— Цвітна капуста, цвітна капуста! Два качани за марку! І я думав багато про що, не знаю про що саме, а коли Кете
раптом вийшла з магазину, я злякався. Вона пішла Зеленою вулицею, дуже швидко, і на мене находив страх, коли я на мить губив її з очей; але потім вона зупинилася перед вітриною магазину дитячих іграшок, і я побачив її сумний профіль, побачив усю її, жінку, яка багато років лежала ночами поруч мене, з якою я попрощався лише чотири години тому, а щойно був не впізнав.
Вона обернулася, і я мерщій сховався за лоток вуличного крамаря; тепер я міг спостерігати за нею, не боячись, що вона мене помітить. Вона заглянула в господарську сумку, витягла звідти записку й перечитала її, а поруч мене голосно кричав крамар:
— Коли подумати, панове, що ви голитесь п'ятдесят років, цілих п'ятдесят років, то ваша шкіра...
Але Кете пішла далі, і я, не дослухавши крамаря, рушив за своєю дружиною і, тримаючись кроків за сорок від неї, перейшов через трамвайні колії, які сходяться на Більдонер-плац. Кете зупинилася біля квіткарчиного лотка, і я побачив її руки, виразно побачив її всю — ту, з якою був зв'язаний більше, ніж з будь-ким у світі, з якою не тільки разом спав, разом їв і говорив цілих десять років, без перерви,— був час, коли ми разом молились, а це зв'язує людей більше, ніж ліжко.
Вона купила великі жовті та білі ромашки й повільно пішла далі, дуже повільно, хоч ще недавно так поспішала, і я знав, про що вона думає. Вона завжди каже: "Я купую квіти, які ростуть на луках, де ні разу не довелося гратися нашим померлим дітям".
Так ми йшли одне за одним, обоє думали про дітей, і мені не стало духу наздогнати її й заговорити до неї. Я майже не чув довколишнього гомону — тільки ніжно барабанив мені у вухо дуже далекий голос диктора, який гукав у мікрофон: "Увага, увага, до виставки дрогістів іде спеціальний трамвай за маршрутом "Г". Увага, спеціальний трамвай за маршрутом "Г".
Мені здавалося, що я пливу за Кете по сірій воді, і серце моє билося так часто, що я вже не міг полічити його ударів; і я знову злякався, коли Кете увійшла до монастирської церкви й за нею зачинилися чорні, оббиті шкірою двері.
Аж тепер я помітив, що сигарета, яку я прикурив, виходячи повз швейцара з канцелярії, ще диміла; я кинув її, обережно відчинив двері до церкви й почув модуляції органних мелодій, потім знову перейшов через майдан, сів на лавку й став чекати.
Я чекав довго, намагаючись уявити собі, як було сьогодні вранці, коли Кете сідала в автобус, але я не міг нічого уявити; я почував себе загубленим, мені здавалося, що нескінченний потік відносив мене, знесиленого плавця, все далі й далі, і я нічого не бачив, крім чорних дверей церкви, з яких мала вийти Кете.
А коли вона й справді вийшла, я не одразу зрозумів, що це вона; Кете пішла швидше, поклавши квіти з довгими стеблами зверху на сумку, і мені довелося піддати ходу, щоб не відстати від неї, а тим часом вона швидко повернула назад на Більдонерплац, знову пішла Зеленою вулицею, і квіти хиталися в такт її крокам; я відчував, що в мене пітніли руки, ішов, злегка похитуючись, а моє поранене серце голосно калатало.
Вона зупинилася біля вітрини магазину Боннеберга, і мені вдалося прошмигнути в пасаж; я бачив, що вона стоїть там, де я щойно стояв, бачив її ніжний і сумний профіль, спостерігав, як вона розглядала чоловічі демісезонні пальта; і коли великі вхідні двері магазину розчинились, я почув голос з репродуктора:
— Пальто? У Боннеберга. Капелюх? У Боннеберга. Костюм? У Боннеберга. Чи пальта, чи куртки, чи капелюхи — все у Боннеберга найвищої якості!
Кете відвернулась, перейшла вулицю й зупинилася біля кіоска з лимонадом, і поки вона посувала по прилавку гроші, брала здачу й запихала її в гаманець, я знову дивився на її маленькі руки, спостерігав за ледве помітними жестами, такими мені знайомими, які завдавали тепер гострого болю моєму серцю. Вона налила лимонад у склянку, випила його, а з магазину пролунав голос диктора:
— Пальто? У Боннеберга. Капелюх? У Боннеберга. Костюм? У Боннеберга. Чи пальта, чи куртки, чи капелюхи — все у Боннеберга найвищої якості!
Вона повільно відсунула від себе пляшку й склянку, взяла в праву руку квіти, і я знову побачив, як вона йде геть — моя жінка, яку я безліч разів обіймав, та так і не зрозумів. Вона йшла швидко і здавалася занепокоєною, раз у раз оберталася назад, а я нахилявся, ховаючись, і мені було боляче, коли її капелюшок на мить зникав у юрбі, а коли вона підійшла до зупинки дванадцятого номера на Герстеншт-расе, я швидко заскочив до пивнички, що навпроти.
— Чарку горілки,— сказав я, дивлячись у кругле червоне обличчя господаря.
— Велику?
— Так,— сказав я і побачив, як до зупинки під'їхав два надцятий номер і Кете сіла в нього.
— На здоров'я,— сказав господар.
— Дякую,— відповів я і вихилив велику чарку.
— Ще одну, пане? — Господар допитливо подивився на мене.
— Ні, дякую,— сказав я,— скільки з мене?
— Вісімдесят.
Я поклав йому марку, він повільно, не зводячи з мене допитливих очей, відлічив мені в руку двадцять пфенігів, і я вийшов.
Перейшовши Мольткеплац, я повільно пішов до Герстеншт-расе назад до канцелярії, сам не усвідомлюючи, куди це я йду, пройшов повз швейцара в коридор, пофарбований білою клейовою фарбою, поминув бароккові статуї, постукав до Сержової кімнати і, хоч ніхто не відповів, увійшов.
Я дуже довго сидів за Сержовим письмовим столом, дивився на в'язку тек, чув, як дзвонив телео^юн, але трубки не брав. Я чув, що в коридорі сміялися, потім телефон знову різко задзвонив, але я опам'ятався лише тоді, коли Серж промовив за моєю спиною:
— Ну, Богнер, уже вернулися, так швидко?
— Швидко? — перепитав я, не обертаючись.
— Так,— сказав він, сміючись — не минуло ще й двадця ти хвилин.
Ллє потім він став переді мною, подивився на мене, і тільки з виразу його обличчя я побачив, що зі мною щось сталося; я побачив усе, зовсім опам'ятався і вичитав на його обличчі, що він насамперед подумав про гроші. Він подумав, що з грішми щось сталося. Я побачив це по ньому.
— Богнер,— сказав він тихо,— ви захворіли чи ви п'яні? Я витяг з кишені чеки та конверт з грішми й подав усе це