— А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!
Запливші жиром Йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.
Василь собі покрався в коридор. Через який час до Василя виразно донісся крик паничів, тупанина ногами, упавший голос Йосипенків.
Швидко він вертався назад, похмурий, поблідлий і тіпався увесь.
— Отак! От і доживсь! От і дослуживсь до сього! Нащо москалів покликав? А якби бунт стався? Добро не моє — про мене, хай хоч і все по цеглині рознесуть.
— Поки добро по цеглині рознесуть, то гроші у когось поміж пальцями пройдуть, — упік, мов батогом, Василь.
Йосипенко, як звір, зиркнув на Василя.
— Це ти, підожди! Ти перший бунтовщик, — крикнув на його Йосипенко.— Тебе першого б у Сибірю заслати.
— Коли б свині роги! — одказав Василь, усміхнувшись.
Йосипенко понурий вийшов з горниць і напрямився до своєї хати. Василь коло рундука став дожидатись, що далі буде.
Ось незабаром вийшов панич, за ним і другі пани. Вони тихо перекидались словами.
— Робіть, що знаєте, — одказав панич.— Вас только буду просить: минута не настолько серьезна, — повернувсь він до офіцера.
Офіцер махнув на москаля.
— Цепь снять! — крикнув він.
— А внушеніє? Внушеніє — главноє, — умішався справник.-Другим повадки не буде. Панич здвигнув плечима.
— А поки осмотр проізведем, — сказав слідователь. І всі, знявшись, пішли до контора. Вони спершу обійшли кругом, обдивилися около. Зостановились коло вікна, щупали його побиті шибки, хитали розламану раму, толкувалися — куди б його злодієві тікати, оглядали слід, котрий недалеко кінчався в садку. Потім пішли у середину. Дурноверхий Хома щось їм кричав, розказував. Сльози чулися у його голосі. Не довідавшись нічого від Хомки, кликнули Йосипенка. Той звертав усе на бунтівливе кріпацтво, раяв зразу усіх перетрусити.
Потім зібрали двірню.
— Хто і кого першого бачив коло контори?
— Йосипенка! — крикнуло декілька голосів. Йосипенко перемінився в лиці і повів довгу річ про те, як йому не спалося та як він з жінкою толкувався, що — коли б усе було благополучно. Як ранком, прокинувшись, пішов довідатись по хазяйству і, побачивши розбите вікно, наробив репету.
Кликнули слугу Йосипенкову, зажовклу, захарчовану дівчину.
— Ти не чула нічого? — спитав її стряпчий.
— Коли?
— Уночі. Не чула стуку-грюку якого?
— Ні, не чула.
— Спала?
— Я слалася у кухні. Тілько входять хазяйка та й напустились на мене: чого так рано стелюся! Чому за роботу не берешся?— А я і кажу:— Людям свято, а нам робота.— Хазяйка розсердились, вилаяли мене і вигнали з хати.
— Де ж ти була?
— Я пішла до тітки ковалихи.
— Угу…— прогув якось чудно собі під ніс стряпчий і прикро глянув у вічі Йосипенкові.
— Я її прогнала… Я її прогнала, бо вона ледащо, вона сяка, вона така, — запорошила Йосипенчиха.
Слідователь махнув на неї рукою і вона замовчала.
— Остається зробити обиск, — тихо сказав стряпчий.
— Робіть, — одказав панич і пішов до будинку. Панн пішли по хатах. Трохи не до обіда ходили, шукали, питали, розпитували — нігде нічого. У кухні в Оришки застали за плачем Мотрю.
— Ти чого плачеш? Та мовчала-плакала.
— Чого плачеш?
— Та вона з горниць, — одказала Оришка.-Плаче, — що тепер їй у світі робити… Пан умер, воля вийшла.
— Нічого, найде молодшого, — сказав стряпчий.
— А гарна, вража, — додав слідователь.
— Как твое имя? — допитувався офіцер, брязнувши шаблею.
Василь стояв у сінях і увесь тремтів. Він слухав їх жартівливі речі і, як глибока образа, урізувались вони у його серце. Щоб здержувати себе, він кусав свої губи трохи не до крові. Та як не держався, таки не видержав. Йому почувся наче крик Мотрі, і в одну мить він ускочив у хату.
Пани стояли кругом Мотрі, і той те, той друге Допитувались, жартували.
— Ти чого? — спитався стряпчий, коли Василь сміло урвався у хату.
— Я тут живу…— здержуючи сам себе, одказав Василь…— Вона моя родичка.
— Близька? — спитався, усміхаючись, слідователь.
— Про те мені знати, — понуро одмовив Василь, бликнувши гострими очима.
Пани ще трохи постояли, пожартували і пішли. Василь сердито плюнув услід їм.
— Годі ж уже, годі, перестань! он же, бач, і він, — умовляла Оришка. Мотря, котра не змогла ніяк сліз здержати, не змогла слова сказати.
Василь, прийшовши в себе, почав собі умовляти і насилу угамували її.
— Я сама не знаю, що зо мною, — усміхаючись крізь сльози, хвалилась веселенька Мотря, — і хочу здержатись, та не зможу.
Стук у вікно знову злякав її. Вона аж скрикнула.
— Хто там? — спитала Оришка.
— Ідіть до горниць. Панич усіх скликає, щось буде казати, — гукнув дворник Свирид і мерщій побіг далі.
— Якого там гаспида ще? — сердито спитався Василь і вийшов з хати.
— Та всім іти? — навздогінці крикнула до Свирида Оришка.
— Усім… усім.
Коло рундука панського будинку стояли пани і щось шептались між собою. Недалеко від їх купкою зібрались дворові, мовчазні, мов німі. З години на годину купка усе росла, більшала, все по одному та по одному прибувало до неї. Ось почувся з-за гори щось за голос, стук-гук. Дворові озирнулись. То йшли москалі, а за ними сунули задворові. Уперед ішли старі, похнюпившись, зараз за ними чоловіки, молоді парубки, гомонячи і жартуючи між собою. З боку їх тяглися жінки з дітворою, — одну несли на руках, другу вели за руки.
— Становіться всі вряд! Ближче одно до одного, — гукнув на їх справник. На москалів махнув рукою офіцер і ті зразу подались назад, стали в стороні.
— Чи всі тут? — знову гукнув справник, коли сяк-так розмістилися люди.
— Усі, — хтось обізвавсь.
— Чого ви бунтуєте? — гукнув він грізно. Передня лава схилила, кланяючись, голови і глухо прогула:
— Ми не бунтуємо.
— Мовчать! — крикнув на все горло справник. — Бачите ото, — і він вказав на москалів.— Махну рукою — ні один з місця не встане!
Усі мов поніміли.
— Слушать!
І справник вийняв папір з кишені і почав читати. То була воля через два роки, дворовим — на всі чотири сторони, задворовим з землею.
— Хоч на оброк, хоч на викуп іди, — додав панич і повів широку річ, що для кріпаків краще. Жалкував, що дворові без землі одходять, обіцяв пособити горю, не забути щирого за його вірну службу.