Юра служив при 12 Гонведському полку й як "штандовий" відійшов на фронт у "перші бої". Такий "перший бій" пережив він коло Угнова в Галичині. Москалі розбили їх "на голову" й паніка, яка напала на мадярських вояків, розсипала врозтіч цілі полки, з яких не лишилося майже нічого. Москалі без більшого спротиву перлися на Львів. У Яворках Юра був перший раз ранений і відїхав з фронту до Лінкену на Чехах
Фронт дійшов До Карпат і заборсався в горах. На Тисі виникла потреба в Добрих керманичах дарабами для армії. Оголосили це в полкових наказах на фронтах і Павло негайно використав нагоду та в скорім часі появився знов у Ясіню, але вже як військовий. За короткий час перебування на фронті ожив, підтягнувся. Тяжкого побиття не можна було й помітити. Лише на лівій щоці залишилося кілька знаків, які придавали йому ще більше задавакуватого вигляду.
Праця на всіх гатях — Студеній, Сухій, Стебницькій, Апшинецькій у повному русі. Спускали безліч дерева для потреб держави й фронту. Сподівалися навали москалів і закріплялися, як могли. На всіх полонинах здовж мадярсько-австрійської гряниці, прокладали деревляні дороги, копали окопи та закріпляли їх. Цивільне населення також працювало для війни. Дівчата, підлітки, діди, молодиці,— все, що могло орудувати лопатою, рискалем, келепом, від світанку до смеркання було при роботі. Ходив до праці й я, ходила також Марійка.
Доглядали над нами вояки саперних відділів. Праця тяжка. Воєнні працювали менше ніж ми, бо над ними не такий догляд. За Марійку Павло, здається, забув. Перебуваючи в Ясіню, ходив вечорами з товаришами до корчми, випивав, співав, залицявся до молодиць та дівчат. Він знав, що Марійка сама, але зовсім не квапився зійтися з нею. Спав у касарнях коло двірця, але часто діставав відпустку й лишався дома, або ходив до дівчат.
11
Холодний осінній ранок. Над горами піднімаються тумани, ліси окутані сірою непрозорою габою. Вітер розгойдує смереками, шумить, гуде й пре в напрямку сходу.
Плаєм, що веде на Бубне до гряниці, з рискалями на плечах піднімається юрба робітників. Брудні, обідрані, в розкислих, які ледь тримаються на ногах, постолах. Переважно молоденькі дівчата й молодиці. Вони несуть у своїх тайстрах по кусневі мелайного хліба, а деяка має до того шматок солонини чи сира.
Йдуть понуро, мовчки. Кожне думає свою невеселу думу. Хлеще дощ, всякає через сукняний петек до сорочки, до живого й холодить, льоденить тіло.
— А ти, Марійко, знаєш, що Павло є в Ясіню? — Це питає її Яринка. Остання вже не служить у попа. Нехай йому біс. Не хоче дальше в нього бути. Краще вже ходити "до декунків".
Марійка мовчить. Чорні її очиці глибоко сховались під чоло. Опалі щічки зраджують поволі свіжість і молодість. Повипинані вилиці, на котрих не змито бруд, мокрі від дощу й подібні на бараболини. — Умру. — Каже вона по часі. — Боже, Боже! Як то мало того щастя на житті.
— Хм! — додає Яринка й мовчить. Мовчить і Марійка. Нічого казати. Хотілося б, та дарма. Краще промовчати.
— Ууу, яка студінь, — вирвалося в дівчини й вона ховає пограбілі кулаки в поли мокрого петека.
Ступ за ступом піднімаються вгору, вітер ще різкіший, де туман зовсім густий. Тут не ростуть .навіть дерева. Світ Божий сховався й не видно його, дарма що так високо.
Починають працю. Земля камяна й не легко піддається рискалям. Довбають поволі камінь, роблять ямки, вояки закладають динаміт. Гууух! Стовп диму, камінь летить у туман. Опорують з виритих ям груз, хлопці плетуть плотики й обставляють ними стіни.
По обіді ватага робітників переводиться на друге місце під Говерлю на Кознєску. Є це не близько. Пішли. Зійшли в низ, пройшли попри залізницю, міст, хату лісничого.
Минули лісничівню. йшли далі на гору по Сухому. Тут ліс. Чорний, густий, смереки — свічі високі. Навіть тепліше тут. Вітер гасає собі по верхах, але в низу тихо.
Поволі піднялися до загати. Тут працюють вояки. Саме відпочинок, закурюють. Робітники й собі зупинилися. Проводирі сапери пішли до вояків, а решта, хто де міг, поприклякав до землі хоч трошки відпочити.
Гарно тут. Рівненька поверхня гаті морщиться під легким подувом вітру. Кілька буків ронять свої золотаві листочки й вони тріпотливо стеляться по зеленаво-блакитній воді. Глибока тиша, тільки де-не-де в лісі поцокують сокири та шумить потік Сухий... Вище в горі полонина Занога, а далі Говерли, але їх тепер за туманом не видно...
— Марі.... Марі! Ади, тамка-о Павло! Видиш? — кинулася Яринка до Марійки й схопила її за руку.— Та де? — несміло питає, хоч сама бачить його.
— Та онде-о! — Ади, той високий у "мантлі!"... Павле, Павле! — голосно загукала Яринка. Вона ожила, голос зазгучав, очі заграли. Марійчине серце забилося гостро й нагальне.
Павло оглянувся, побачив жінок і знов обернувся. Він курив свою люльку й спокійно розмовляв з якимсь вояком.
— Боже мій! Марійко! Та він нас ані не впізнав — злякано шепче Яринка. Але Марійка мовчить. Вона не знає, чи впізнав чи ні, та серце її чує щось інше. Одвернулася й очі залилися сльозами.
Павло постояв ще хвилину, повернувся знов і йде. Твердими, знаними Марійці кроками, сміливо підходить. Одягнений у сірий військовий одяг, який щільно приставав до його дужого тіла.
— Ви ж куди, сороки? — байдуже, не випускаючи з рота люльки, питає:— Декунки драпати? — і усміхнувся.
Так ніби між ним і Марійкою нічого не було. Марійка слова не вимовить. Дух їй забиває. Почервоніла, очі в сльозах. Не видержала, одвернула голову й сльози рясно, рясно посипалися,
— Чого ж ти, дурна?— каже Павло.— Ніяково тут ревіти. Ви де, на Гропі ночуватимете?
— Напевне не знаємо, — каже Яринка, — та мабуть там.
Всі обернулися й дивляться на Павла й Марійку. Йому ніяково тут стояти. Обернувся й пішов на своє місце. Більше ані не глянув на дівчат. Робітники також скоро відійшли. Вони ввесь час піднімалися на гору, навпростець до полонини Гропи. Марійка плакала.
— Не плач, дурна, не плач! — умовляє Яринка.— За ними побивайся, а вони он які. Колись приходив, морочив, а тепер ади спину відвертає, їй Богу, я б за таким ніколи й не подумала б плакати. Що ти заміж вийшла... Дурна. Нічого йому дутися. Як присилували, то мусіла. З одного боку один, з другого другий. Великі, дужі й мають над тобою право. Ет...