— А вона ж з торбою ходила! — згадує він.— Сам я посилав її хліба в людей просити, от штука! їй би, дурній, ще років з десяток прожити, а то, мабуть, думає, що я й справді такий. Мати пресвята, та куди ж це до дідька я їду? Тепер не лікувати треба, а ховати. Повертай!
Токар повертає назад і щосили б'є конячину. Дорога з кожною годиною стає все гіршою і гіршою. Тепер уже дуги зовсім не видно. Інколи сани наїдуть на молоду ялинку, темна річ подряпає руки токареві, майже перед його очима, і поле зору знову стає білим і кружляє.
"Жити б наново..." — думає токар.
Згадує він, що Мотрона років з сорок тому була молодою, гарною, веселою, з багатого двору. Видали її за нього заміж тому, що поласились на його майстерність. Усе обіцяло хороше життя, та біда в тому, що він як напився після весілля, заліз на піч, то немов і досі не прокидався... Весілля він пам'ятає, а що було після весілля — хоч убий, нічого не пам'ятає, крім хіба того, що пив, лежав, бився. Так і пропали сорок років.
Білі снігові хмари починають помалу сіріти. Настають сутінки.
— Куди ж я їду? — спохвачується раптом токар.— Ховати треба, а я до лікарні... Очманів неначе!
Токар знову повертає назад і знову б'є конячину. Кобильчина напружує всі свої сили і, пирхаючи, біжить дрібною риссю. Токар раз у раз стьобає її по спині... Позаду чути якийсь стукіт, і він, хоч і не оглядається, але знає, що це стукає голова покійниці об сани. А повітря все темнішає і темнішає, вітер стає холодніший і гостріший...
"Наново б жити...— думає токар.— Інструмент би новий завести, замовлення брати... гроші б старій віддавати... еге ж!"
І він випускає віжки. Шукає їх, хоче підняти й ніяк не підніме: руки не слухаються.
"Байдуже,— думає він,— сама коняка піде, знає дорогу. Поспати б тепер... Поки там похорон чи панахида, лягти б".
Токар заплющує очі й дрімає. Трохи згодом він чує, що коняка зупинилась. Він розплющує очі й бачить перед собою щось темне, схоже на хату чи скирту...
Йому б вилізти з саней та дізнатися, в чому річ, але в усьому тілі така лінь, що краще замерзнути, ніж зрушити з місця... І він безтурботно засинає.
Прокидається він у великій кімнаті з фарбованими стінами. З вікон ллється яскраве сонячне світло. Токар бачить перед собою людей і найперше хоче показати себе статечним, з розумом.
— Панахидку б, братця, по старій! — каже він.— Батюшці б сказати...
— Ну, добре, добре! Лежи там! — уриває його чийсь голос.
— Батечку! Павле Івановичу!—дивується токар, бачачи перед собою лікаря.— Вашескородіє! Благодійнику!
Хоче він схопитися й бухнути перед медициною в ноги, але почуває, що руки й ноги йому не коряться.
— Ваше високородіє! Ноги ж мої де? Де руки?
— Прощайся з руками і ногами... Відморозив! Ну, ну... чого ж ти плачеш? Пожив, і слава богу! Мабуть, шість десятків прожив — буде з тебе!
— Горе!.. Вашескородіє, горе ж! Простіть великодушно! Ще б років з п'ять-шість...
— Навіщо?
— Коняка ж чужа, віддати треба... Стару поховати... І як на цьому світі все скоро робиться! Ваше високородіє! Павле Івановичу! Цигарничку з карельської берези найкращу! Крокетик виточу...
Лікар махає рукою й виходить з палати. Токареві — амінь!
1885