Можливо, нема потреби нагадувати, що "римський вінок" на якийсь час став непопулярним тоді, коли на передній план випихалось усе германське, однак заперечення проти нього враз припинились, коли виникла "вісь" і Муссоліні досить різко виступив проти знеславлення римського вінка; після цього прикметник "римський" можна було цілком вільно повторювати на всі лади аж до середини липня сорок третього року, коли, внаслідок зради Італії, його викорінено остаточно (коментар одного досить впливового діяча нацистської партії: "У нас у Німеччині більше не буде нічого римського, навіть похоронних вінків"). Кожен уважний читач відразу зрозуміє, що в критичних із політичного погляду ситуаціях навіть плетення вінків не може бути цілком безпечним ділом. А що римський вінок, крім усього, був наслідуванням кам'яних вінків на фасадах давньоримських будівель, то знайшлося й ідеологічне обгрунтування його суворої заборони. Він, мовляв, "мертвий", а всі інші види вінків—"живі".* Вальтер Пельцер, дуже важливий свідок того періоду життя Лені, хоч сам людина не зовсім чистої репутації, зміг більш-менш переконливо довести, що наприкінці сорок третього й на початку сорок четвертого року до ремісничої палати надходили на нього заяви "від заздрісників та конкурентів", і на його особистій справі з'явилася "смертельно небезпечна" (Пельцер) позначка: "Й досі робить римські вінки". "Сто чортів у ті часи за це можна було головою заплатити!" (П.) Звичайно, після 1945 року, коли постало питання про його не бездоганне минуле, Пельцер спробував довести ("і не тільки цим"), що він належав до людей "переслідуваних з політичних мотивів", і ті спроби були не безуспішні — на жаль, як доводиться відзначити, завдяки сприянню Лені.
"Бо ж ті вінки справді вона, Лені — тобто Пфайфер — вигадала: тугі, гладенькі вінки з вересу, наче полаковані, і публіка, можу вас запевнити, просто хапала їх. Звісно, з римськими вінками вони не мали нічого спільного — то був винахід Пфайфер. Але я за них трохи-трохи не заплатив головою, бо в них побачили варіант римського взірця".
І тепер, після двадцяти шести років, на обличчі в уже сімдесятирічного Пельцера, що живе на ренту з нерухомого майна, з'явився досить правдоподібний вираз переляку, і він мусив відкласти сигару, бо його видимо почав душити кашель. "І взагалі,— те, що я для неї зробив, усе, що я там покривав... було справді смертельно небезпечне, куди страшніше, ніж підозра, що ти виготовляєш римські вінки".
З десятьох осіб, із якими Лені довгий час працювала в майстерні разом, день у день, у тісному колективі, авторові пощастило розшукати аж п'ятьох — включно з самим Пель-цером та його квітникарем Грунчем. Якщо Пельцера й Грун-ча, властиво, слід уважати за начальників Лені, то з тих вісьмох, із котрими вона працювала як більш-менш рівна, лишається ще троє.
Пельцер живе на околиці міста, в архітектурній споруді, яку він сам скромно називає "бунгало", однак її сміливо можна назвати розкішною віллою,— це чималенький-таки дім з жовтої цегли, тільки на вигляд одноповерховий, бо в просторому підвалі міститься шикарний бар, колекційна кімната, де Пельцер улаштував щось на зразок музею вінків, приміщення для гостей і чудово обладнаний винний погріб; після жовтого (цегла) на другому місці стоїть чорний колір: залізна огорожа, двері, брама гаражу, віконні рами — все чорне. Виникає небезпідставна асоціація з гробницею. Пельцер живе в тому домі з дружиною досить меланхолійної зовнішності, Євою, у дів. Прумтель; їй років шістдесят п'ять, і обличчя її, колись вродливе, псує вираз гіркоти.
Альберт Грунч, уже вісімдесятирічний, живе, "забившись у свою нору, фактично на кладовищі" (Г. сам про себе), в мурованій (цегляній) коморі, розгородженій на дві кімнатки й кухоньку; звідти є хід до обох його теплиць. Грунч не нажився на розширенні кладовища, як Пельцер (та й не хотів наживатися, треба сказати), і завзято держиться за "ті чверть гектара теплиць, що я йому здуру колись подарував" (Пельцер). "Виходить практично так, що адміністрація парку й кладовища зітхне полегшено, коли він уріже... коли він випустить... ну, скажімо, коли він відійде в кращий світ".
Посеред кладовища, що давно поглинуло не лише кілька гектарів Пельцерового квітникарства, а й інші теплиці та каменярські майстерні, Грунч живе майже автономним життям: одержуючи по старості пенсію ("Я ж таки подбав за нього".— П.), не платить за помешкання, сам вирощує для себе тютюн та всю городину і, будучи вегетаріанцем, майже не має клопоту з харчами; з одежею також — він-бо й досі носить пошиті ще 1937 року штани старого Груйтена, які йому в 1944 році подарувала Лені. В квітникарстві Грунч (за власними словами) цілком перейшов на "сезонні квіти у вазонах" (гортензії до проводів, цикламени та незабудки до Дня матері, а на різдво маленькі ялинки у вазонах, оздоблені стрічками та свічками, для могилок—"чого лишень вони не тягнуть на ті свої могилки!").
У авт. склалося враження, що парковій управі, якщо вона справді розраховує на Г-ву смерть, доведеться ще довгенько чекати. Бо Г., хоча робітники міських парків і кажуть про нього, ніби він "носа не показує з хати та з теплиць", насправді використовує величезне кладовище ("щойно продзвонить дзвін і браму замкнуть — а це буває здебільшого досить рано") як свій приватний парк. "Я багато гуляю, а втомлюсь, то посиджу там чи там на лавці, викурю люлечку, а коли охота нападе, то часом поправлю котру занедбану чи зовсім забуту могилку, обмощу мохом чи ялиною, а то й квітку посаджу, і, повірте мені, крім кількох злодіїв, що приходили красти мідяні оздоби, нікого ніколи не зустрічав; звісно, бувають ще такі навіжені, що ніяк не можуть повірити, коли хто вмре — перелазять через огорожу, щоб і вночі плакати, клясти, молитися, чекати на могилці, але таке мені за п'ятдесят років траплялося лише двічі-тричі, і тоді я, звісно, потихеньку відходив... А то ще, може, раз на десять років поткнеться сюди яка небоязка й не забобонна парочка, збагнувши, що нема на світі місця спокійнішого, і тоді я, звісно, теж відходжу потихеньку, а, опріч того... що діється по далеких кінцях кладовища, я, звісно, не знаю, але тут, я вам скажу, й узимку так гарно, коли сніг іде, а я вдягнуся тепло, взую валянці й вийду з люлечкою погуляти,— така тиша, і всі небіжчики лежать так мирно, мирно... Мороку я мав тільки з жінками, як захочу, бувало, привести котру на ніч до хати: ну нічого не вдієш, я вам скажу, і що більша сучка, то дужче опинається, і гроші навіть не помагали".