Я прийшов дати вам волю

Страница 62 из 111

Шукшин Василий

— Не знаю, чого ти ганяєшся.

— Я інших із собою підбиваю — вільних людей. Ти думаєш, їх нема на Русі, а я думаю — є. Отут наша з тобою розвилка. Добре, що чесно все сказав: я тепер буду спокійний. Тепер я тебе не займу: немає на тебе зла. І не бійся ти мене тепер... Ви мені — не загроза. Стрінешся в бою — зарубаю, як собаку. А так живи. Не збагну я тільки, Фроле: чим тобі життя таке миле, що ти його, мов любу наречену, бережеш і жалієш? Адже погане таке життя! Навіщо його берегти,суче, якщо воно раніше смерті від страху обмирає) Чого так жалко кидати? З молодицею спати солодко? Чи, може, добре попоїсти любиш?.. Чого ж так учепився? Не було тебе... І не буде. А народився — і давай тремтіти: коли б не згинути! Тьху!.. Ну — згинеш, що ж тут зміниться?

— Степане, ти молодим у бога вірив...

— Не вірив я в нього ніколи!

— Брешеш! Я бачив, як ти в Соловках лобом бився. Навіть я менше вірив...

— Ну, може, вірив. То й що?

— Я не знаю, чим тобі життя твоє так остогидло, та гріх же інших на убій зманювати. Про себе тільки думаєш, а на інших тобі... Іди он у Дон кидайся, коли жити набридло. Навіщо ж інших підбивати? Не мудра штука голову скрутити, Степане, мудра штука приставити! Я хоч теж не дуже вірую, але тут і дурень добере — гріх. Перед людьми гріх — заведеш і занапастиш. Перед людьми, не перед богом, перед отими самими, які підуть за тобою...

— Такі, як ти, не підуть.

— Підуть — ти вмієш, заманиш. У тебе... чари, як у відьми,— іти за тобою легко, навіть аж радісно. Я он насилу вивернувся... протверезився. Звісно, це все через те, що самому тобі недороге життя. Я розумію. Це така солодка отрута, гірша од вина. Я теж не тікав ні від татар, ні від турка, ні від шахових людей... Але там я якось... свою користь, чи що, знав... та ні, теж не те кажу — я не жадібний. Але ж там я не боявся, ти знаєш...

— Там... Я знаю: там — це як собаки: перегризлися й порозбігались. Там розуму великого не треба.

— Але ж там теж убивають. Ти кажеш: я найбільше смерті боюся...

— Може, й не боїшся. Тільки тобі — за манаття якесь не шкода життя віддати, а за волю — шкода, тобі здається, що за волю — це собаці під хвіст. От я й кажу — підневільний ти. Інакше ти думати не будеш, і даремно я тут із тобою час марную. А мені, якби ти мене спитав, над усе на світі воля дорожча.— Степан прямо подивився в очі Фролові.— Чи повіриш: мені за людей соромно, що вони наругу над собою терплять. То жаль їх, а то — прямо побив би всіх до крові, дурнів. Отак. Згинь з-перед очей моїх, Фроле: знов тебе ненавидіти став. Згинь! Раз уже сказав, не займу — не займу. Але — йди.

Фрол підвівся, пішов до коня.

Степан теж устав.

— Гади ви повзучі! — крикнув Степан.— Я тобі душу відкрив тут... Дурень я! їдь! Ублажай своє життя дорогеньке! Погань! — Степана хитнуло від слабості... Він опустив голову, зціпив зуби й став дивитися вниз, у землю.

Фрол скочив на коня, крутнувся...

Прикинув, побоюватися нема чого — Степанів кінь далеко, сказав спокійно:

— Од погані чую. Іди до своїх любих свистунів, вони ждуть не діждуться. На тім світі побачимось, тільки я туди трохи пізніше з'явлюсь.

Степан подивився на осавула... І все-таки не знайшов би він зараз у собі бажання вбити його, навіть якби наздогнав і справився неоружний з оружним,— не було бажання. Дивно, що не було, але так.

Фрол розвернувся й поскакав геть.

Степан пішов до свого молодого коня. Коник винувато

підвів голову, покосував сторожким оком, переступив ногами...

— Не бійся, дурненький,— лагідно заговорив Степан.— Не бійся.

Почувши добре в голосі людини, кінь лишизся стояти. Степан обійняв його, поцілував у лоба, в шию, в очі, безмежно добрі, терплячі.

— Прости мене... Прости, Христа ради.— За що, Степан не знав, тільки хотілося в кого-небудь просити прощення.

Кінь сіпав головою, стриг вухами.

— Прости!..— сказав іще Степан.

Потім ішли поряд — кінь і людина. Голова до голови. Довго йшли, повільно йшли, наче виходили на берег з каламутної, в'язкої води.

Сонце сходило над землею. Молодий ясний день простував їм назустріч, легко розкидаючи по степу дорогі зелені килими.

5

Одразу, як Степан поскакав за Фролом, Кіндрат розбудив Івана Чорноярця, і той, погано тямлячи, що до чого, не сідлаючи коня, помчав навздогін отаманові. За ним ув'язалося ще десятків зо два козаків — ті й поготів не знали, куди треба, навіщо? Устигли второпати тільки: десь у степу отаман. Сам. Але степ — великий: не знайшли отамана. Вернулися.

Стрілись недалеко від табору.

— Ач, скільки вас посхвачувалось! — насмішкувато вигукнув Степан.— На одного Фрола?

— Утік, чи що? — спитав Іван.

— Утік.

— А чого він приїздив?

— Листа привіз од Петра Дорошенка. їдьмо прочитаємо... поганий лист.

— Ти... вже читав, чи що? Як знаєш, що поганий?

— Я Петра знаю, не листа. Петра самого знаю. Та іншого Фрол не привіз би. Він привіз якраз такого... поганого... З коня я впав, Ваню,— несподівано признався Степан. Ним заволоділо якесь дивне хороше почуття — легко зробилося на душі, легко, навіть смішно було сказати, що — ось, таке діло: упав з коня.— Уперше в житті.

В отамановім наметі сидів Стир, вертів у руках гетьманового листа. Він не вмів читати. Побачивши отамана, підвівся назустріч йому з листом.

— Чув, від Дорошенка... Як він там? До нас не схиляється?

Степан узяв листа, вчитався... Мовчки пошматував його, кинув на землю. Постояв, дивлячись униз, зітхнув із стогоном, гірко й почав раптом періщити канчуком клапті листа. Періщив і скреготав зубами. Усі мовчали.

Степан одвів душу, підійшов до лежака, сів. Довго теж мовчав. Легкість ураз зникла, наче знову штовхнули у воду, в зелену, в'язку, і він весь шубовснув у неї.

— Царем лякає Петро,— сказав він.— Ти хотів знати, Стирю, як там Петро Дорошенко?

— Я. Та всім охота...

— Ось, царем лякає. Даремно, мовляв, піднялися — не треба... страшно, каже. Не радить. От, знай, коли охота.

— Налякав бабу...— почав був Стир, але отаман перебив його, не дав доказати.

—— Ох, який хоробрий!..— Він прищулив око на діда.— Ти глянь на нього — царя не боїться. А я ось боюсь! Що?

— Нічого. Треба було вдома сидіти, раз боїшся.— Стир не хотів бачити, що Степан накипає каламуттю, не хотів показувати, що його страшить отаманів гнів,— іноді це допомагало зупинити грозу.

Другие произведения Василия Шукшина