсь Евальд.
— Усе одно! Кляйстер кляйстром! — мовив енергійно Лімбах.— Сього нового не знаю. Für die Katz!
Переглянувши отак книжку за книжкою, до кождої сказавши якесь "крепке слівце", Лімбах видивився на мене.
— Се все?
— Так.
— Ну, а Діккенса не маєте нічого?
— Я й не чував про такого письменника.
— Ну, то, вибачте за слово, ви дурень. Не знаєте найліпшого. Хто не знає Діккенса, той властиво не знає нічого з літератури, не має смаку, не має очей. Ходіть до мене, я вам позичу Пікквіка. Мусите то прочитати, а потім можете говорити. З людьми, що не читали Пікквіка, я не маю охоти говорити про літературу.
Вся ота розмова з Лімбахом робила на мене дивне враження. Вона била в ніс, мов шипуча содова вода. Хоч як небагато тямив я тоді в літературі, я все-таки в однім і другім пункті міг зміркувати, що Лімбах або не знає чогось, або дивиться на речі несправедливо, апріорно. Мене здивував тон його розмови, в якому здавалося, були лиш дві ноти — надмірно ентузіастична і безапеляційно категоричне "Für die Katz!". І хоча позитивної духової страви ся розмова не давала, то проте в ній, як і в содовій воді, було якесь освіження, віяло чимось для мене новим, незвичайним і принадним, чого я наразі не вмів назвати. Після того сухого тону, яким викладано нам скупі відомості з історії літератури в гімназії, після тих ніби об’єктивно-поміркованих оцінок, після того фальшиво піднятого тону, яким треба було говорити про великих корифеїв літератури і про все, що вийшло з-під їх пера, Лімбахові різкі та іноді несправедливі слова набирали незвичайної ціни. Се ж були перші нешаблонові й неофіціальні слова чоловіка, дійсно зацікавленого літературою, при тім не жадного ерудита, не фахівця, не шухляди, напханої старими паперами, але чоловіка з дійсним темпераментом, оригінального, свідомого чи несвідомого ворога всякого шаблону, всякої утертої стежки. Не диво, що серед молодежі вищої гімназії Лімбах від часу своєї появи в Дрогобичі здобув собі відразу велику симпатію і що я приняв собі то за честь, коли він перший зголосився до мене. Він узяв від мене декілька книжок, в тім числі й засудженого a priori Кляйста, для прочитання,— а я радо пішов до нього, щоб узяти від нього обіцяного мені Діккенсового Пікквіка.