Гість мовчить, і вони похмуро мовчать.
Зрештою, Гаркуша плямкає губами, ковтає суху слину й озивається:
— їсте...
— їмо,— бурчить хазяйка.
— М'ясо пахне,— принюхується Гаркуша.
— Еге, свиню закололи, то ласуємо свіжиною,— наче не каже, а гаркає Павло Музика.
— Свиню? — не вірить Гаркуша.— Яку свиню?
— А ту, яку ти в нас не забрав!
Гаркуша морщить лоба, згадує:
— Свиню забрали.
Хазяйка злякано дивиться то на сусіда, то на чоловіка:
— Павле, Павле, хіба ми свиню їмо? Побійся господа таке говорити, бо ще повірить. Бо прийдуть віднімати свиню, а де вона в нас?
— Кажи, що свиню! — сердиться хазяїн.
— Таж не свиню, а їжака їмо з молодою кропивою! Галя зловила їжака в горішині, а я нарвала кропиви.
— Кажи, що свиню! Хай слухає — й мучиться.
— їжака, їжака...
Гаркуша плямкає пісними губами, наче заповзявся зжувати їх.
— Я чув, уночі жорна гуркотіли у вашій клуні.
— Коли це вночі? — блідне Марія.
— У вухах у тебе гуркотіло! — зводиться з-за столу Павло Музика.— Чого б це жорнам гуркотіти? Хіба не ти разом з Василем Гнойовим та з Миколою Хащуватим витрусив у нас весь хліб?
Тримаючись однією рукою за одвірок. Гаркуша поволі опускається на коліна, благальне складає долоні:
— Простіть мене!
— Нема тобі прощення.
— Простіть! — По глиняній долівці Гаркуша колінкує від порога на середину хати й тут завмирає під сволоком.— Трусили, але ж не все витрусили, бо не знайшли. Якби знайшли, то все витрусили б, а не вдалося. То по ночах мелеш на жорнах, щоб ніхто не чув. А я чую, бо не сплю вночі. Не спиться мені вночі від голоду, здається, що вмираю, ніяк не дочекаюся смерті.
— Умирай. Такі, як ти, давно повинні лежати в землі.
— Я б і помер, але дітей жалко, попухли з голоду. Скільки їх ще в мене лишилося? Троє, а було п'ятеро. Нема вже Катерини й Михайла нема. А ті ще гибіють — і Грицько, і Петро, і Юхимко. Хоч би рісочку їм покласти до рота.
—. Нема!
— Знаю, що є. І на тому тижні гуркотіли жорна в твоїй клуні.
— Павле...— благально сказала Марія, торкнувши чоловіка за лікоть.
Музика смикнувся, наче опечений:
— Що — Павле? Нема й зернини, чи не знаєш? Сам, ірод, вигріб хліб із ями, а тепер прийшов жебрати? Хай сконає.
— Але ж діти...— осмілилася подати голос дочка Галя.
— Хай і діти виздихають, щоб насіння на землі не лишилося.
— Ти ж у господа віриш,— не зводився Гаркуша з колін. — Змилуйся над моїми дітьми, коли маєш бога в серці.
— І не згадуй за господа, бо для таких нема його ні на небі, ні на землі!
— Винен я, винен перед тобою і перед людьми, але ж діти мої не винуваті.
— Йди, чоловіче, з хати, не доводь до гніву.
Зводячись із колін, заплакав Гаркуша.
— Йди, нелюд! — закричав Павло Музика й ногою притупнув.
Заточуючись, подався Гаркуша з хати. Галя відверталася до вікна, рукавом витираючи очі, а мати дрібненько цокотіла зубами.
— Дітей своїх пожалів, схаменувся. А чужих дітей він пожалів? Значить, чужі діти хай пухнуть і здихають, а для своїх просить милостині? А не буде милостині пі тобі, ні твоїм дітям, бо не треба вашого насіння на землі. Ниньки горе землі від таких звірів скажених, а завтра ще більше буде... Хіба ви не знали, що цей вовкулака не спить ночами? Захотілося вам борошенця. Сховайте жорна, а то він і про жорна скаже. Чого понасуплювалися сичами? їжака їжте. Походиш, Галю, що там у чагарях, подивишся за їжаками, годяться в харч. Я вчора в лісі бачив гадюку, то треба податися в ліс, наловлю гадюк, вони теж годяться в харч.
Марію занудило, потім стала гикати.
— Не гикай! Вчора дві ластівки залетіло в сіни, як ти випустила?
— Самі вилетіли...
— Самі вилетіли,— перекривив.— Дивися, щоб більше не вилітали... Чи там горобці залетіли в клуню. Руками чи спідницею лови, а злови. За вчителя Пилипа знаєш? Живе в школі, то свій пайок як доточує? Порозчиняє в школі вікна-двері, горобці поналітають, він чи дрючком б'є, чи сіткою ловить. І має печеню з горобців.
Павло Музика позачиняв на клямки сінешні та хатні двері, вернувся в хату.
— Діставай, Галю,— сказав, острашливо поглядаючи через вікна надвір.
Галя стала на ослін і дістала з-за зчорнілої полущеної ікони сіру перепічку. Батько взяв ножа, відкраяв три скибочки, поклав на столі, а надкраяну перепічку подав дочці.
— Сховай за ікону, хай береже.
Взяли ложки й заходилися їсти юшку з вареного їжака та молодої кропиви.
Вечір блимає зеленими зірками з далеких високостей, а туман понад землею стелиться такий білий та шумкий, наче то піниться тепле й пахуче свіжоздоєне молоко.
Павло Музика пальцями знадвору стукає в шибку, й скло брязкає, наче кришиться лункий лід на ставу. Хата мовчить.
— Чи попухли, чи задубіли.
И знову кришиться лункий лід.
Перегодя по-старечому зітхають хатні двері, сінешні двері скриплять рипучими грудьми сухотника — й нарешті Гаркуша висуває надвір погасле обличчя, засноване павутинням зморщок. У зморшках — темрява. То темрява його душі, в якій не світиться хоч би й один промінчик. Упізнає — і ніяк не впізнає. Опускає погляд на руки, може, руки тримають щось, але руки порожні.
"Йому вже залишилося три чисниці до смерті",— снується думка.
— Змилуйся, Павле...
— Я оце йшов через левади,— й киває головою в надвечірній туман.
— А що там у левадах?
— Ну, й заглянув під верболози... Ходімо, заведу, бо сам не знайдеш. Чи ти вже не годен переставляти ноги?
— Чого йти, чого йти? — січеться голос.
— Ходімо, бо ніхто не заведе, я сам бачив... Змилуюся над тобою, раз просиш милості, ходімо.
По межі через город ідуть у зеленоткані левади, а тут верболози в тумані стоять змореним козацьким військом, тільки хоч би один кінь заіржав, тихо-тихо. Над голубою криничкою, в якій ледь жебонить вода, Павло Музика зупиняється й показує під кущ неподалік.
— Ген твоя дитина сидить. Чи не Юхимко?
Гаркуша приглядається: справді, сидить його семирічний син Юхимко на землі, спиною притулився до гілля. Круглу голівку з білим чубчиком похилив на ліве плече. Спить. А руки на колінах склав.
— Юхимку,— покликав батько.
Хоч би ворухнувся хлопець, ото вже міцно заснув, що голос батька не здатен розбудити.
— Юхимку! — знову покликав Гаркуша.
— Та не чує...
— Чом ти не чуєш мене?