— Гаразд, — мовив Дарю. — А куди ви, власне, йдете?
Балдуччі витяг вуса з чаю:
— Сюди, синку!
— Оце-то учні! Ви тут і заночуєте?
— Ні. Я вернувся до Ель-Амера. А ти, ти доставиш цього хлопця до Тінгуїта. Там на нього чекає змішаний суд.
Балдуччі дивився на Дарю з добродушною дружньою усмішкою.
— Що це ти говориш? — сказав учитель.
— Ти що, глузуєш з мене?
— Ні, синку. Такий наказ.
— Наказ? Але ж я не... — Дарю завагався: йому не хотілося образити старого корсіканця. — Зрештою, це не моє ремесло.
— Ну то й що? На війні чим тільки не займаються.
— Тоді я почекаю бодай оголошення війни.
Балдуччі кивнув.
— Гаразд. Але накази вже віддаються, і вони стосуються й тебе. Ти ж бачиш, як неспокійно. Подейкують, що може дійти до повстання. Отож ми, так би мовити, мобілізовані.
Дарю не хотів поступатися.
— Послухай, синку, — сказав йому Балдуччі. — Я тебе дуже люблю, і ти маєш це зрозуміти. В Ель-Амері нас дванадцятеро, і нам доводиться ходити дозором по території завбільшки з маленький департамент, отож я повинен туди вернутися. Мені велено передати цього соколика тобі — й негайно назад. Там у нас його лишати не можна. Село його вирує, вони збиралися відбити його. Завтра вдень ти повинен відвести його до Тінгуїта. Ці двадцять кілометрів не злякають такого кремеза, як ти. Зробив діло, гуляй сміло.
Знов повернешся до своїх учнів і до спокійного життя. За стіною чути було, як ірже і б'є копитом кінь. Дарю глянув у вікно. Погода поліпшувалася на очах, світло розливалося по засніженій рівнині. Як розтане весь сніг, сонце запанує знову і знову палитиме кам'янисте поле. Знову литиметься цілі дні з невичерпного неба світло на спустошені розлоги, де ніщо не нагадує про людину.
— А втім, — сказав він, обертаючись до Балдуччі, — що він накоїв? — І перш ніж жандарм відкрив рота, спитав: — А по-французькому він уміє?
— Не вміє, ані словечка. Ми шукали його цілий місяць, але вони його переховували. Він убив двоюрідного брата.
— Він проти нас?
— Я б не сказав. Але все може бути.
— Чому він убив?
— По-моєму, якась сімейна чвара. Здається, той заборгував цьому зерна. Не дуже ясна справа. Словом, він зарізав двоюрідного брата серпом. Знаєш, як барана — вжик!..
Балдуччі провів ребром долоні собі по горлу, привернувши увагу араба, той занепокоєно глянув на нього. Дарю зненацька відчув лють до цього чоловіка, до всіх людей з їхньою нечистою злобою, з їхньою невситимою ненавистю, з їхньою жадобою крові. На плиті виспівував чайник. Він знову налив чаю Балдуччі, повагавшись, налив ще раз арабові, який жадібно випив удруге. Коли він піднімав руки, джеляба в нього розхристалася, і вчитель побачив його худі й м'язисті груди.
— Дякую, хлопче, — мовив Балдуччі. — А тепер я помчу.
Він підвівся й рушив до араба, виймаючи з кишені вірьовочку.
— Що ти робиш? — спитав сухо Дарю.
Балдуччі, розгубившись, показав йому вірьовку.
— Не варто.
Старий жандарм завагався.
— Як хочеш. Ти хоч озброєний?
— У мене мисливська рушниця.
— Де?
— У скрині.
— Треба тримати її коло ліжка.
— Навіщо? Мені боятися нічого.
— Ти, хлопче, пришелепуватий. Якщо вони повстануть, ніхто не буде в безпеці, ми всі опинимося в одному мішку.
— Тоді я й боронитимусь. Я встигну побачити, як вони підходять.
Балдуччі розсміявся, потім вуса раптом знову прикрили ще білі зуби.
— Встигнеш? Гаразд. У цьому весь ти. Ти завжди був трохи схибнутий. Через це я тебе так люблю, мій син теж був такий.
По цих словах він вийняв револьвер і поклав його на письмовому столі.
— Залишаю тобі, на дорогу назад до Ель-Амера дві "гармати" мені не потрібні.
Револьвер блищав на чорному лаку стільниці. Коли жандарм знов обернувся до нього, учитель відчув запах людського тіла й кінського поту.
— Послухай, Балдуччі, — раптом озвався Дарю, — все це мені не до вподоби, а найбільше — оцей твій лебедик. Але я його туди не поведу. Битися буду, як доведеться. Але тільки не це.
Старий жандарм випростався і суворо глянув на нього.
— Ти робиш дурниці, — мовив він повільно.
— Мені самому це теж не до вподоби. Зв'язувати когось вірьовкою — до цього людина ніколи не звикне, це так, і мені навіть сором за це. Але ж. не можна дати їм робити, що заманеться.
— Я його туди не поведу, — повторив Дарю.
— Це, хлопче, наказ. Я повторюю тобі знову.
— Саме так. Передай їм, що я сказав: я його не поведу.
Балдуччі щось обмірковував з явним зусиллям. Тоді поглянув на араба і на Дарю. Нарешті зважився.
— Ні. Я їм не скажу нічого. Коли ти хочеш нас спекатися, роби, як знаєш, я на тебе не донесу. В мене наказ доставити в'язня, і я його виконую. А ти підпишеш мені зараз папір.
— Це зайве. Я не заперечуватиму, що ти лишив його мені.
— Не будь злий. Я знаю, що ти скажеш правду. Ти тутешній і ти чоловік слова. Але підписати тобі доведеться, таке правило.
Дарю відчинив шухляду, дістав пляшку з фіолетовим чорнилом, червону дерев'яну ручку з пером рондо, яке йому служило для уроків каліграфії, і розписався. Жандарм старанно склав папір і сховав його в нагрудній кишені. Потім рушив до дверей.
— Я проведу вас, — мовив Дарю.
— Не треба, — відповів Балдуччі. — Не пнись бути ґречним. Ти образив мене.
Балдуччі поглянув на араба, заціпенілого на одному місці, невдоволено засопів і обернувся до дверей. "Прощавай, сину", — мовив він. Двері за ним грюкнули. Балдуччі пройшов попід вікном і зник. Сніг приглушив його кроки. Кінь у дворі затупав і наполохав курей. За мить Балдуччі знову майнув попід вікном, ведучи коня за вуздечку. Він подався, не озираючись, до спуску і перший зник з очей, а за ним — кінь. Чути було, ніби м'яко покотився великий камінь. Дарю вернувся до в'язня, той сидів і далі нерухомо, але .очей з нього не спускав. "Зачекай", — сказав учитель по-арабському й пішов до своєї кімнати. На порозі він передумав, вернувся до письмового столу, взяв револьвер і засунув його до кишені. Потім, не озираючись, пішов до своєї кімнати. Довго він лежав випростаний на канапі, дивився, як поволі затягується хмарами небо, і дослухався до тиші. Саме цю тишу в перші дні його приїзду по війні переносити було найважче. Він просив тоді місце в маленькому містечку біля відрогів хребта, що відокремлював пустелю од високогір'я. Скелясті мури, зелені й чорні на півночі, рожеві й бузкові на півдні, окреслювали межу вічного літа. Його послали далі на північ, на самісіньке високогір'я. Спочатку йому нестерпна була самота й тиша на цих диких землях, населених лише камінням. Іноді борозни викликали думку про оброблені поля, але ці борозни були проорані лише для добування якогось каменю, потрібного для будівництва. Землю тут обробляли лише для того, щоб збирати каміння. Іншим разом виколупували кілька стружок землі, яка збиралася в заглибинах, і підживлювали нею миршаві сільські сади. .А все тому, що три чверті цього краю були вкриті камінням. З нього народжувалися міста, квітнули, потім зникали; по ньому проходили люди, любилися або гризли одне одному горло, потім умирали. В цій пустелі ніхто нічого не важив, ні він сам, ні його гість. А проте поза цією пустелею ні той, ні той — Дарю це знав — не міг жити по-справжньому. Коли він устав, з класу не було чути анінайменшого звуку. Він здивувався з цієї щирої радості, яку відчув на саму думку, що арабові пощастило втекти і що він опинився знову сам, і йому не треба буде нічого вирішувати. Але в'язень був тут. Він лежав, простягшись між грубкою і письмовим столом. Його розплющені очі дивилися в стелю. В цій позі видно було тільки його товсті губи, здавалося, ніби він закопилив їх спересердя. "Ходи сюди", — покликав Дарю. Араб устав і пішов за ним. У кімнаті вчитель показав йому на стільця, присунутого до стола під вікном. Араб сів, не спускаючи очей з Дарю.