Єдина пані Шваргерт, здається, не потребувала розради. В ту пору вона почала частіше з'являтися в Груйтенів: навідувала свою безнадійно хвору сестру, намагалася їй пояснити, що "доля не може зломити людину, лише загартовує її", а те, що її чоловік, Груйтен, "так зломився", свідчить тільки про його расову неповноцінність. Пані Швайгерт навіть кинула докір своїй ледь живій сестрі: "Згадай про гордих феніїв". Вона завела мову про Лангемарк, образилася, смертельно образилася, коли на питання, чого Лені така зажурена, ван Дорн (свідок усіх тих розмов) відповіла, що Лені, видно, оплакує її сина Ергарда. її обурило, що та "схибнута на вересі" (інший варіант вислову "з дозволу сказати, дівчина" — авт.) "посміла" тужити за її сином, коли навіть вона сама за ним не тужить. Почувши цю "обурливу заяву", пані Швайгерт сказала: "Ну, це вже занадто... Гірше за всякий верес",— і більше до Груйтенів не приходила.
Звичайно, того року також ішли фільми, і Лені часом бувала в кіно. Вона знов подивилася "Товариші на морі" й "Це була шалена ніч", ще раз сходила на "Бісмарка".
Автор сумнівається, що хоч один із цих фільмів бодай на годину розважив її чи допоміг забути горе.
А може, тодішні бойовики "Мужня солдатка" або "Ми наступаємо на Англію" дали їй розраду? Мабуть, теж навряд.
Інколи всі троє Груйтенів, батько, мати й дочка, днями або й тижнями не вставали з ліжок, не виходили зі своїх затемнених кімнат навіть під час повітряної тривоги і "тупо дивилися в стелю" (ван Дорн).
Тим часом Гойзери всією родиною переселилися до Груйтенів: Отто, ЙОГО дружина, Лотта і її син Вернер. І ось одного дня сталася подія, яку всі очікували, навіть докладно вирахували, коли вона буде, і все ж таки вона здалася чудом і принесла полегкість: уночі з двадцять першого на двадцять друге грудня сорокового року, під час повітряного нальоту, в Лотти народилася дитина. То був хлопець, що важив три кілограми з чвертю. Пологи почалися трохи раніше, ніж сподівалися, не попереджена акушерка "десь поїхала" (приймала в когось дівчинку, як з'ясувалося потім), а діяльна Лотта виявилась на диво слабкою і безпорадною, і ван Дорн також. І тоді сталося ще одне чудо: пані Груйтен підвелася з ліжка і владним, хоч і лагідним голосом почала давати Лені докладні вказівки, що і як треба зробити; поки Лотта корчилася в останніх переймах, Лені вже встигла наготувати окріп, стерилізувати ножиці, підігріти пелюшки й ковдри, змолоти каву й принести коньяк. Була холодна, темна ніч, найтемніша за весь рік, тріумфальна ніч для пані Груйтен. Худа, виснажена, "сама душа в тілі" (ван Дорн), вона ходила в блакитному халаті по спальні і всім порядкувала: перевірила, чи є напоготові потрібні інструменти, тримала під час переймів породіллю за руки й натирала їй одеколоном чоло, безцеремонно розвела їй ноги і вмостила її так, щоб вона напівсиділа, спокійно прийняла дитину, вимила матір водою з оцтом, перерізала пуповину й поклала немовля в плетений кошик, що його тим часом вистелила й приготувала Лені. Пані Груйтен ніби й не чула, що десь поблизу вибухали фугасні бомби, а коли черговий протиповітряної оборони, якийсь Гостер, прийшов з вимогою, щоб вони негайно погасили світло і всі спустилися в підвал, вона його спровадила, як одностайно, незалежно один від одного, запевняють усі свідки цього випадку (Лотта, Марія ван Дорн, старий Гойзер), "достоту, мов жандарм".
Може, все-таки в ній змарнувався хист лікарки? Принаймні вона доглянула, "щоб материнське лоно очистилось" (слова пані Груйтен, наведені Гойзером-старшим), простежила за виходом плаценти, потім випила з Лені й Лоттою кави й коньяку. Хоч як дивно, а вдатна на все ван Дорн "виявилася в цьому випадку нікчемною" (Лотта) і, вигадуючи якісь непереконливі приводи, воліла сидіти на кухні, де напувала кавою Груйтена й Гойзера; проте в розмові з ними вона весь час уживала займенник "ми" ("Ми вже якось упораємося, ми дамо собі раду, ми ще й не таке робили, ну, ми..." і т. д.— з обережною критикою на адресу пані Груйтен: "Сподіваюся, в неї витримають нерви. Господи, хоч би це її не доконало"). В Лоттиній спальні вона з'явилася аж тоді, коли все найгірше скінчилося. Пані Груйтен якраз озиралася навколо, наче сама не вірила в те, що зробила, коли Марія зайшла до спальні з малим Вернером і шепнула йому: "Хочеш глянути на свого маленького братика, га?" А Груйтен сказав Гойзерові, так, ніби відкидав чиїсь сумніви: "Я ж завжди знав і завжди казав, що вона чудова жінка".
Деякі непорозуміння почалися через кілька днів — Лотта наполегливо просила пані Груйтен бути хрещеною матір'ю хлопцеві, якого вирішила назвати Куртом ("Так хотів Віллі, як буде хлопець... А як дівчина, то Геленою"), але відмовилась хрестити його. Вона твердо виступала проти церкви, "особливо цієї" (вислів, який до кінця годі з'ясувати, але можна сказати майже напевне, що вона мала на увазі римсько-католицьку церкву, бо інших добре не знала.— Авт.). Пані Груйтен це не розгнівало, тільки "дуже, дуже засмутило"; вона згодилась бути хрещеною матір'ю і вирішила неодмінно дати хлопцеві у крижмо щось порядне, добротне й довговічне. Вона подарувала йому незабудовану ділянку землі на околиці міста, яку успадкувала від своїх батьків після їхньої смерті, і оформила свій подарунок юридично, в нотаря. А Груйтен пообіцяв те, що напевне зробив би, але не встиг зробити: "А я... я збудую йому там дім".
Пора глибокої туги, здається, минула. Досі пасивно-апатична зажура старшого Груйтена стала активною: "з тріумфом, майже зі зловтіхою" (Гойзер-старший) сприйняв він звістку про те, що рано-вранці 16 лютого 1941 року в адміністративний корпус його підприємства влучило дві фугасні бомби. Бомби були не запалювальні, навіть від вибуху не виникло пожежі, тож його надія, "що весь той мотлох згорів до біса", не справдилася: після тижневого прибирання, в якому Лені брала участь без великого запалу, з'ясувалося, що не пропав жоден документ, а ще за чотири тижні адміністративний корпус знову став до ладу. Груйтен більше ні разу не заходив туди; на подив усім, хто його знав, у нього з'явилась риса, якої досі, "навіть замолоду, ніколи не було — він став товариський. (Лотта Гойзер). Лотта Гойзер ще додає: "Просто дивно було, який він став уважний. Наполягав, щоб кожного дня між четвертою і п'ятою всі збиралися вдома й пили разом каву,— моя свекруха, діти, всі. Лені також наказував, щоб вона в цей час нікуди не йшла. А після п'ятої лишався наодинці з моїм свекром, і той докладно ознайомлював його, що відбувається "в конторі" —скільки грошей на рахунку, скільки в обігу, в якому стані проекти, що робиться на будовах. Він хотів мати повне уявлення про фінансове становище підприємства і просиджував багато годин з адвокатами, зі своїми юристами, радився з ними, як перетворити фірму — досі вона вся була на його плечах — у компанію. Складено "список ветеранів". Він добре знав, ще б пак, що в сорок два роки, з таким залізним здоров'ям, його ще можуть узяти в армію, і хотів забезпечити для себе посаду консультанта на рівні директора. За порадою своїх замовників — то були великі цяці, навіть кілька генералів, і всі начебто хотіли йому добра,— він перейменував себе в начальника планового відділу, я стала завідувачкою управління кадрів, мій свекор — уповноважений фінансів, тільки Лені, якій тоді було вісімнадцять з половиною років, не вдалося зробити завідувачкою: вона не захотіла. Він подумав про все, лише одне забув: забезпечити Лені матеріально. Згодом, коли вибухнув скандал, ми, звичайно, всі знали, нащо він це затіяв,— але його дружина й Лені опинились на мілині. Ну от, він був уважний, ласкавий, і що найдивовижніше — почав говорити про сина; майже рік він сам не згадував його ім'я й не дозволяв нікому згадувати. А тепер раптом завів про нього мову; він був не такий дурний, щоб нарікати на долю чи торочити ще якісь нісенітниці; ні, він казав інше: добре, мовляв, що Генріх помер не "пасивно", а "активно". Я його не зовсім зрозуміла, бо мені через рік та датська пригода почала вже здаватись не вельми мудрою, навіть досить безглуздою... або скажемо інакше: я б вважала її безглуздою, якби хлопці за це не померли; тепер мені здається, що справа не стає ані кращою, ані гіршою, навіть коли за неї хтось помре. То все дурниці, їй-богу. Отож нарешті Груйтен зробив "реорганізацію" фірми і в червні, до дванад-цятиріччя з дня її заснування, влаштував бенкет, на якому й хотів усе це оголосити. Це було п'ятнадцятого, якраз між двома повітряними нальотами,— наче він передчував щось. А ми... ми нічого не передчували. Нічого".