— Ясний пан хочуть десь їхати? — запитав візник, чухаючися в потилицю.
— Так, — мовив нерадо пан.
— А куди поїдемо, прошу ясного пана?
— На угорську границю.
Візник стояв і чухався, а помовчавши хвилю, додав:
— То буде трудно, прошу ясного пана.
— Чому?
— Заміть страшенна.
— Коби до лісу, а в лісі заметі такої нема.
— Ба, коби до лісу! — мовив візник, моргаючи значуче.
— Ну, а що ж, хіба се так трудно? Тягаря ніякого, дві пари коней.
— Та я не про теє... З снігом би ми якось порадили.
— Ну, а що ж там іще?
— Та не пустять нас.
— Хто не пустить?
— Люди.
— Які люди?
— Та от, хлопи. Хлопські варти.
— Які варти?
— Адже відучора по всіх селах на воротах варти стоять. День і ніч вартують. Нікого не пускають. Живої душі! Не вільно без паса, а як панів, то й з пасами беруть.
— Беруть?
— А так, арештують, в’яжуть — і до староства.
Пана Пшестшельського мовби ножем по горлі шелеснув.
От тобі й на! От і дочекався! Тепер клямка запала! Все пропало! Тепер він на ласці хлопства, може кождої хвилі ждати нападу, смерті. Йому пригадалися слова урльопника на тоці:"За кілька день усе те буде наше". У нього дух сперло в грудях. Він сидів, мов остовпілий, дивився тупо перед себе і нічогісінько не бачив. А візник усе ще стояв коло порога, чухався в потилицю, хотів, очевидно, сказати щось, та ждав лише, щоби пан заговорив до нього. Але бачачи, що пан мов і не видить його, він вкінці заговорив сам.
— Прошу ясного пана.
— Га? Що? Ти ще тут? — немов зі сну прокинувся пан. — Чого тобі треба?
— Та я би хотів знати, чи лагодитися на завтра в дорогу, чи ні?
"В дорогу! Яка ж то дорога буде? Ні, лишуся вже тут! Маю гинути, то краще гинути дома", — подумав пан і, перемагаючи себе, ледве чутно промовив:
— Ні, не поїдемо.
— Добре, прошу ясного пана. Я думаю, що се буде найліпше. Нехай ясний пан не їдуть нікуди. Там небезпечно, дуже небезпечно.
І він наблизився кілька кроків до пана і, боязко озираючися позад себе, немов лякаючись, аби хто за дверима не підслухав його, мовив притишеним голосом:
— Хлопи кидаються на панів, б'ють, зневажають... Ай! Боюся, що ще гірше буде. Відгрожуються страшенно.
— І наші також?
— Та наші не так, хоч є й між ними загорілі. Але по інших селах! Страшне щось лагодиться!
— Що ж, божа воля. Що бог дасть, те й буде, — мовив пан.
— Певно, певно! Та я боюсь, що буде страшне лихо. Коби тілько наш панич...
Він урвав. У старого пана, що сидів при столі, підперши руками сиву голову, бризнули з очей сльози, густі, грубі, як горох, і закапали на стіл. Візника вхопили вони за серце.
— Прошу пана, нехай пан не плачуть! — мовив він, приступаючи ще ближче. — Може, то ще так зле не буде.
Старий пан сидів нерухомо, а сльози лилися з очей, мов дві річки.
— Знають пан, — мовив далі візник, — я би панові щось порадив. Може би, воно так найліпше було. Нехай пан завтра, скоро світ, велять покликати війта, присяжних і ще кількох із громади, старших і поважніших. Я думаю, що найліпше пан зроблять, коли віддадуть себе і все своє добро їм під опіку. А бодай нехай пан розмовляться з ними.
— Добре, сину, — ледве промовив пан. — А тепер іди!
Візник пішов. Пан Пшестшельський довго ще сидів нерухомо і думав. Сльози давно перестали плисти з очей, тільки спора калюжка їх ясніла перед ним на цераті до світла двох воскових свічок, мов розлите живе срібло. Пан міркував про своє положення сяк і так, та не міг надумати нічого ліпшого понад те, що прирадив візник. На другий день рано він велів покликати війта і людей.
— Слухайте, війте, і ви, люди, — мовив пан. — Чую, що в селі відгрожуються на мене. Скажіть мені по щирості, що маєте против мене, чого хочете?
Люди не надіялися такої промови і не знали, що сказати. Далі війт надумався.
— Прошу пана, ми не маємо проти пана нічого і ніхто проти пана не відгрожується. Ми тілько маємо острий наказ із крайзамту пильнувати, аби по селах ніхто не бунтував людей, аби ніякі бунтівники не волочилися.
— У мене їх нема.
— Так-то воно, так, але де ж панів панич?
— Не знаю, люди добрі. Ще дві неділі тому поїхав до свояків, і від того часу не знаю, де обертається.
— Ой, не до свояків він поїхав! — промовив один селянин.
— Знаємо ми добре, куди він поїхав! — додав другий.
— Повстання йому забагається! Ойчизни! Цісаря і цісарських урядників із краю виганяти! — вже зовсім голосно крикнув третій.
— Тихо, люди! — крикнув війт. — Дайте, най я говорю. Чуєте, пане, що люди говорять. Ваш панич бунтівник, і ми мусимо його арештувати і відвезти до крайзамту, скоро тілько покажеться в селі.
— Га, що ж, коли такий маєте наказ...
— Такий наказ! Острий наказ! — потвердили селяни.
— Бачите, люди добрі, я сам старий, немічний, до повстання мене не кортить, до бунтів неохочий...
— Ми пану нічого не мовимо. На пана ми не маємо ніякого наказу.
— А проте чую, що й на мене в селі відгрожуються.
— Га, що ж? Ми людям ротів не позатикаємо! — мовив війт.
— У не одного ще шкіра свербить від панських канчуків і буків! — крикнув іззаду смілий голос.
— Люди добрі, — мовив пан. — Признаю перед вами, що я не раз був занадто острий, занадто щедрий на ті буки, — га, що ж, робіть тепер зо мною, що знаєте. Бачите самі, я старий, немічний, нікого при мені нема, я в ваших руках. Віддаюся під вашу опіку. Я не був для вас таким уже надто лихим паном. Не одного я рятував у потребі, не одному помагав у слабості, самі признаєте...
— Та то правда, правда, — озвалися деякі голоси.
— Має хто до мене який жаль, зазнав від мене кривди, що ж, я готов надгородити йому по змозі. У кого недостаток, їсти нема що, топлива хибує, — беріть із мойого. Беріть, кілько вам треба, тілько не марнуйте, не пропивайте, жида не збагачуйте. Даю вам усе з доброї волі, то й ви беріть доброю волею. А почнете грабувати, то що з того буде? Мені зробите шкоду, а собі невигоду, та й ще гріх будете мати перед богом.
Люди вислухали сеї промови і попросили пана зачекати хвилечку. Вони вийдуть на гумно, нарадяться і дадуть відповідь.
Яка вже там була нарада між ними, то була, досить, що по якімось часі ввійшли всі знов до покою і війт іменем громади дав таку відповідь:
— Громада приймається того, що пан кажуть. Громада не хоче пана руйнувати. Можуть пан бути безпечні. Що буде треба бідним на прогодовок, то з панського візьмемо, і то не буде ніде записано. За те громада поставить від себе кількох людей, аби пильнували двора: ані пану щоби ніхто не зробив нічого злого, ховай боже! ані в дворі аби щось злого против громади не коєно, от якби панич вернув або які інші пани наїхали. А якби щось таке робилося в дворі, в такім разі виразно пану говоримо, що громада ні за що не ручить. Є острий наказ усяких бунтівників ловити, в’язати і відставляти до циркулу.