— Яка ж тепер у тебе думка? — пита родич.
— От яка,— каже Кондратович,— тепер мені вже не до земельки, нехай вона чортам достається, жінку з дітьми оддаю на волю божу, а сам... пропаду, а вже оддячу диявольському сину!
Нічого казать, завзятий-таки збіса був і Кондратович — не з того десятка, що гоють свою спину чужими дукатами. Та ще, нівроку йому, і здоровий був, на одну руку трьох би таких вклав, як Потоцький.
— Не журись,— каже родич,— оддячиш, коли вже тобі так того схотілось; я тобі і пораду дам. Чи ти знаєш ту капличку, що в кінці парку?
— Як не знать! — відповів Кондратович, а сам аж затрусився од радості.
— От у сю ж капличку,— каже родич,— Потоцький, перерядившись старцем, щосуботи ходить одмолювать у Почаївської богоматері гріхи, що за тиждень назбираються. Завтра субота; устанеш раненько, то там його і застукаєш, як сотника в горосі, і що душі твоїй схочеться, те з ним і зробиш.
Кондратович, почувши се, як на світ народився. Зараз і вигадав, що йому робити. Велика радість для чоловіка — помогти тому ворогу, которого покарала злая година, а ще більша — оддячить модному ворогу. Здається, караєш його не за одного себе, а за всіх, за все те лихо, що він робить людям.
Іще чорти не бились навкулачки, як Кондратович, узявши добрий малахай, потяг у парк до каплички. Не доходячи до неї з півгонів, забрався в гущину та й стереже Потоцького, як той кіт мишу. Тільки почало трошки розвиднюваться, аж чує Кондратович: щось залопотіло; дивиться: іде Потоцький, такий обірваний та обшарпаний, у семиряжці іще й з торбою через плече. Кондратович і дух притаїв, оком не змигне; дивиться: увійшов Потоцький у капличку і став молиться. То простягнеться крижем5, то кулаками в груди себе стосує, то руки догори підійма — живий на небо лізе. Устав Кондратович, аж труситься, так йому закортіло напиться тії помсти. Дав Потоцькому трошки помолиться, а там увійшов у капличку, ударив кілька поклонів і став голосно молиться:
— Найсвєнтша6 матко,— каже, а сам своє дума,— пошли усякого щастя, здоров’я, талану і довголіття дідичу нашому, ясновельможному пану Потоцькому за те, що він нас, дурнів, вчить і до розуму доводить! Нехай він і діти його панують над нами до кінця світу!
Потоцький притулився в куточку і слуха, аж облизується: як маслом по душі його маже тієї молитвою. Зараз пізнав, що це той шляхтич, которому вчора він задав шваби7. Скінчивши молитву, Кондратович обернувсь до Потоцького та й пита:
— А що ти тут робиш, старцю?
— Молився, вельможний пане,— одповів Потоцький, низенько вклонившись і затуляючись торбою, щоб, часом, не пізнав його шляхтич.
— А маш голку?
"Бач, який розумний! — подумав Потоцький,— мабуть, вже у нього голка є".
— Чи маш голку? Гунцвот, лайдак! — гримнув Кондратович, визвірившись на Потоцького.
— Німа, вельможний пане,— одповів Потоцький, а сам мерщій до дверей, думає: "От собі на лихо навчив чоловіка. Щоб не задав він мені такої прочуханки, як я йому вчора".
— Німа! — крикнув Кондратович, простягаючи руку. Ось дивись,— каже,— я гоноровий шляхтич, мам
кілька моргів землі, два коні, корову, чотири свині, у мене є голка, щоб не ходить обірванцем, а ти гольтіпака, ланець, безштанько, а в тебе нема?!..
Та се кажучи, хап його за чуб: вихрив, вихрив, далі голову між коліна, ну його шмагать малахаєм; шмага, шмага, а сам приговорює: "Отак батько наш Потоцький звелів дурнів вчить та на розум наводить! Не я тебе б’ю, а б’є власна його рука!" Супонив, супонив, поки він не зомлів. Вдовольнивши серце й душу, Кондратович плюнув на Потоцького та й пішов собі до родича.
— А що? — спитав родич,— побачивши Кондратовича.
— Знатного перегону задав,— каже Кондратович, усміхаючись,— буде згадувать ту голку по суботах!
— Тікай же швидше, а то щоб він на шибениці тебе ще не провітрив!
— За що?.. Хіба ж не сам він звелів мені дурнів вчить?!. Адже ж я трощив не його, а старця, і ще власною його рукою. Та куди ж і тікать од Потоцького? Хіба на той світ, а на сім не сховаєшся!
— Та воно так, тільки гляди: ти сам знаєш, що у тих магнатів така правда, як у цигана сорочка: і коротка, і латана. І правда та у них, як кий в руці: яким кінцем схоче, тим і вдарить.
Отак поговоривши, та й прислухуються, яка буде чутка об Потоцькому. Аж ось зайшов до родича з двору служонца та й каже, що гетьман вчора на полюванні трошки застудився й занедужав.
На другий день, тільки вернулись з костьола, аж прибіг козак.
— Чи тут,— пита,— гостює пан Кондратович?
— Тут,— каже родич,— а нащо вам?
— Гетьман кличе до себе: нехай швидше йде!
Сміло пішов Кондратович до Потоцького, думає собі:
"Що буде, то й буде, а буде те, що бог дасть".
Тільки побачив його 'Потоцький, зараз і крикнув:
— А що, чи маєш тепер голку? — тільки вже спитав не так, як тоді, а ласкаво, усміхаючись.
— Маю, ясновельможний пане! — одвітив Кондратович, показуючи голку.
Глянув на неї Потоцький неначе не бачив, а там вже не тільки очі, і спина бачила ту голку.
— А чи не трапилось тобі ще навчить якого-небудь дурня? — пита гетьман, а сам пильно дивиться на Кондратовича.
— Як не траплялось, ясновельможний пане! — сміливо одказав Кондратович.— Вчора у капличці спіткав якогось старця і добре одшмагав, довго буде згадувать ту голку.
Тут Потоцький став розпитувать Кондратовича, відкіля він і за чим приїхав. От він і розказав йому все, що треба. Гетьман ласкаво його вислухав, узяв лист паперу, щось написав та й каже:
— Озьми сей розказ і оддай його глувному економу, то все зробиться, як тобі й не снилось!
Кондратович подякував гетьману, поцілував полу його кунтуша і пішов у контору. Тільки прочитав той лист глувний економ, як витріщиться, як крикне:
— Кілька літ служу його ясновельможності, а він мені десяти грошей не подарував, а тут чорт батька зна кому і за віщо, дає і гроші, і землю!
— Се ж моя земля,— каже Кондратович,— ще батьківська. Не свою дає, а ту, що пан Тридурський заграбив!
— Розказуй — не свою!.. Потоцький звелів в придачу до твоєї землі дать утроє стільки, і ще двісті дукатів, от що!
— Так тобі жаль чужих грошей, а не жаль чужої спини? Позавчора Потоцький всипав мені двісті канчуків, а сьогодні одсипав двісті дукатів: так покуштуй перше канчуків, та тоді вже і завидуй ласці його ясновельможності.