До комітету "рятунку батьківщини" увійшли Йонаш, Бабчинський, Розенкранц, місцевий нотар і студент Пластунєк. Всі разом видали відозву про скликання в Ясіню великого віча. Скрізь горами, вздовж Тиси й Лазещини рознеслися чутки, що буде зібрано "сам народ" на велику нараду.
ЧАСТИНА ДРУГА.
"Заговорять і Дніпро і гори"...
І
На гори ліг туман. Тяжкий мов віки й мертвий, як скелі. Шпилі Говерлі, Пєтроса, Близниці, Величного, як храм, Туркула, могутнього Попа Івана гордо знялись у височінь, сягнули хмар, продерли їх оливяну масу й виглядають далекого дорогого гостя — величне світило землі.
Над горами пливуть хмари. Невидимий великий жрець приносить жертву й дим її поволі та урочисто зводиться до небес. Ліси, полонини, скелі, дикі звори брязком хрусталевих вод, співають величні гимни. Вічна, мов непомірність часу, земля твердо й непохитно тримає свій шлях незрозуміла й урочиста.
Родиться день. Притихли й скулилися велитні гори. Ущухає і вкладається, забіраючи за собою слід великого сну, довга, тяжка ніч і шпиль Говерлі вже вітає перший промінь жагучого світила, що чітко й владно взноситься в порожнечу захланних просторів.
По горах котиться туман, котиться й розтає. Бренить роса, грає одинокою струною кришталевий водопад, летить орел, серна стрібає по кущах, реве заспаний медвідь і доживає свій скромний вік остання полонинська квіточка.
І Нарешті туман розходиться. Зеленими прапорами замаяли зімяті поверхні розлогих лісів. Контури гір усе яркіше й яркіще висуваються на кін і по часі стають перед очима лавою велетенських постатей. Це, мабуть, на бій приготувалися. Виступили з небуття, з туману. Вийшли, наблизилися й зупинилися в задумі несхованого гніву.
Стрілою взлетіло й засяло сонце.
З грунів Бубне, Цапок, Верховинка, Лопушанка, зо всіх, усіх грунів, зворів і гір, зо всіх близьких і далеких околиць, суне народ. Чорні, тонконогі чоловіки. Ошубкані в кожухи, незграбні їх жінки, легкі легіні та соромливі, безмовні дівчата. Все суне, збігає, спливає вниз. Усе цвіте й барвіє, сміється до сонця, все, що вийшло з гір, хащавин до долу "правди послухати".
Йде народ правди послухати. Йде народ сказати своє слово, що сотні літ було замкнуте в його устах і неодважувалося вирватись у світ. Іде народ урочисто, ніби процесія, ніби на молитву.
На широкому майдані, що належить до управи державних лісів, де стоїть кілька незграбних камяних будівель, по середині приготовлена трибуна. Вона обмаяна зеленим віттям ялини й обвішена державними мадярськими прапорами. Коло трибуни гуртується верхівка. Поважні, надуті, з відкритими головами, чекають і видно нервуються.
Навколо море народу, якого безупинно прибуває. Кожухи й вишивки мішаються й переливають у соняшнім сяйві, як свіжі барви маляра на полотнищі.
Тиша. Народ гомонить, але майже пошепки. Насуплені чола, брови, забиті глибоко очі гуцулів, застигли в вираз загадкового очікування. Проходять години.
Нарешті в повному одязі духовного пастиря, зявляється Бабчинський і починає правити Службу Божу. Народ вклякає навколішки й гаряче шепче молитви перед обличчям розпитого на хресті, за котрим стоїть Бабчинський. Народ бе себе в груди великими чорними кулаками, молиться за свої невідомі гріхи з сльозами у глибоких ямах очей.
А після Бабчинський виходить на трибуну. Велика тиша сковує тисячам люду вуста, заперає у грудях віддих. Чути, як хмари проховзають у блакиті. По відкритих головах гуцулів топчеться вітрець і кошляє волосся.
— Любезні во Христі братия — глухо з нутра починає Бабчинський. — Нинішній день для нас русинів усе одно, що день воскресения. Наш народ, що довгі віки жиє в оцих горах, працює, плекає свою маржинку, ніколи не займався такими справами, як справи державні. Цебто, народ наш завжди був занятий газдівством, маржиною, жінкою, дітками, а владу, політику робив за нього хтось інший, хтось, хто турбувався цим і бажав вам усім лише добра.
Згадався рознятий Христос, який казав віддати "кесареве кесареві, а Богові Боже". Пригадались упавші з неба, янголи, яких прокляв Господь Бог за непослух і які поробилися на землі злими спокусителями людського роду, і які до наших днів баламутять "почтивий" працюючий і молящійся до Бога люд. Пригадалася велика війна. "Перед нашими очима впали тисячі й тисячі трупів Всі вони були живі люди й усі вмерли. А чого вони вмерли? Думаєте, їх "розтерзала" ворожа граната? Ні, вони потрібні були на тамтовому світі Богові й він їх забрав до себе".
Іменем розпятого Галілея, кличе народ скоритися, каятись у своїх великих гріхах, бо прийде суд і тоді відділяться грішні від праведних.
І духовний пастир скінчив. Між народом зітхання, биття у груди кулаків. Тисячі тяжких зідхунів, тисячі, тисячі рук кладуть на себе знамення хреста, тисячі сліз падає на сиру землю.
На трибуну плавною ходою вступає молодий, жвавий, пристойний студент Пластун. Це син Пластунєка, нащадок славного прадіда, який боровся з мадярами, підчас їх повстання. Пружними, рішучими кроками входить на трибуну. На нім барви мадярської держави.
— Громадо! Чесні газдове! — дзвенить молодий голос.
— Іменем високої мадярської влади, промовляю до вас угро-русинів, щоб вказати вам усе, що маємо тепер діяти. Превелебніший наш пан-отець сказав нам, який великий! маємо нині день. І дійсно це великий день. Рушиться старе життя, твориться нове. Цей день пророчить весну нашому народові...
Дзвінкі слова вириваються з уст молодого гарячого промовця. Гуцули кивають головами і хрестяться. А Пластун обіцяє, що "нова мадярська влада забезпечить нам наш добробут, наше спокійне життя. Вона віддасть у наше володіння всі ліси й полонини. В наших руках, відтепер, буде уся влада. Нашою мовою напишуть книги й будуть учити по них у школі. Все буде наше. Все, що належить нам, буде наше".
І Пластун закінчив. Останнє зрозуміли гуцули. Зрозуміли й мовчать та кивають головами. Пластуна здоровлять Йонаш, Бабчинський і вся чесна братія. Серед мертвої тиші виривається голосний селянський зідхун і глухі слова.
— Так, так. Усе наше, лише зверхність мадярська.
Слова ці вирвались і замовкли. Але народ їх почув. Почув і зрозумів по-свойому, по-хлопському. Ніодна з промов не зробила такого враження, як ці останні, непомітні слова. Почули це й Йонаші з Бабчинським, почули і Пластуни. Мов на спокійну поверхню води падає якийсь предмет і від нього розбігаються на всі боки круги, так розбіглася луна того випадкового зідхуна.