— Добрий день татові! — промовив м’яким та звучним голосом.
— Добрий день! Ну, що? Де бував?
— Ходив до лісу, чи нема свіжого вовчого сліду.
— Нема?
— Ні. Після вчорашнього нема.
Никодим скинув кожушок і передягся в чемерку, свій звичайний стрій.
— Збираєшся їхати кудись? — запитав батько.
— Та мушу. Вчора лист прийшов із Сянока.
— О! — здивувався батько. — А ти й не сказав мені нічого. Від кого лист?
— Та не говорив, бо то не татків інтерес. Граф К. пише мені, коротко, пару слів: "Прибувай, важні вісті".
— Агі! Граф К.! Та не знати котрий, бо їх два є. Чи старий, чи молодий?
— Молодий.
— Ти з ним знайомий?
— Досі ні.
— Ну, і не догадуєшся, чого тебе потребує?
— Догадуюся. Лист запечатаний не його печаткою, а нашою, меч і коса навхрест, а на полях чотири букви: J. Р. N. Z.
— J. Р. N. Z. — а се що значить?
— Jeszcze Polska nie zginęła*.
— Там до дідька! — буркнув старий пан.
— Що, не подобається тобі? — якось прикро запитав син. — Я думав, що се повинно тішити тебе.
— Як може мене тішити дурниця? Будьте собі патріотами, вірте всею душею, що Польща не пропала, працюйте, про мене, над її відбудуванням, але пощо вивішувати свій патріотизм на печатках, викрикати його з дахів, вибубнювати на вулицях? А надто ще коли знаєте, що уряд дразниться такими дурницями, як бик червоним. Коли хочете справді зробити щось, то такі значки сто раз швидше пошкодять вам, ніж поможуть.
— Ну, не можна так говорити, — боронився Никодим. — Люди людьми, таточку, а поляки поляками. Їм не досить патріотизму в глибині серця, їм треба патріотичної одежі, кокард, печаток, фан і відзнак. Такі річі тягнуть до себе навіть таких людей, що в серці небагато мають дійсного патріотизму.
— О, певно, — мовив батько. — Се певно, вони притягнули й того графика К., марнотратника, неробу та гуляку. Даруй, мій сину, але справі, котрою кермує сей панич, я не можу вірити. Бувши на твоїм місці, я зараз би відкараскався від неї.
— І мені се не дуже подобається, що він має в руках нашу печатку. В окружнім комітеті засідає купа паничів, котрі вже віддавна балакали про те, що треба когось для "фірми". Здається, що вони втягнули його. Ну, та я поїду, розвідаю, що там вони роблять і яке у них діло до мене.
Льокай покликав панів до снідання. В часі снідання, в присутності льокая, розмова перервалася; тільки десь— колись пани перекидалися французькими фразами, хоч оба в французькій мові були не тверді і ширшої конверсації сею мовою не могли провадити.
По сніданні батько почав збиратися до виходу, щоб оглянути господарство.
— Коли їдеш? — запитав він сина.
— Думаю сьогодні по обіді. У Косціцьких у Д. підночую, а завтра буду в Сяноці.
— А довго там забавиш?
— Не знаю, як випаде. Може, там яка забава склеїться. В усякім разі надіюсь вернути в суботу.
— А кого береш із собою?
— Гриць поїде.
Батько вже був готов до виходу, з шапкою на голові. Згадка про Гриця вдарила його якось неприємно.
— Не розумію, Димцю, — мовив він, хмурячи брови, — чого ти волочиш того Гриця з собою. Адже можеш узяти котрого-будь слугу.
— Коли-бо вони всі такі тумани! Ані один не вміє з кіньми поводитися як слід. Ні в чім не спустишся на нього. А Гриць, знаєте самі, який він до всього проворний і який вірний мені.
— Але мені то дуже неприємно, Димцю, дуже неприємно!
Никодим, занятий пакуванням подорожньої валізи, підняв голову і видивився на батька.
— А то чому?
— Я хотів про се поговорити з тобою, та на се треба би вільнішої години.
— Ну, що ж, говоріть!
Старий оперся на палиці, не сідаючи, а син стояв напочіпках коло валізи.
— Ні, буде ще час, — мовив старий по короткім ваганні. — Приїдеш із Сянока, то поговоримо ширше. А тепер одно тілько скажу тобі: будь обережний із тим Грицем і з тими парубками — там — знаєш? — і з усім хлопством. Будь обережний! Щось там вариться і кипить між ними. Чую, що пахне чимось недобрим. Нібито вони гнуться, і хиляться, і не грозять, а проте в очах, і в голосі, і в рухах видно щось таке, як було в 1841 році, пам’ятаєш, перед бунтом!
Рік 1841 був пам’ятною хвилею в житті пана Пшестшельського і його дідичного села. В тім році був у селі бунт, котрий треба було втихомирювати аж військовою екзекуцією. Пан Пшестшельський і досі не може без злості згадувати про сей проклятий рік і його погані наслідки.
Між громадою і двором ішла здавна суперечка за якісь толоки, за пустки, що були первісно рустикальні, а потім, ще за попереднього пана, були прилучені до двірського грунту, вкінці за різні кривди, на які жалувалися піддані. Ся суперечка довго ходила по судах, піддержувана головно кількома заможнішими, письменними селянами, між котрими визначувався Гнат Тимків, сільський пленіпотент, чоловік бувалий і досить добре обізнаний з правними приписами. Він довгі літа докучав панові різними процесами і деякі справді повигравав. Роздобуши в Сяноці якимсь способом відпис старих йосифінських інвентарів, де були списані всі громадські грунти, повинності і данини, він в 1841 році зчинив правдивий розрух у громаді і зажадав від пана звороту всіх загарбаних від того часу грунтів і відшкодування за збільшені данини і надроблену панщину. Переляканий. пан покликав військо; бунт успокоєно різками і військовим постоєм, що, пробувши в селі дві неділі, вичерпав усі засоби не тільки у селян, але і в дворі. Тимкового арештовано і в кайданах відвезено до Сянока. Коли виїздив із села, купа його прихильників кинулася, щоб відбити його. Прийшло до бійки між селянами і двірськими посіпаками. В тій бійці найгарячішому з тих посіпак, двірському злісному Онишкові Кострубові, поламано обі ноги.
В селі настав спокій. Від Тимкового відібрано інвентар, котрого по закону йому не вільно було мати, та й його самого не стало в селі. Та на пана по тій екзекуції впали нові обов’язки — запомагати цілу зиму обдертих із усяких засобів селян, платити шпиталь за Коструба, а надто опікуватися сином Кострубовим Осипом і сином Тимковим Грицем. Хоча у обох хлопців були матері, то проте пан узяв їх обох до двора. Кострубиха була халупниця і справді не мала при чім держати парубка дома і була б мусила віддати його в службу, а Тимкового Гриця пан узяв на просьбу свойого сина, даючи натомість Гнатисі наймита для ведення господарства.