Просто розбігтись по околиці для нас, як радянських військовополонених, що вирвались на волю, було не дуже безпеч-н0_адже те, що зробила наша варта, було ще тільки приватним, а не офіційним кінцем війни, і цілком можливо, що з них самих, наших вартових тобто, декого спіймали й повісили чи до стінки поставили. Отож ми порадились, порадились і вирішили, що найкраще буде повідомити базовий табір: якщо тільки й той майор не дезертирував, то він нам допоможе позбутися нашої невчасної, в ту мить недоречної й смертельно небезпечної волі — бо ж просто розбігтися й десь наскочити на перший-ліпший жандармський патруль було б безглуздо — адже існує дуже простий спосіб спекатися людей, коли занадто клопітно стерегти їх чи судити: їх розстрілюють, і край, а нам цього, як ти, мабуть, сам розумієш, не дуже хотілося. Ми, правда, часом уже чули далекий гарматний грім, і це вже трохи пахло справжньою волею, але отак просто звільнитись — це нам здавалось занадто ризикованим. Віктор Генріхович свій відхід добре підготував, і карти у них були, й харчів трохи, і кілька адрес — їх він добув через своїх спільників чи зв'язкових; вирушали вони маленькими групками, домовившись зібратись аж під Гайнс-бергом, на голландському кордоні, а звідти вже разом рушати далі до Арнема. А ми дванадцятеро зовсім розгубились від цієї несподіваної волі, що вночі звалилася нам на голову. П'ятеро наважилися скористатись із неї, розшукати сяку-та-ку одежу, перевдяглися й рушили залізничною колією з кайлами та лопатами, ніби бригада ремонтників — непогана думка. А ми, решта семеро, побоялись, ну, а Борис, звичайно, ще й свою Лені не хотів покинути. Але ж і йти на роботу, до квітникарства, без своєї няньки Кольба він, звичайно, теж не міг, тому він зразу кинувся до телефону, спромігся якось додзвонитись до майстерні, зняв тривогу, й за півгодини дівчина вже стояла з велосипедом трохи віддалік табору, на розі Негератштрасе й Вільдерсдорфського шосе, і чекала. Тоді Борис зателефонував до базового табору, повідомив, що ми лишились без варти, і не минуло й півгодини, як над'їхав автомашиною той наш однорукий, одноногий і одноокий майор. Він зразу мовчки пройшов через увесь барак — у нього був такий гарний, знаменито припасований протез, що хоч на велосипеді їздити, а тоді зайшов до вартівні, знову вийшов, покликав Бориса, подякував йому за всіма правилами й руку потиснув, твердо, по-чоловічому дивлячись в очі. Чисто по-німецькому, і не так воно смішно було, як, може, здається. Хай йому біс, адже це було за цілих два тижні перед тим, як прийшли американці, і що ж він зробив, той майор? Послав нас їм назустріч! До фронту, на Ерфт, де вони вже стояли. Борисові він сказав: "На жаль, Полтавський, до квітникарства я вас більше не можу посилати". Але я бачив, як дівчина розмовляла з майоровим шофером, то вона, напевне, довідалась, куди нас повезуть, і по ній видно було, що вона вагітна, що вже ось-ось розродитися має: я тільки головою похитав. Ну, за двадцять хвилин нас уже й повезли, вантажною машиною, спершу на Гросбюлесгайм, тоді на Гросферніх, потім уночі на Балькгаузен, і коли доїхали до Фрехена, теж уночі, там нас із сімох зосталось тільки двоє: решта, зрозумівши майорів натяк, уночі бурячищами переповзли до американців; ну, а нашого принца його принцеса перевдягла в німецьку форму, перев'язала його бинтами, трохи замазала їх курячою кров'ю й повезла до себе на кладовище. А я... я неначе здурів: вернувся в місто, сам-один, уночі, наприкінці лютого, вернувся в знівечене, зруйноване місто, де я цілий рік прибирав руїни та відкопував трупи, де мене лаяли, де з мене глумились, і все ж таки часом якийсь перехожий кидав мені недокурка чи й цілу сигарету, а часом і яблуко або шматок хліба, коли вартовий не дивився в мій бік чи умисне відвертався,— прокрався назад до міста, сховався в зруйнованій віллі, забився в напівзавалений підвал і в тій схованці дочекався кінця війни. У мене були хліб і яйця — вкрав дорогою в одному селі, а воду пив дощову, з калюжі на підлозі пральні; вдень збирав дрова — дощечки з паркету, вони так гарно горять, і порпався в усякому мотлоху, аж поки знайшов куриво: шість товстих аристократичних сигар у справжньому буржуйському портсигарі, шкіряному, зверху витиснено: "Люцерн, 1919". Він у мене й досі є, можу показати, коли хочеш, а шість товстих, великих буржуйських сигар — це, як бути ощадливому*, тридцять шість досить пристойних цигарок, а ще як є в тебе сірники, то це ж ціле багатство, та й не тільки сірники, а й папір — такий молитовник, на тоненькому папері надрукований, із Гросферніха, п'ятсот сторінок, а спереду ім'я написано: "Катаріна Вермельскірхен, перше причастя 1878 р."— і я, звичайно, перше ніж скрутити цигарку, прочитав, що там було на видертій сторінці: "В цю хвилину перевір своє сумління: в чому ти завинив перед богом словом, ділом і помислом. Согрішив я, отче небесний, тяжко согрішив перед тобою, збився з істинного шляху, мов заблудла овечка, і не гідний зватися твоїм дитям". Цю останню шану я повинен був віддати бідному паперові, перше ніж спалити його.
В тому підвалі я сидів, укутавшись у все, що там валялось подерте й не подерте: завіси, уривки скатерок, жіночі сорочки, клапті килимів, і палив ночами маленьке багаттячко з паркетних планок — там я пережив друге число, той небесний грім, те пекло, той страшний суд. А зараз я вам скажу те, чого ще нікому не казав, навіть собі самому: я полюбив те місто, ту пилюку, що мені в рот набивалась, і землю, що двигтіла піді мною, і дзвіниці, що валились додолу, і жінок, що до них потім залазив під бік у холодні люті зими, коли віщо тебе не може зігріти, хіба перш а-ліпша жінка, до якої залізеш у постіль. Я вже не покинув цього міста, і хай простять мені мій Лаврик і моя Лариса, і хай вона простить мені й те, що я вичитав далі в тому молитовнику: "Чи додержував ти як належить святого шлюбного обов'язку? Чи не грішив ти проти нього словом, ділом і помислом? Чи не жадав ти, чи не збирався ти — хоча й не вчинив того насправді — вчинити перелюбство з чужою дружиною або неодруженою людиною?" Всі ці запитання звернені були до Ката-ріни Вермельскірхен, і вона, треба сподіватися, могла відповісти на них "ні", але я — я мусив відповісти на них "так", і, можливо, це найкращий спосіб навчитися молитви, коли пускаєш молитовник на цигарки й відчуваєш у душі, що повинен перечитати сторінку, перше ніж скрутити з неї цигарку. А тепер помовчімо трохи. Ні, ні, не забирай руки". (Вкрай збентежений авт. послухався; він і в Богакова побачив С. І. та П., що з майже стопроцентною імовірністю свідчили про С. III.)