XIV
Кілька день після сеї незвичайної стрічі Гриць, маючи вільний вихід, ішов вулицею, коли нараз напротив себе побачив панича. Сей поспішав кудись і навіть не зирнув на нього.
— Паничу! — окликнув його Гриць.
Никодим обернувся, зирнув і зараз пізнав його.
— Грицю! — скрикнув він радісно і стиснув руку воякову. — От іще з мене сліпак! Іду та й не бачу. Ну, як же ся маєш? Давно у Львові?
— Спасибі! Маюся не зле. У Львові отсе другий місяць, а досі були в Голомуці.
— Та що ми тут на вулиці стоїмо і балакаємо? — похопився панич. — Ти маєш годинку вільного часу?
— Маю.
— Ну, добре, то ходи до мене до хати, побалакаємо.
Никодим Пшестшельський жив у невеличкій кавалерській квартирі на Сикстуській вулиці. Салоник і спальня — отсе було все його поміщення. Харчувався в реставрації, та й загалом, бовтаючися повище вух у вирі тодішнього політичного життя, він рідко коли бував дома, часто навіть ночував деінде, вічно бігав, агітував, демонстрував, організував, провадив гарячкове життя, ненастанно готовий до виїзду не знати куди і пощо, і день поза день відкладаючи той виїзд, не знати для чого. Здавалося, що він кождої хвилі жде чогось несподіваного і конче бажає бути при тім, де і коли станеться воно. Бурливий 1848 рік багато людей, особливо гарячих уже з природи, кинув у таку ненастанну гарячку, і нею виясняється величезна сила епізодів та подій, що сталися тоді не під впливом розваги і постанови, але так якось негадано, були неначе мимовільними вибухами загального гарячкового настрою. Гриць пильно придивлявся паничеві і дивувався. Панич сильно постарівся за ті два літа, похудів, посивів, щоки запалися, тільки очі горіли, мов два вуглі, а рухи зробилися наглі, прудкі, непевні та уривані, немов усе, що він робив і говорив, діялося прихапцем, в поспіху, в гарячковім ожиданні чогось далеко більшого і важнішого.
— Ну, ось ми й у себе! Сідай, Грицю! Розгостися у мене. Побалакаємо.
Гриць сів, а панич неспокійно ходив по кімнаті, виглядав у вікно, то знов немов шукав чогось у шухляді.
— Ну, розповідж дещо! Як тобі жиється, Грицю?
— Та що мені! От як то наша вояцька служба. День поза день однаково. От ви розповідайте, що з вами було? Як жили ті два літа? Коли вернули з Угорщини?
— А! Як жив? Бідував досить. Ну, а вернув, скоро тут засвітало.
— А що ж тут поробляєте у Львові?
— Вітчину будуємо, — з усміхом, але при тім горячо промовив панич.
— Вітчину? Та яку?
— Ну, звісно, яку: нашу, польську. Робимо те, що нам ворожі руки не дали зробити перед двома роками.
— Не зовсім вас розумію, — мовив звільна Гриць. — Чого ж ви тепер добиваєтеся? Панщини вже нема...
— Е, що там панщина?
— Як то що? Се ж найбільше лихо, проти котрого ви хотіли боротися тоді.
— А уряд зробив собі з нього молота і хоче нас бухнути ним по голові. З давнього великого лиха зробилося ще більше.
— Не розумію вас, паничу.
— Як не розумієш? Ми хотіли знести панщину самі і тим потягнути весь народ за собою, а уряд сам скасував її і бунтує народ проти нас.
— А так! Ви хотіли зняти з нас ярмо, щоб заложити на нас шлиї.
— Дурний ти, Грицю, як я бачу, — нетерпляче буркнув панич і пустився знов ходити по покою. Оба мовчали хвилю. Грицеві було якось прикро і сумно на душі.
— Та вже видно, що дурний, — мовив він, — коли не розумію, що робиться перед моїми очима. Мені здається, що тепер, коли панщини нема, німець не панує над вами, ви повинні би тішитися, а ви тепер чимсь турбуєтеся, бігаєте, побиваєтеся гірше, як перед двома роками.
— Бо тепер ми ближче цілі, — з таємничим притиском промовив Никодим.
— Якої цілі?
— Слухай, Грицю, — промовив нараз зміненим голосом Никодим, зупинившися перед Грицем і беручи його обі руки в свої долоні. — Я знаю, ти добрий хлопець... Знаю, що витерпів за мене... Я повинен би тобі сказати все по правді і певно сказав би, якби не отсей твій мундур.
— Мундур? — зачудовано мовив Гриць.
— А так, мундур накладає обов’язки. Значить, ліпше буде на тепер... Зажди ще троха, сам побачиш, до чого воно дійде, то й не буде треба тобі говорити.
Гриць не допитував далі. Почали говорити про інші речі, про рідне село, про батьків. Панич мав учора лист від старого пана, Гриць також недавно отримав лист від свойого батька. Старий пан нарікав на лихі часи, а Гриців батько радувався і тільки одного жалував, що в таку світлу пору нема при ньому любого сина.
— А довго ви сиділи там на оборозі, тоді, як я вас лишив? — запитав Гриць.
— Ат, і не говори! — неохоче мовив панич, занятий, очевидно, іншими думками. — Сидів, поки хліба всього не з’їв, поки не потепліло троха. Ледво живий перебрався через Бескид. У Бардийові лежав хорий цілий місяць після того, що перебув у ті часи.
Розмова не йшла в лад. Гриць устав і почав прощатися.
— Ідеш уже? — якось сумно мовив панич.
— Та треба йти.
— А заходь до мене частіше! Не гнівайся, що сьогодні так тебе холодно приняв. У мене тисячі клопотів на голові. Колись розповім тобі. Ну, бувай здоров! Як матимеш вільний час, то приходи. Найліпше отак по обіді, то можеш мене застати дома.
Гриць сказав, що власне по обіді він ніколи не має виходу, хіба в неділю.
— Добре! Заходи в неділю. Буду тебе дожидати! Заходи!
— Прийду, паничу.
— Але напевно! Пам’ятай, я жду!
Паничеве лице прояснилося. Видно, якась нова думка стрілила йому до голови, І він сердечно стиснув Грицеву руку на прощання.
XV
В неділю Гриць застав у панича цілу купу панів. При столі, заставленім полумисками, повними накраяної шинки, ковбас та холодної телятини, тарелями, склянками і чарками, сиділи серед голосної розмови, сміхів і жартів різні люди, молодші й старші, в цивільних одягах і гвардійських мундурах. Гриць зразу подався назад і хотів іти геть, та панич вибіг за ним.
— Ні-ні, Грицю, не бійся, ходи сюди! Ми тут чекаємо на тебе. Пани хочуть бачити тебе.
— Що се за пани? — шепнув Гриць.
— То наші. Потому розповім тобі. Ходи!
І, взявши Гриця попід руку, як дівчину до танцю, Никодим попровадив його до кімнати, де сиділо товариство.
— Мої панове, — мовив він голосно, — се той парубок, про котрого я розповідав вам.
— А, браво, браво! Давай його сюди! Ану, хлопче, дай руку!