— Поцілуй його, а він тебе, то будете родичі... — насмішкувато порадив Трохим.
— Ух, ти! — встала і гнівно зміряла його з ніг до голови Софійка. — Чистий вовк!
Довгі сині очі її з довгими білявими віями горіли обуренням і гнівом, а веселі, трохи товсті губи аж побіліли з роздратовання.
— Якби могла, я б тобі показала, — додала вона, нервово одходячи до полу.
— Е, якби ж то! — хитнув ніби сумно головою дід Юхим. — Якби то можна було подужати дужчого за нас! А то горе, що тільки слабшого!..
— А ви теж! Піддражнюють! — кинула до його Софійка, сідаючи біля Андрія, який знову ліг на піл і ні словом не обізвався на сцену з Тікаєм.
Дід Юхим хотів щось одмовити, але в цю хвилину у сінях зачулось якесь шарудіння, наче хто мацав руками по стіні, потім одчинились двері й до хати вступив прикажчик Халабуда. Не здіймаючи своєї "каракульної" шапки, поважно заклавши ліву руку в кишеню свого зимового теплого піджака, що зверху був покритий чорною шкурою, а правою чистячи своїм звичаєм ніздрі і погладжуючи чорні, кучеряві вуса і коротеньку круглу бороду, він наче вплив у хату. Вузькі, довгі очі його дивились м'яко, добродушно, а все обличчя його з широким носом, з великим ротом, з низеньким лобом, обличчя, яке, здавалось, хтось, узявши за одстовбурчені вуха, дуже розтяг та так і зоставив, виявляло якусь хитру тихість. Ступивши декільки кроків, він зупинився, понюхав повітря і, хитнувши головою, добродушно сказав:
— Ну, та й воздух же!.. Без сомнєнія, настоящая фіялка... Х-хе!
— Яка хата, такий і воздух, — спокійно сказала Килина. Не дивлячись на його тихість, як тільки він ступив у хату, всі зразу замовкли і ніби напружились. Трохим насупився, дід Юхим зробився поважніший, Кіндрат стулив губи й одійшов до полу, навіть Софійка втихла й заспокоїлась. На Килинину відповідь Халабуда тільки мовчки подивився на неї своїми очима, що визирали з-під густих, кучерявих брів, як з-під стріх, і почав гладити вуса й чистити кінчик носа. Потім заклав руки назад, нахилив голову, подивився на калоші і, знов підвівши голову, звернувся до хлопців, м'яко вимовляючи:
— Завтра ж... хлопці... той... не забувайте: весь той гній, що перед стайнею, нада вивезти аж геть за Косу Межу.
— Увесь? — бовкнув, не дивлячись на Халабуду, Трохим.
— Lслі мало буде, знайдем ще... Затруднєнія не будеть...
— Мало? — скрикнув Гриць. — Та там дай боже за два дні перетаскати!
— Ну-ну, повидім, повидім... Ну, а той... як його... м-м...
Він наче забув і, знов нахиливши голову, став пригадувати:
— Ага! Килино! Ганна, кажись, одходить скоро. Мєс-то ослобоняється. Може б, стала?
— Це прачкою на "білу" кухню? — спитала Килина. Андрій гостро глянув на Халабуду, потім на Килину і прудко перебіг по всіх очима. — помітно було, як по цих Халабудиних словах всі якось надто пильно стали прислухатись і дивитись на Килину.
— Да, прачкою... — байдуже водячи очима по стінах, потвердив Халабуда, не дивлячись на Килину і наче мало цікавлячись її відповіддю.
Килина ж нічого не одмовила, а замість того підійшла до мисника й почала виймати миски, ложки й готувати до вечері.
— Ну, що ж ти? — пильно роздивляючись на сволоки в стелі, спитав він.
— Не хочу! — твердо й рішуче промовила Килина, поважно проходячи повз його з мисками в руках і спокійно дивлячись йому в лице, яке зосталось таким же байдужим і тихим, тільки очі пильно подивились на неї та губи якось втягнулись у рот.
— Як знаєш... — м'яко сказав він і, погладивши вуса, повернувся й, не поспішаючи, вийшов із хати. За ним прожогом вискочив і Тікай, який давно вже ждав цього, крутячись біля дверей. — знов Андрій помітив, що не він один з напруженням ждав її одповіді, але й усі, навіть Трохим, який аж подержав на ній свій занепокоєний, похмурий погляд.
Але не встигла ще Софійка вихопитись на середину хати і, хутко повертаючись до всіх, вилаяти добре Халабуду, як у вікно біля мисника щось раптом застукало і стихло. Всі замовкли.
— Килино! — зачувся знадвору Халабудин голос! Я забил тебе ще сказать щось. Вийди сюда на минуту... Скарєй!
— Ще "скарєй", — прошепотіла, надувши губи, Софійка. — Удівітєльно! Знаємо, що ти забув... Не ходи, Килино! — звернулась вона до Килини, але та, загадково якось усміхаючись, нічого не одповідаючи, спокійно стягла з жердки свиту, накинула її собі на голову і вийшла з хати.
— Та-а-к... — прогунявив Юхим, спльовуючи вбік і перекладаючи люльку з одного кутка рота в другий. — Хоч так, бабо, сядь, хоч так, а все-таки сядь... Чи на "чорній", чи на "білій" кухні будеш, а моїх, мовляв, рук не минеш... Хе-хе-хе... Да-а...
Дід Юхим похитав головою і скоса подивився на Андрія. Той з занадто байдужим виглядом, підвівши голову, ходив від лежанки до столу, заклавши руки в кишені піджака і тихо посвистуючи. Тільки на щоках йому грав виразний рум'янець.
— А як думаєте, діду, — кривлячи губи в усмішку, спитав Трохим. — Хто кого обманить: чи вона Халабуду, чи Халабуда її?
Андрій блиснув на його очима й ще дужче почервонів.
— Хто кого? — роздумливо перепитав Юхим. — Як тобі сказать? Вона дівка... одно слово... молодець... О!.. Він тоже... не жменею кашу їсть... Тихенький собі, а спідтишка мішки рве... О... А хто обманить, то вже не звєсно... Да-а... А Андрій зівка дає, то тоже правда! — вмить додав він і подивився на Андрія, що по цій мові, подивившись на діда, зупинився, почервонів, криво-ніяково всміхнувся і, не знаючи певне, що сказать, одійшов і сів на піл.
— їй-богу, зівка дає... — повторив Юхим. — З дівкою так не можна... Дівка... Що дівка?.. Одно слово — женщина, і більше нічого... Просто баба. А баба, як не крути, все до свого кутка моститься... А Килина аж дрижить, щоб хазяйкою стати... Ге! Це дівка не дурна, е-е, не дурна-а... її обманить — не з гори побігти...
Дід Юхим з задоволенням досмоктав люльку і, цюркнувши, плюнув крізь зуби.
— Килина не така... не дасть себе обманити... — якось тихо промовилд Софійка, задумливо дивлячись кудись через світло лампочки, широко розплющивши сині очі. Усмішка її щезла з повних губ, рум'янець кудись пропав, вся вона притихла, якось зігнулась, прив'яла. Стало тихо. Було чути, як лопотів дощ по шибках, як клекотів кандьор у казані, але знадвору не доходило ніякого гомону. Маринка почистила всю картоплю і прибирала на лаві, згортаючи лушпайки в цебер; на полу ледве чулось шепотіння; гудів вітер.